– Чого ти смієшся? Виростити боби набагато легше, ніж пшеницю або картоплю. Торік посадив дині, але з ними були страшні клопоти. Ще й вродили далеко не всі – виросла одна велика й дві маленьких.

Останні слова Томмі знову протягнув, як Сайлес.

– А пшениця красиво росте? – запитав Нет, намагаючись тепер утриматися від сміху.

– Так, але з нею ще більше метушні. А боби ростуть дуже швидко. Я перший вибрав боби. Надутий Качан теж хотів їх садити, але запізнився й вирішив посіяти цукровий горох. З ним теж нічого робити, тільки збирати. Ну а це Качан зробить із задоволенням – він страшенно любить поїсти.

– А в мене теж буде грядка? – запитав Нет, думаючи, як приємно було б посадити хоч що-небудь.

– Звичайно, буде, – відповів хтось знизу.

Це був пан Баер, який повернувся з прогулянки й пішов на пошуки хлопців. У неділю він завжди намагався приділити увагу кожному хлопчикові, вважаючи, що спілкування сам на сам для них найкраще.

Щире, гаряче співчуття часом творить чудеса. Кожна дитина в школі знала, що пан Баер – добра людина, тож багато хто готовий був відкрити йому серце, навіть охочіше, ніж жінці. Особливо старші хлопці, котрі довіряли йому всі свої мрії й плани. Щоправда, коли хворіли або сумували, то інстинктивно зверталися до Джо, яку маленькі діти робили своєю повіреною завжди й у всьому.

Спускаючись із дерева, Томмі, як завжди, за щось зачепився й упав у струмок. Відтак спокійнісінько виліз з води й відправився додому перевдягатися.

Нет залишився наодинці з паном Баером, який саме цього й хотів. Вони перейшли через струмок, і пан Баер підкорив серце хлопчика, виділивши йому шматочок землі для грядки й обговоривши разом із ним, що б на ній посіяти, причому так серйозно, ніби достаток усієї школи залежав від того, що і як вродить на цій грядці.

Після приємної розмови вони перейшли до інших предметів, і завдяки цій прогулянці в голові Нета зародилося багато нових думок. Він вбирав свіжі враження так само жадібно, як суха земля – вологу. Навіть за вечерею роздумував над почутим, часто поглядаючи на пана Баера, ніби намагаючись сказати: «Мені дуже сподобалося все, що ви говорили. Як би мені хотілося послухати вас знову!».

Не знаю, чи зрозумів пан Баер це німе прохання, але коли всі хлопчики зібралися у вітальні Джо на звичну недільну бесіду, він обрав для неї тему, яка стосувалася прогулянки в саду.

«Яка ж це школа? – думав Нет, озираючись навколо. – Це просто велика родина!».

Хлопчики півколом сиділи біля каміна, одні на стільцях, інші на килимі. Демі й Дейзі примостилися на колінах дядька Фрица – так вони його називали, а Роб влаштувався за спиною мами, яка сиділа в кріслі. Він звик там дрімати, якщо розмова ставала йому незрозумілою.

Усі, здавалося, були задоволені – таким приємним є відпочинок після тривалої прогулянки. І всі уважно слухали: кожен знав, що пан Баер може звернутися до когось із питанням, тому хлопці намагалися не відволікатися, щоб одразу відповісти.

– Жив-був мудрий і майстерний садівник, – почав на старовинний лад пан Баер. – У нього був величезний, надзвичайної краси сад, за яким він дбайливо доглядав. Багато садівників допомагали йому. Деякі з них працювали сумлінно й цілком заслуговували на ту добру платню, яку отримували від нього. Але були й такі, що ставилися до справи недбало, погано обробляючи землю. Це дуже засмучувало садівника, але він був терплячим і працював тисячі років, чекаючи великих жнив.

– Який же він, мабуть, був старий, – сказав Демі, який не спускав очей з дядька Фрица, ловлячи кожне його слово.

– Т-с-с, Демі! – прошепотіла Дейзі. – Це чарівна казка.

– Ні, це, напевно, алегорія, – сказав Демі.

– А що таке алегорія? – запитав Томмі, який любив ставити різні запитання.

– Поясни йому, якщо зумієш, Демі, – попросив пан Баер. – А якщо ти не розумієш, що означає це слово, то марно його вжив.

