Розділ XІX

Я скоріше взявся б розв’язати важку геометричну задачу, ніж пояснити, яким чином джентльмен такого неабиякого розуму, як мій батько, – що знався, як, мабуть, уже помітив читач, на філософії та нею цікавився, – а також мудро міркував про політику – і аж ніяк не невіглас (як це виявиться далі) у мистецтві сперечатися, – міг забрати собі в голову думку, настільки чужу ходячим уявленням, – що боюсь, як би читач, коли я про неї повідомлю його, не шпурнув зараз же книгу геть, якщо він хоч трохи холеричного темпераменту; не розреготався від душі, якщо він сангвінік; – і не піддав її з першого ж погляду цілковитому осуду, як дику і фантастичну, якщо він людина серйозної та похмурої вдачі. Думка ця стосувалася вибору та наречення християнськими іменами, від яких, на його думку, залежало значно більше, ніж те здатні зрозуміти поверхові уми.

Думка його в цьому питанні зводилася до того, що хорошим або поганим іменам, як він висловлювався, властивий особливий магічний вплив, який вони неминуче роблять на наш характер і на нашу поведінку.

Герой Сервантеса не міркував на цю тему з більшою серйозністю або з більшою упевненістю, – він не міг сказати про злі чари чаклунів, які порочили його подвиги, – або про ім’я Дульцінеї, що надавало їм блиску, – більше, ніж батько мій говорив про імена Трісмегіста або Архімеда, з одного боку, – чи про імена Ніки або Сімкін, з іншого. – Скільки Цезарів і Помпеїв, – говорив він, – зробилися гідними своїх імен лише через почерпнуте з них натхнення. І скільки невдах, – додавав він, – відмінно досягло успіху б у житті, якби їх моральні та життєві сили не були абсолютно пригнічені та знищені ім’ям Нікодема.

– Я ясно бачу, сер, по очах ваших бачу (чи по чому-небудь іншому, залежно від обставин), – говорив звичайно мій батько, – що ви не схильні погодитися з моєю думкою, – і точно, – вів далі він: – хто її ретельно не дослідив до самого кінця, – тому вона, не сперечаюся, видасться скоріше фантастичною, ніж солідно обґрунтованою; – і все-таки, добродію мій (якщо наважуся спиратись на деяке знання вашого характеру), я щиро переконаний, що я мало чим ризикну, подавши справу на ваш розсуд, – не як стороні в цій суперечці, але як судді, – і довіривши його рішення вашому здоровому глузду та неупередженому розслідуванню. – Ви вільні від безлічі дріб’язкових забобонів, які прищеплюються вихованням більшості людей, маєте занадто широкий розум, аби заперечувати чию-небудь думку просто тому, що у неї немає достатньо прихильників. Вашого сина! – вашого улюбленого сина, – від м’якого й відкритого характеру якого ви так багато чекаєте, – вашого Біллі, сер! – хіба ви наважилися б коли-небудь назвати Іудою? – Хіба ви, дорогий мій, – говорив мій батько, найґречнішим чином кладучи вам руку на груди, – тим м’яким і чарівним pіano, якого обов’язково вимагає argumentum ad homіnem^[42] – хіба ви, коли б який-небудь христопродавець запропонував це ім’я для вашого хлопчика і підніс вам при цьому свій гаманець, хіба ви погодилися б на таку наругу над вашим сином? – Ах, Боже! – говорив він, підводячи догори очі, – якщо у мене правильне уявлення про ваш характер, сер, – ви на це не здатні; – ви б поставилися з обуренням до цієї пропозиції; – ви б із відразою шпурнули спокусу в обличчя спокусникові.

Велич духу, явлена вашим вчинком, яким я захоплююсь, і виявлене вами в усій цій історії прекрасне презирство до грошей воістину благородні; – але вищої похвали гідний принцип, яким ви керувались, – а саме: ваша батьківська любов, у згоді з висловленою тут гіпотезою, підказала вам, що якби син ваш названий був Іудою, – то думка про мерзотну зраду, невід’ємна від цього імені, все життя супроводжувала б його, як тінь, і врешті-решт зробила б із нього скнару й негідника, незважаючи на ваш, сер, добрий приклад.

