Учений єпископ Холл, – я маю на увазі знаменитого доктора Джозефа Холла, що був єпископом Ексетерським за правління короля Якова Першого,[77] – говорить нам в одній зі своїх Декад, якими він завершує «Божественне мистецтво роздуму», надруковане в Лондоні 1610 року Джоном Білом, який мешкає в Олдерсгейт-стріт, що немає нічого огиднішого за самовихваляння, і я абсолютно з ним згоден.
Але з іншого боку, якщо вам у чомусь вдалося досягти досконалості й ця обставина ризикує залишитися непоміченою, – я вважаю, що так же огидно позбутися почесті й зійти в могилу, забравши таємницю свого мистецтва.
Я перебуваю якраз у такому становищі.
Бо в цьому довгому відступі, до якого я випадково був залучений, так само як і в усі мої відступи (за єдиним винятком), є одна тонкість відступального мистецтва, достоїнства якого, боюся, досі уникали уваги мого читача, і не через брак прозорливості в нього, а тому, що цю чудову рису зазвичай не шукають і не припускають знайти у відступах: – полягає вона в тому, що хоча всі мої відступи, як ви бачите, правильні, чесні відступи – і хоча я ухиляюся від мого предмета не менше і не рідше, ніж будь-який великобританський письменник, – однак я завжди прагну влаштуватися так, аби головна моя тема не стояла без руху за моєї відсутності.
Так, наприклад, я тільки зібрався було накидати вам основні риси вкрай химерної вдачі дядька Тобі, – як наткнувся на тітку Діну і кучера, які відвели нас за декілька мільйонів миль, у саме осереддя планетної системи. Незважаючи на це, ви бачите, що окреслення характеру дядька Тобі потихеньку тривало весь цей час; звичайно, проводилося воно не в основних своїх лініях, – це було б неможливо, – зате попутно, там і тут, намічалися деякі інтимні рисочки та легкі штришки, так що тепер ви вже набагато краще знайомі з дядьком Тобі, ніж раніше.
Завдяки такій будові вся внутрішня механіка мого твору дуже своєрідна: в нім узгоджено діють два протилежні рухи, що вважалися дотепер несумісними. Словом, твір мій відступальний, але й поступальний в один і той же час.
Ця обставина, сер, зовсім не схожа на добове обертання землі навколо своєї осі, що здійснюється одночасно з поступальною ходою по еліптичній орбіті, яка, здійснюючись у річному кругообігу, приводить із собою приємну різноманітність і зміну пір року; втім, мушу признатися, думка моя дістала поштовх саме звідси, – як, мені здається, й усі найбільші з прославлених наших винаходів і відкриттів породжені були такими ж буденними явищами.
Відступи, безперечно, подібні до сонячного світла; – вони становлять життя і душу читання. – Вилучіть їх, наприклад, із цієї книги, – вона втратить усяку ціну: – холодна, безпросвітна зима запанує на кожній її сторінці; віддайте їх авторові, й він виступає, як жених, – усім привітно всміхається, дбає про різноманітність страв і не дає зменшитись апетиту.
Усе мистецтво в тому, щоб уміло їх зготувати і подати так, аби вони слугували для вигоди не лише читача, але й письменника, безпорадність якого в цьому предметі воістину гідна жалості: адже варто йому тільки почати відступ, – і миттєво ввесь його твір зупиняється як укопаний, – а коли він рушить вперед із головною своєю темою, – тоді кінець усім його відступам.
– Нічого не варта така робота. Ось чому я, як ви бачите, із самого початку так перетасував основну тему і привхідні частини мого твору, так переплів і переплутав відступальні й поступальні рухи, зачепивши одне колесо за інше, що машина моя ввесь час працює вся цілком і, що важливіше за все, пропрацює так іще років сорок, якщо подавцеві здоров’я охота буде дарувати мені на такий термін життя й хороший настрій.