– Ні, я знаю, що це означає, дідусь пояснював мені! – вигукнув Демі. – Байка, наприклад, – алегорія. Це історія, під якою мається на увазі що-небудь. Ось моя «Історія без кінця» – теж алегорія, бо в ній під дитиною мається на увазі душа. Адже так, тітонько?

– Так, мій милий, – погодилася пані Джо. – І дядькова історія, звичайно, теж алегорія. А тому слухай і постарайся здогадатися, що вона означає.

Демі знову став уважно слухати, а пан Баер вів далі:

– Цей садівник відвів дюжину грядок одному працівникові й наказав йому старанно їх обробляти. Чоловік цей не вирізнявся ні видатним розумом, ні особливими здібностями, але йому хотілося зробити все, як слід, бо садівник був дуже добрий до нього. Тому з радістю взявся за роботу. Грядки були різної форми й величини, одні – з родючою землею, інші – майже непридатні для вирощування рослин. Але на кожній потрібно було працювати день у день, бо на хорошій землі невпинно ріс бур’ян, а погану треба розчищати від каміння.

– Що ж ще на них було, крім бур’яну й каміння? – запитав Нет. Він так захопився, що забув свою сором’язливість і зважився заговорити. – Що на них росло?

– Квіти, – ласкаво глянувши на нього, відповів пан Баер. – Навіть на найгірших грядках росли якісь простенькі квіточки, а на деяких – троянди, запашний горошок, маргаритки – тут він ущипнув пухку щічку Дейзі, яка сиділа, притиснувшись до нього, – чи якісь інші красиві квіти й виноградна лоза. Адже за цією землею старанно доглядав майстерний садівник, що все своє життя працював у таких садах.

Демі схилив голову набік, як пташка, й спрямував свої блискучі очі на дядька. Здавалося, він почав щось підозрювати й насторожився.

Але по обличчю пана Баера нічого не можна було зрозуміти. Він переводив серйозний, проникливий погляд з одного хлопчика на іншого.

– Деякі грядки, як я вже говорив, вимагали меншої праці, їх було легко обробляти, – вів далі професор, – а інші – дуже важко. Була там одна хороша грядочка, що постійно перебувала на сонці. На ній могло б вирости багато ягід, овочів і квітів, але вона не піддавалася жодній обробці, й коли працівник сіяв на ній, між іншим, дині, з цього не виходило нічого доброго, бо грядка не могла сама по собі виростити їх. Це дуже засмучувало працівника, але він все-таки не втрачав надії. Та, попри це, грядка залишалася порожньою, а пояснювала вона це такими словами: «Я забула».

Розповідь перебив вибух веселого реготу і всі подивилися на Томмі, який насторожився при слові «дині» й опустив голову, почувши своє улюблене виправдання: «Я забув».

– Я знав, що дядько має на увазі нас! – плескаючи в долоні, вигукнув Демі. – Ти – садівник, дядько Фриц, а ми – грядки, адже так?

– Так, ти вгадав. А тепер нехай кожен із вас скаже мені, що я повинен посіяти у вас цієї весни, щоб отримати восени хороший урожай з моїх дванадцяти – ні, вже тринадцяти грядок, – виправився пан Баер, глянувши на Нета.

– Адже не можна ж вам, пане Баеру, посіяти в нас пшеницю, горох або боби? Або, може, вам хочеться, щоб ми їх їли й розтовстіли? – сказав Надутий Качан, кругле обличчя якого просвітліло від приємної здогадки, що спала йому на думку.

– Дядько говорить не про таке насіння, – вигукнув Демі, який любив подібні розмови. – Він каже про те, що може зробити нас кращими. А бур’ян означає недоліки.

– Так, – погодився пан Баер. – Подумайте, що вам потрібніше, і скажіть мені, а я допоможу вам виростити це. Тільки й ви самі повинні намагатися з усіх сил, щоб з вами не вийшло так, як з динями Томмі – одні листя без плодів. Я почну зі старших, але перш за все запитаю вашу маму, що їй хотілося б мати на своїй грядці. Адже всі ми – частинки прекрасного саду й повинні приготувати рясні жнива для Бога, якщо любимо Його.

– Я хотіла б посадити на своїй грядці насіння терпіння, вміння володіти собою, яке мені найпотрібніше, – сказала пані Баер так серйозно, що хлопчики почали старанно обмірковувати, які відповіді вони дадуть, коли прийде їхня черга. А деякі навіть відчули докори сумління, згадавши, як часто зловживали терпінням мами Баер.