Я не зустрічав людину, здатну відбити цей аргумент. – Але ж якщо вже говорити правду про мого батька, – то він був просто-таки чарівний, як у розмовах своїх, так і в суперечках; – він був природжений оратор: Θεοδιδακτοζ.^[43] – Переконливість, так би мовити, випереджала кожне його слово, елементи логіки та риторики були так гармонійно поєднані в нім, – і до того ж він так тонко відчував слабкості й пристрасті свого співрозмовника, – що сама Природа могла б свідчити про нього: «ця людина красномовна». Коротше кажучи, чи захищав він слабку чи сильну сторону питання, і в тому і в іншому випадку нападати на нього було небезпечно. – А тим часом, хоч як це дивно, він ніколи не читав ні Цицерона, ні Квінтиліана «De Oratore», ні Ісократа, ні Аристотеля, ні Лонгина з давніх; – ні Фоссія, ні Скіоппія, ні Рама, ні Фарнебі з нових авторів;^[44] – і, що ще більш дивно, жодного разу в житті не викресав він у думці своїй анінайменшої іскорки ораторських тонкощів хоч би швидким читанням Кракенторпа або Бургередиція, або якого-небудь іншого голландського логіка чи коментатора; він не знав навіть, у чому полягає відмінність між argumentum ad іgnorantіam^[45] і argumentum ad homіnem; отже, я добре пам’ятаю, коли він привіз мене для зарахування в коледж Ісуса в ***, – гідний мій наставник і деякі члени цього вченого товариства справедливо вражені були, – що людина, яка не знає навіть назв своїх знарядь, здатна так вправно ними користуватися.

А користуватися ними у міру своїх сил батько мій змушений був безупинно; – адже йому доводилося захищати тисячу маленьких парадоксів комічного характеру, – велика частина яких, я в цьому переконаний, з’явилася спочатку як прості дивацтва на правах vіve la bagatelle;^[46] потішившись ними з півгодини і витончивши на них свою дотепність, він залишав їх до іншого разу.

Я висловлюю це не просто як гіпотезу або здогадку про виникнення та розвиток багатьох дивних переконань мого батька, – але щоб застерегти освіченого читача проти необачного прийому таких гостей, які, після багаторічного вільного й безперешкодного входу в наш мозок, – насамкінець вимагають для себе права там оселитися, – діючи іноді подібно до дріжджів, – але набагато частіше за способом ніжної пристрасті, яка починається з жартів, – а закінчується цілком серйозно.

Чи було те виявом дивацтва мого батька, – чи його здоровий глузд став наостанок жертвою його дотепності, – і якою мірою в багатьох своїх поглядах, нехай навіть дивних, він був абсолютно прав, – читач, дійшовши до них, вирішить сам. Тут же я стверджую тільки те, що у своєму погляді на вплив християнських імен, хоч би яким було його походження, він був серйозний; – тут він завжди залишався вірний собі; – тут він був систематичний і, подібно до всіх систематиків, готовий був зрушити небо і землю та все на світі перевернути для підкріплення своєї гіпотези. Словом, повторюю знову: – він був серйозний! – і тому втрачав всяке терпіння, бачачи, як люди, особливо високопоставлені, яким слід було б бути освіченішими, – виявляють стільки ж – а то і більше – легковажності й байдужості при виборі імені для своїх дітей, як при виборі кличок Понто або Купідон для своїх цуценят.

– Погана це манера, – говорив він, – і особливо в ній неприємне те, що з вибраним зловмисно або необачно паскудним ім’ям справа йде не так, як, скажімо, з репутацією людини, яка, коли вона забруднена, може бути потім обілена, – і рано чи пізно, якщо не за життя людини, то, принаймні, після її смерті, – так чи інакше відновлена в очах суспільства; але та пляма, – говорив він, – ніколи не змивається; – він сумнівався навіть, аби постанова парламенту могла тут що-небудь зробити. – Він знав не гірше за вас, що законодавча влада певною мірою повноважна над прізвищами; – але з дуже вагомих міркувань, які він міг навести, вона ніколи ще не наважувалася, – говорив він, – зробити наступний крок.