Я відчуваю сильну схильність почати цей розділ найбезглуздішим чином і не маю наміру ставити перешкод своєї фантазії. Ось чому приступаю я так:
Якби в людські груди вправлено було скло, згідно з пропозицією лукавого критика Мома,[78] – то звідси, поза сумнівом, виплив би, по-перше, той безглуздий висновок, – що навіть наймудріші й найважливіші з нас мусили б до кінця життя платити тією або іншою монетою віконний збір.[79]
І, по-друге, що для ознайомлення з чиїм-небудь характером нічого більше не вимагалося б, як, узявши портшез, потихеньку проїхати до місця спостереження, як ви б проїхали до прозорого вулика, – заглянути в скельце, – побачити в цілковитій голизні людську душу, – постежити за всіма її рухами, – всіма її таємними задумами, – прослідкувати всі її дивацтва від самого їх зародження і до повного дозрівання, – підстерегти, як вона на волі скаче й пустує; після чого, приділивши трохи уваги більш чинній її поведінці, що природно змінює такі пориви, – взяти перо й чорнило і зберегти на папері виключно лише те, що ви побачили й можете клятвено підтвердити. – Але на нашій планеті письменник не має цієї переваги, – на Меркурії вона (ймовірно) у нього є, можливо навіть, він там поставлений у ще вигідніші умови; – адже страшенна спека на цій планеті, що виникає від її близького сусідства з сонцем і перевершує, за обчисленнями астрономів, жар розпеченого до червоності заліза, – мабуть, давно вже перетворила на скло тіла тамтешніх жителів (як діюча причина), щоб їх пристосувати до клімату (що є причиною кінцевою); таким чином, перебуваючи в такому становищі, вмістилища їх душ від верху донизу є не що інше (оскільки найздоровіша філософія не в змозі довести протилежне), як тонкі прозорі тіла зі світлого скла (за винятком пупкового вузла); і ось, поки тамтешні жителі не постаріють і не вкриються зморшками, чому світлові промені, проходячи крізь них, зазнають жахливого заломлення, – або, відбиваючись од них, досягають ока по таких косих лініях, що побачити людину наскрізь неможливо, душі їх можуть (якщо тільки вони не надумаються дотримувати чисто зовнішню пристойність або скористатися нікчемним прикриттям, яке їм надає точка пупка) – можуть, повторюю я, з однаковим успіхом пустувати як усередині, так і поза своїм житлом.
Але, як я вже сказав вище, це не відноситься до мешканців землі, – душі наші не просвічують крізь тіло, – але закутані в темну оболонку не перетворених на скло плоті й крові; ось чому, якщо ми хочемо проникнути в характер наших ближніх, нам потрібно якось інакше приступити до цього питання.
Воістину різноманітні шляхи, по яких вимушений був попрямувати людський розум, аби дати його точне вирішення.
Деякі, наприклад, малюють усі свої характери за допомогою духових інструментів. – Вергілій користується цим способом в історії Дідони й Енея;[80] але він такий же оманливий, як дихання слави, і, крім того, свідчить про обмежені здібності. Мені відомо, що італійці претендують на математичну точність в окресленнях одного характеру, що часто зустрічається серед них, за допомогою forte або pіano котрогось поширеного духового інструмента, який вони вважають непогрішним. Я не наважуюся навести тут назву цього інструмента: – досить буде, якщо я скажу, що він є і у нас, – але нам не спадає на думку користуватися ним для малювання. – Це звучить загадково, та і з розрахунком на загадковість, принаймні ad populum,[81] ось чому прошу вас, мадам, коли ви дійдете до цього місця, читайте якнайшвидше і не зупиняйтеся для наведення яких-небудь довідок.
Є, далі, такі, що при окресленні характеру якої-небудь людини користуються тільки його виділеннями, не вдаючись більше ні до яких засобів: – але цей спосіб часто дає дуже неправильне уявлення, – якщо ви не робите одночасно нарису того, як ця людина наповнюється; в такому разі, поправляючи один малюнок по іншому, ви складаєте за допомогою їх обох цілком прийнятний образ.
Я б нічого не заперечував проти цього методу, – я тільки думаю, що він занадто виразно викриває муки творчості, – і здається ще педантичнішим тому, що примушує вас кинути погляд на інші non naturalіa[82] людини. Чому найнатуральніші життєві відправлення людини мусять називатися ненатуральними – це інше питання.
Є, по-четверте, ще й такі, які ставляться зневажливо до всіх цих вигадок, – не тому, що в них самих багата уява, але завдяки старанному застосуванню методів, що нагадують пристосування художників-пентаграфістів[83] щодо зняття копій. – Такі, хай буде вам відомо, великі історики.
Одного з них ви побачите таким, що малює характер на повний зріст проти світла: – це неблагородно, нечесно і несправедливо по відношенню до характеру людини, яка позує.