Франц попросив посіяти на його грядці душевну стійкість, Нед – лагідність, Дейзі – старанність, Демі – «стільки розуму, скільки є в дідуся», а Нет боязко сказав, що йому потрібно дуже багато, тому він просить пана Баера вибрати за нього. Інші хлопчики вибирали головним чином лагідність, старанність, терпіння. Томмі побажав бути серйознішим. Один хлопчик хотів прокидатися вчасно, але не знав, як назвати таке насіння, а бідний Надутий Качан, зітхнувши, сказав:

– Я хотів би любити навчання так само, як люблю обід, але не можу…

– А ми посіємо скромність та стриманість, – сказав пан Баер, – і доглядатимемо за ним, поливатимемо його та так добре виростимо, що на наступне Різдво ніхто не їстиме за обідом дуже багато, а потім хворіти від цього. Якщо ти тренуватимеш свій розум, Джордже, він буде вимагати їжі так само, як і твоє тіло, тож ти полюбиш книжки, як ось цей філософ, – додав він, відкинувши волосся з високого чола Демі. – Та й тобі теж потрібна стриманість, мій милий. Ти любиш забивати собі голову чарівними казками й різними фантазіями не менш, ніж Джордж прагне набивати свій шлунок печивом і цукерками. І те й те недобре. Арифметика, поза сумнівом, не така цікава, як «Тисяча й одна ніч», я розумію це, але вона дуже корисна, тож і тобі пора братися за неї, щоб потім не соромитися й не шкодувати про втрачений намарне час.

– Але ж «Гаррі й Люсі» і «Франц» – зовсім не чарівні казки, – заперечив Демі. – І там йдеться про барометри, цеглини, підковування коней та інші корисні речі. І я люблю ці книжки, адже так, Дейзі?

– Так, вони корисні, – сказав дядько Фриц, – але ти читаєш «Роланда» набагато частіше, ніж «Гаррі й Люсі», а «Франца» любиш далеко не так, як «Синдбада». Мені хотілося б домовитися з вами обома. Нехай Джордж їстиме тільки тричі на день, а ти читатимеш тільки по одній чарівній казці на тиждень. За це я влаштую вам новий майданчик для крикету. Тільки ви повинні мені пообіцяти, що гратимете на ньому, – додав він якомога переконливіше, бо Надутий Качан терпіти не міг бігати, а Демі зазвичай читав, коли всі гралися в активні ігри.

– Але ми не любимо крикет, – сказав Демі.

– Зараз, може, й не любите, але коли почнете грати, то, напевно, полюбите. Крім того, хоч самі ви не любите грати, але всі ваші товариші люблять, і від вас залежить, чи буде в них новий майданчик, чи ні.

Це вирішило справу, і, на превелике захоплення хлопчиків, Демі й Надутий Качан погодилися на пропозицію пана Баера.

Після цього поговорили про сад, а потім заспівали хором під акомпанемент цілого оркестру: пані Баер грала на роялі, Франц – на флейті, пан Баер – на віолончелі, а Нет – на скрипці. Концерт всім дуже сподобався, навіть кухарка Ейзі, що сиділа в куточку, часто починала підспівувати дуже приємним голосом.

У цій школі в недільному співі брали участь всі: пани й прислуга, старі й молоді, білі й чорні. Коли співи скінчилися, хлопчики потиснули руку пану Баеру, а пані Баер поцілувала всіх, починаючи з шістнадцятирічного Франца й закінчуючи маленьким Робом, який любив цілувати маму в кінчик носа. А потім всі пішли спати.

М’яке світло лампи під абажуром, що горіла в дитячій, падало на картину, розміщену навпроти узголів’я ліжка Нета. Вона була не єдиною в кімнаті, але хлопчик одразу відзначив її особливість. Рамка з моху та соснових шишок, а також вазочка з польовими, мабуть, щойно зірваними квітами, що стояла перед нею на маленькій підставці, додавали їй загадковості в очах Нета. Він не розумів, що на ній зображено.

– Це моя картина, – сказав хтось.

Нет обернувся й побачив Демі, вбраного в нічну сорочку. Він порізав палець і ходив до тітки Джо, щоб вона його перев’язала.

– Хто ж тут намальований? – запитав Нет.

– Це Христос. Він благословляє дітей. Хіба ти нічого не знаєш про Нього? – з подивом запитав Демі.