Чудово, що хоча батько мій, внаслідок цієї думки, мав, як я вам говорив, найсильнішу пристрасть і відразу до деяких імен, – проте разом з ними існувала ще безліч імен, які були в його очах настільки позбавлені як позитивних, так і негативних якостей, що він ставився до них із цілковитою байдужістю. Джек, Дік і Том були іменами такого сорту; батько називав їх нейтральними, – стверджуючи без всякої іронії, що від сотворіння світу імена ці носило, принаймні, стільки ж негідників і дурнів, скільки мудрих і хороших людей, – так що, на його думку, впливи їх, як у разі рівних сил, які діють одна проти одної в протилежних напрямах, взаємно знищувалися; з цієї причини він часто заявляв, що вважає за ніщо таке ім’я. Боб, ім’я мого брата, теж належало до цього нейтрального розряду християнських імен, що дуже мало впливали як в той, так і в інший бік; і позаяк батько мій випадково перебував у Епсомі, коли воно було йому дане, – то він часто дякував Богу за те, що воно не виявилося гіршим. Ім’я Андрій було для нього чимось на зразок негативної величини в алгебрі, – воно було гірше, ніж нічого, – говорив батько. – Ім’я Вільям він ставив досить високо, – зате ім’я Нампс^[47] він знову-таки ставив дуже низько, – а вже Нік, за його словами, було не ім’я, а чортзна-що.

Але з усіх імен на світі він відчував найбільш непереможну відразу до Трістрама; – не було у світі речі, про яку він мав би таку низьку і нищівну думку, як про це ім’я, – переконаний, що воно здатне виробити іn rerum natura^[48] лише що-небудь украй посереднє та убоге; ось чому посеред суперечки на цю тему, в яку, до речі сказати, він частенько вступав, – він іноді раптом вибухав гарячою епіфонемою^[49] або, вірніше, еротесисом,^[50] підвищуючи на терцію, а часом і на цілу квінту свій голос, – і в лоб запитував свого супротивника, чи візьметься він стверджувати, що пам’ятає, – або читав коли-небудь, – або хоч би коли-небудь чув про людину, яка називалася б Трістрамом і зробила б що-небудь велике або гідне згадки? – Ні, – говорив він, – Трістрам! – Це річ неможлива.

Так що ж могло перешкодити моєму батькові написати книгу та оприлюднити цю свою ідею? Мало користі для тонкого спекулятивного розуму залишатися наодинці зі своїми думками, – йому неодмінно потрібно дати їм вихід. – Якраз це і зробив мій батько: – в шістнадцятому році, тобто за двароки до мого народження, він засів за дисертацію, присвячену слову Трістрам, – у якій з великою прямотою та скромністю викладав мотиви своєї граничної відрази до цього імені.

Зіставивши цю розповідь із титульним аркушем моєї книги, – прихильний читач хіба не пожаліє від душі мого батька? – Бачити методичного й добромисного джентльмена, що дотримується старанно хоча і дивних, – проте ж нешкідливих поглядів, – такою жалюгідною іграшкою ворожих сил; – побачити його на арені поверженим серед усіх його тлумачень, систем і бажань, перекинутих і розладнаних, – спостерігати, як події увесь час обертаються проти нього, – і притому таким рішучим і жорстоким чином, начебто вони були навмисно задумані та спрямовані проти нього, щоб поглумитися над його умоглядами! – Словом, бачити, як така людина на схилі віку, погано пристосована до знегод, десять разів на день терпить муку, – десять разів на день називає довгождане дитя своє ім’ям Трістрам! – Сумні два склади! Вони звучали для його слуху в унісон із простаком і будь-яким іншим лайливим словом. – Присягаюся його прахом, – якщо дух злості знаходив коли-небудь задоволення в тому, щоб розладнувати плани смертних, – так саме в цьому випадку; – і коли б не та обставина, що мені необхідно народитися, перш ніж бути охрещеним, то я цю ж хвилину розповів би читачеві, як це сталося.