Інші, щоб виправити справу, знімають із вас портрет в камері-обскурі: – це найгірше, – оскільки ви можете бути певні, що там вас зображуватимуть в одній із найсмішніших ваших поз.
Щоб уникнути всіх цих помилок при окресленні характеру дядька Тобі, я вирішив не вдаватися ні до яких механічних засобів, так само й олівець мій не підпадає під вплив ніякого духового інструмента, в який коли-небудь дули як по цей, так і по той бік Альп, – я також не розглядатиму, чим він наповнюється і що з себе вивергає, не торкатимуся його non naturalіa, – коротше кажучи, я намалюю його характер на підставі його коника.
Якби я не був внутрішньо переконаний, що читач горить нетерпінням довідатися нарешті про характер дядька Тобі, – я б заздалегідь постарався довести йому, що немає більш відповідного засобу для окреслення характерів, ніж той, на якому я зупинив свій вибір.
Хоча я не беруся стверджувати, що людина і її коник зносяться одне з одним таким самим чином, як душа й тіло, проте між ними поза сумнівом існує спілкування; і я схильний гадати, що в цьому спілкуванні є щось, що дуже нагадує взаємодію наелектризованих тіл, і здійснюється воно за допомогою розпаленої плоті вершника, яка входить в безпосереднє зіткнення із спиною коника. – Від тривалої їзди та сильного тертя тіло вершника під кінець наповнюється по самі вінця матерією коника: – так що коли тільки ви в змозі ясно описати природу одного з них, – ви можете скласти собі досить точне уявлення про здібності й характер іншого.
Коник, на якому завжди їздив дядько Тобі, по-моєму, цілком гідний детального опису, хоч би тільки за незвичайну оригінальність і дивний свій вигляд; ви могли б проїхати від Йорка до Дувра, – від Дувра до Пензенса в Корнуельсі та від Пензенса назад до Йорка – і не зустріли б по шляху іншого такого коника; а якби зустріли, то, хоч як би ви поспішали, ви б неодмінно зупинилися, щоб його розглянути. Насправді, хода і вигляд його були такі дивні і увесь він, від голови до хвоста, був до такої міри несхожий на інших представників своєї породи, що часом здіймалася суперечка, – та чи точно він коник. Але, подібно до того філософа, який у суперечках зі скептиком, що заперечував реальність руху, як найпереконливіший аргумент ставав на ноги і проходжувався по кімнаті, – дядько Тобі на доказ того, що коник його дійсно коник, попросту сідав на нього і скакав, – надаючи кожному вирішувати питання на власний розсуд.
По правді кажучи, дядько Тобі сідав на свого коника з таким задоволенням і той віз дядька Тобі так добре, – що його дуже мало турбувало, що про це говорять або думають інші.
Проте давно пора дати вам опис цього коника. – Але треба триматися певного порядку, і тому дозвольте раніше розповісти вам, як дядько Тобі його придбав.
Рана в паху, яку дядько Тобі дістав при облозі Намюра, зробила його непридатним для служби, і йому залишалося тільки повернутися в Англію і там полікуватися.
Цілі чотири роки був він прикований – спочатку до свого ліжка, а потім до своєї кімнати, і під час лікування, що тривало ввесь цей термін, він терпів невимовні болі, – що виникали від послідовних відшаровувань os pubіs[84] і зовнішнього краю тієї частини coxendіx,[85] яка називається os іlіum[86] – обидві названі кістки були у нього плачевним чином роздроблені, як внаслідок неправильної форми каменя, що, як я вам сказав, зірвався з бруствера,[87] – так і внаслідок величини цього каменя (досить значної), – чому хірург, який лікує його, увесь час схилявся до думки, що сильні ушкодження, вчинені ним в паху дядька Тобі, зумовлені були скоріше вагою каменя, ніж його метальною силою, – і це було велике щастя для дядька Тобі, – часто говорив йому хірург.
Батько мій якраз у цей час починав справи в Лондоні та зняв будинок; а оскільки між двома братами були найсердечніші дружні стосунки й батько мій вважав, що дядько Тобі ніде не міг би отримати такого уважного та дбайливого догляду, як у нього в домі, – то він надав йому кращу кімнату. – Але ще красномовнішим знаком його дружніх почуттів було те, що варто було якому-небудь знайомому або приятелеві ввійти навіщось до нього в дім, як він брав його за руку і вів нагору, неодмінно бажаючи, щоб гість провідав його брата Тобі й поговорив годинку біля узголів’я хворого.
