Розділ X

Чи можна було вважати хоч би скромною заслугою допомогу, надану повитусі, й кому ця заслуга по праву належала, – з першого погляду уявляється мало істотним для нашої розповіді; – вірно, одначе, те, що у той час честь цю було цілком приписано вищезгаданій пані, дружині священика. Але я, хоч убий, не можу відмовитися від думки, що і сам священик, нехай навіть не йому першому спав на думку ввесь цей план, – проте, оскільки він взяв в нім щиру участь, як тільки був у нього втаємничений, і охоче віддав гроші, щоб виконати його, – що священик, повторюю, теж мав право на деяку частку хвали, – якщо тільки йому не належала добра половина всієї честі цієї справи.

Суспільству завгодно було в той час вирішити інакше.

Відкладіть убік книгу, і я дам вам півдня на скільки-небудь задовільне пояснення такої поведінки суспільства.

Мусите ж знати, що років за п’ять до так докладно розказаної вам історії з патентом повитухи – священик, про якого ми ведемо мову, зробив себе притчею во язицех навколишнього населення, порушивши всяку пристойність відносно себе, свого становища та свого сану; – він ніколи не показувався верхи інакше, як на худому, жалюгідному одрі, що коштував не більше одного фунта п’ятнадцяти шилінгів; кінь цей, аби скоротити його опис, був вилитий брат Росінанта – так далеко сягала між ними сімейна схожість; бо він абсолютно в усьому підходив під опис коня ламанчського лицаря, – з тією лише відмінністю, що, наскільки мені пам’ятається, ніде не сказано, щоб Росінант страждав запалом; крім того, Росінант, за щасливим привілеєм більшості іспанських коней, огрядних і худих, – був поза сумнівом конем в усіх відношеннях.

Я дуже добре знаю, що кінь героя був конем цнотливим, і це, можливо, дало привід для протилежної думки; проте так же достовірним є й те, що стримування Росінанта (як це можна зробити висновок із пригоди з янгуаськими погоничами^[19]) виникало не від якої-небудь тілесної вади або іншої подібної причини, але єдино від помірності й спокійної течії його крові. – І дозвольте вам зауважити, мадам, що на світі часто-густо буває цнотлива поведінка, на користь якої ви більше нічого не скажете, хоч як старайтеся.

Але хай там як, коли я поставив собі за мету бути абсолютно неупередженим відносно кожної тварини, виведеної на сцену цього драматичного твору, – я не міг не сказати про вказану відмінність на користь коня Дон Кіхота; – в усіх інших відношеннях кінь священика, повторюю, був досконалою подібністю Росінанта, – ця худа, ця сухоребра, ця жалюгідна шкапа пасувала б самому Упокоренню.

На думку деяких людей недалекого розуму, священик мав у розпорядженні цілковиту можливість причепурити свого коня; – йому належало дуже красиве кавалерійське сідло, підбите зеленим плюшем і прикрашене подвійним рядом цвяхів зі срібними головками, та пара блискучих мідних стремен і цілком підходящий чепрак першосортного сірого сукна з чорною облямівкою по краях, густою чорною шовковою бахромою, що закінчується, poudré d’or,^[20] – усе це він придбав гордої весни свого життя разом із великою карбованою вуздечкою, прикрашеною як належить. – Але, не бажаючи робити свого коня посміховиськом, він повісив усі ці брязкальця за дверима свого робочого кабінету і розсудливо забезпечив його замість них такою вуздечкою й таким сідлом, які в точності відповідали зовнішності й ціні його скакуна.

Під час своїх поїздок у такому вигляді по парафії та в гості до сусідніх поміщиків священик – ви це легко зрозумієте – мав нагоду чути й бачити досить багато речей, які не давали іржавіти його філософії. Сказати по правді, він не міг показатися в жодному селі, не привертаючи до себе уваги всіх його мешканців, від малого до старого. – Робота зупинялася, коли він проїздив, – цебер повисав у повітрі на середині колодязя, – прядка забувала крутитися, – навіть гравці в орлянку і в м’яча стояли, роззявивши рот, поки він не зникав із очей; а оскільки кінь його був не із швидкохідних, то зазвичай у нього було досить часу, щоб робити спостереження – чути бурчання людей серйозних – і сміх легковажних, – і все це він переносив із незворушним спокоєм. – Такий уже був його характер, – від щирого серця любив він жарти, – а оскільки й самому собі він уявлявся смішним, то говорив, що не може гніватися на інших за те, що вони бачать його в тому ж світлі, в якому він із такою незаперечністю бачить себе сам; ось чому, коли його друзі, які знали, що любов до грошей не є його слабкістю, не соромлячись, потішалися над його дивацтвом, він уважав за краще, – замість того щоб називати істинну причину, – реготати разом із ними з себе; і позаяк у нього самого ніколи не було на кістках ні унції м’яса і щодо худорби він міг посперечатися зі своїм конем, – то він часом стверджував, що кінь його якраз такий, на якого заслуговує вершник; – що обоє вони, подібно до кентавра, становлять одне ціле. А іншого разу і в іншому настрої, недоступному спокусам хибної дотепності, – священик говорив, що сухоти скоро зведуть його в могилу, і з великою серйозністю запевняв, що він без здригання і найсильнішого серцебиття не в змозі поглянути на відгодованого коня і що він вибрав собі худу шкапу не лише для збереження власного спокою, але і для підтримки в собі бадьорості.