– Знаю… Трохи, проте мені хотілося б знати більше. Він видається таким добрим, – відповів Нет, все пізнання якого про Бога полягало лише в тому, що він часто чув, як вимовляли Його ім’я всує.

– Я знаю про Нього все, – сказав Демі, – й дуже люблю розповіді про Нього, бо все це правда.

– Звідки ж ти дізнався?

– Мені розповів дідусь. Він знає все і вміє розповідати чудові історії. Коли я був маленьким, то грався з його книжками та будував з них мости, залізниці й будинки.

– А скільки тобі років?

– Уже пішов одинадцятий.

– Ти знаєш багато різних речей, адже так?

– Так. Бачиш, яка в мене велика голова! Дідусь каже, що мені доведеться довго вчитися, щоб її наповнити. Ось тому я й намагаюся набивати її швидше.

Нет засміявся такому дивному поясненню, а потім серйозно сказав:

– Розкажи мені, будь ласка, про Нього.

– Одного разу я знайшов дуже красиву книжку, – почав Демі, – й хотів погратися нею, але дідусь сказав, що не можна цього робити. Він показав мені картинки й розповів, що на них намальовано. Мені дуже сподобалися історії про Йосипа і його злих братів, про маленького Мойсея, який плавав у кошику річкою, але найбільше я полюбив розповіді про Ісуса Христа, й дідусь стільки раз їх мені повторював, що я вивчив усе напам’ять. Він подарував мені цю картину. Якось я захворів, і її повісили в цій кімнаті. Мені швидко вдалося одужати, тож я вирішив залишити її тут, щоб інші хворі діти могли дивитися на неї.

– А навіщо Він благословляє дітей? – запитав Нет, який не міг відвести очей від обличчя Христа.

– Бо Він любив їх.

– Це були бідні діти? – з цікавістю запитав Нет.

– Так, мабуть, бідні. Бачиш, як погано вони одягнені, і їхні матері очевидно теж небагаті. Ісус Христос любив бідних, допомагав їм і умовляв багатих, щоб вони були добрішими до них. І бідні дуже, дуже любили Його! – гаряче говорив Демі.

– Він був багатий?

– Ні, дуже бідний. Він народився в печері, а коли виріс, у Нього не було ніякого житла й не було чого їсти, якби люди не давали Йому їжу. Він ходив усюди й проповідував, намагаючись зробити людей кращими. А потім злі люди вбили Його.

– За що вони Його вбили? – запитав Нет і сів на ліжку, щоб краще чути.

Йому так хотілося дізнатися більше про Христа, який любив бідних.

– Я розкажу тобі. Тітка Джо не розсердиться за це.

І Демі сів на сусідньому ліжку, дуже задоволений, що може розповісти свою улюблену історію такому уважному слухачеві.

Через деякий час няня зазирнула в кімнату, щоб подивитися, чи заснув Нет, але одразу нечутно причинила їх і попрямувала до пані Баер. Її глибоко схвилювало й зворушило те, що відбувалося в дитячій.

– Чи не хочете зайти в дитячу, пані, – сказала вона, – й помилуватися на дивовижну картину? Нет уважно слухає Демі, який розповідає йому про немовля Ісуса.

Пані Баер саме збиралася зайти до Нета та поговорити з ним перед сном. Вона знала, що кілька серйозних слів в цей час приносять велику користь. Але коли підійшла до дверей дитячої та побачила, як жадібно Нет слухає свого маленького друга та як гаряче той розповідає чудову історію про Христа, піднявши очі на зображене на картині Його прекрасне, лагідне обличчя, її очі наповнилися слізьми й вона тихенько пішла.

«Демі, – думалося їй, – несвідомо принесе цьому бідному хлопчикові більше користі, ніж я. Мені краще не втручатися».

Ще довго чувся шепіт у дитячій, але ніхто не турбував хлопчиків і не зупиняв Демі. А коли нарешті все затихло, й пані Баер прийшла взяти лампу, Демі вже пішов, а Нет міцно спав. Його обличчя було лагідним і спокійним. Пані Баер зрозуміла, що один день турботи та доброти зробив стільки, скільки зазвичай робить рік терплячого виховання. Тож ця маленька грядка у занедбаному досі саду неодмінно принесе рясний урожай. Маленький проповідник вже засіяв її найкращим насінням.