Розповідь про отриману рану полегшує солдатові біль од неї: – так, принаймні, думали гості мого дядька, й часто, під час своїх щоденних візитів до нього, вони з чемності, що виникала з цього переконання, переводили розмову на його рану, – а від рани розмова звичайно переходила до самої облоги.
Бесіди ці були надзвичайно приємні, й дядько Тобі отримував від них велике полегшення; вони допомогли б йому ще більше, якби не залучали його до деяких непередбачених утруднень, які протягом цілих трьох місяців сильно затримували його лікування, так що, коли б не попався йому під руку засіб із них виплутатися, вони, напевно, звели б його в могилу.
У чому полягали утруднення дядька Тобі, – вам ні за що не відгадати; – якби було це вам під силу, – я б почервонів; не як родич, – не як чоловік, – навіть не як жінка, – ні, я б почервонів як автор, оскільки я ставлю собі в особливу заслугу саме те, що мій читач жодного разу ще не міг ні про що здогадатись. І в цьому відношенні, сер, я настільки педантичний і вередливий, що, коли б уважав я вас здатним скласти уявлення або хоч трохи вірогідне припущення, скільки-небудь наближене до істини, про те, що станеться на наступній сторінці, – я б вирвав її з моєї книги.
Ταράσσει τοὺζ ’Αυϑρῶπουζ ού τά Πράγματα,
’Αλλά τά περί τῶν Πραγμάτων Δόγματα
Я почав нову книгу, щоб мати досить місця для пояснення природи утруднень, в які утягнений був дядько Тобі завдяки численним розмовам і розпитуванням відносно облоги Намюра, де він дістав свою рану.
Якщо читач читав історію воєн короля Вільгельма, то я мушу йому нагадати, а якщо не читав, – то я його повідомляю про те, що однією з найпам’ятніших атак у цю облогу була атака, здійснена англійцями та голландцями на вершину передового контрескарпа[88] перед воротами Святого Миколая, який прикривав великий шлюз; у цьому місці англійці зазнавали страшного ущербу від вогню з контргарди[89] та напівбастіону Святого Роха. Результат цієї гарячої сутички, двома словами, був такий: голландці закріпилися на контргарді, – англійці ж опанували прикритий шлях перед воротами Святого Миколая, незважаючи на відвагу французьких офіцерів, які, нехтуючи небезпекою, шпагами захищали гласіс.[90]
Оскільки то була головна атака, очевидцем якої був дядько Тобі в Намюрі, – злиття Мааса і Самбри розділяло обложників таким чином, що операції однієї її частини були майже невидні для іншої, – то дядько Тобі зазвичай розповідав із особливим красномовством і подробицями саме про неї; і його утруднення виникали головним чином від майже непереборних перешкод, які він зустрічав при спробах зробити свою розповідь зрозумілою й дати настільки ясне уявлення про всі тонкі відмінності між ескарпом і контрескарпом, – гласисом і прикритим шляхом, – демілюном[91] і равеліном,[92] – щоб для слухачів його було абсолютно зрозуміло, що він має на увазі та про що веде мову.
Навіть фахівцям нерідко трапляється плутати ці терміни; – так що ви не мусите дивуватись, якщо при своїх стараннях пояснити їх і виправити численні помилкові уявлення дядько Тобі нерідко збивав з пантелику своїх гостей, а часом збивався і сам.
По правді кажучи, коли гість, якого батько запрошував нагору, не мав досить ясної голови або коли дядько Тобі був не в ударі, то всі його зусилля уникнути темряви в таких розмовах звичайно ні до чого не приводили.
Розповідь про цю справу виходила у дядька Тобі заплутаною особливо тому, – що при атаці на контрескарп перед воротами Святого Миколая, що тягнувся від берега Мааса до великого шлюзу, – місцевість була на всіх напрямках перетнута такою безліччю гребель, канав, струмків і шлюзів, – він так безнадійно серед них плутався й угрузав, що часто не в змозі був рушити ні вперед, ні назад, навіть для рятування свого життя; багато разів йому доводилось відмовлятися від атаки тільки з цієї причини.
Ці прикрі осічки заподіювали моєму дядькові Тобі Шенді більше хвилювань, аніж ви уявляєте; а оскільки батько, бажаючи зробити братові приємне, безперервно приводив до нього все нових і нових приятелів і цікавих, – бідоласі доводилося досить туго.
О проекте
О подписке