Кожного разу він давав тисячі нових забавних і переконливих пояснень, чому смирна, запалена шкапа була для нього кращою за гарячого коня: – адже на такій шкапі він міг безтурботно сидіти й роздумувати de vanіtate mundі et fuga saeculі^[21] із таким же успіхом, начебто перед очима у нього був череп; – міг проводити час в яких завгодно заняттях, їдучи повільним кроком, із такою ж користю, як у своєму кабінеті; – міг поповнити зайвим аргументом свою проповідь – або зайвою дірою свої штани – так само впевнено у своєму сідлі, як у своєму кріслі, – тоді як швидка рись і повільне підшукування логічних аргументів є рухами такими ж несумісними, як дотепність і розсудливість. – Але на своєму коні – він міг з’єднати і примирити все, що завгодно, – міг вдатися до створення проповіді, віддатися мирному травленню і, якщо того вимагала природа, міг також піддатися дрімоті. – Словом, розмовляючи на цю тему, священик посилався на які завгодно причини, тільки не на істинну, – істинну ж причину він приховував з делікатності, вважаючи, що вона робить йому честь.

Істина ж полягала ось у чому: в молоді роки, приблизно в той час, коли було придбано розкішне сідло та вуздечку, священик мав звичай або пихату примху, або назвіть це як завгодно, – вдаватися до протилежної крайності. – В місцевості, де він жив, про нього йшла слава, що він полюбляв хороших коней, і в нього у стайні зазвичай стояв готовий до сідла кінь, кращого за якого не знайти було в усій парафії. Тим часом найближча повитуха, як я вам сказав, жила за сім миль од того села, і притому в бездоріжньому місці, – таким чином, не минало тижня, щоб нашого бідолашного священика не потривожили слізним охканням позичити коня; і позаяк він не був жорстокосердий, а потреба в допомозі щоразу була гостріша і стан породіллі важчий, – то, хоч як він любив свого коня, все-таки ніколи не в силах був відмовити у проханні; в результаті кінь його зазвичай повертався або з обідраними ногами, або з кістковим шпатом, або з засіком; – або надірваний, або із запалом, – словом, рано чи пізно від тварини залишалися тільки шкіра та кістки; – так що кожні дев’ять чи десять місяців священикові доводилося збувати з рук поганого коня – і замінювати його хорошим.

Яких розмірів міг досягти збиток при такому балансі communіbus annіs^[22] надаю можливість визначити спеціальному журі з потерпілих при таких же обставинах; – але хоч який би він був великий, герой наш багато років ніс його покірливо, поки, зрештою, після багаторазового повторення таких нещасних випадків, не визнав за потрібне піддати справу ретельному обговоренню; зваживши все й подумки підрахувавши, він визнав збиток не лише невідповідним до інших своїх витрат, але й незалежно від них украй важким, таким, що позбавляє його всякої можливості творити інші добрі справи в себе у парафії. Крім того, він дійшов висновку, що навіть на половину проїжджених таким чином грошей можна було б зробити вдесятеро більше добра; – але ще набагато важливіше за всі ці міркування, разом узяті, було те, що тепер уся його добродійність зосереджена була в дуже вузькій галузі, притому в такій, де, на його думку, в ній було менше всього потреби, а саме: тягнулася тільки на діторобну та дітородну частину його парафіян, так що нічого не залишалося ні для безсилих, – ні для старезних, – ні для безлічі безрадісних явищ, майже: щогодини ним спостережуваних, в яких поєднувалися бідність, хвороби та прикрості.

Із цих міркувань вирішив він припинити витрати на коня, але бачив тільки два способи начисто спекатись їх, – а саме: або поставити собі непорушним законом ніколи більше не давати свого коня, незважаючи ні на які прохання, – або ж махнути рукою й погодитись їздити на жалюгідній шкапі, на яку перетворили останнього його коня, з усіма її хворобами та неміччю.

Оскільки він не покладався на свою стійкість у першому випадку, – то з радісним серцем обрав другий спосіб, і хоча відмінно міг, як вище було сказано, дати йому втішне для себе пояснення, – проте саме з цієї причини гребував удаватися до нього, готовий краще терпіти презирство ворогів і сміх друзів, аніж відчувати тяжку незручність, розповідаючи історію, яка могла б здатися самовихвалянням.

Одна ця риса вдачі вселяє мені найвище уявлення про делікатність і благородство почуттів поважного священнослужителя; я вважаю, що її можна поставити нарівні з найблагороднішими душевними якостями незрівнянного ламанчського лицаря, якого, до речі сказати, я від душі люблю з усім його божевіллям, і щоб його відвідати, здолав би набагато більш далекий шлях, ніж для зустрічі з найбільшим героєм старовини.

Але не в цьому мораль моєї історії: розповідаючи її, я мав на увазі зображувати поведінку суспільства в усій цій справі. – Бо ви маєте знати, що, доки таке пояснення зробило б священикові честь, – жодна жива душа до нього не додумалася: – вороги його, я вважаю, не бажали, а друзі не могли. – Але варто було йому тільки взяти участь у клопотах про допомогу повитусі та заплатити мита за право займатися практикою, – як уся таємниця вийшла назовні; всі коні, яких він утратив, та на додаток до них іще двоє коней, яких він ніколи не втрачав, і також усі обставини їх загибелі тепер стали відомими чисто всі й чітко пригадувалися. – Чутка про це поширилась, як грецький вогонь. – «У священика напад колишньої гордості; він знову збирається кататися на хорошому коні; а якщо це так, то ясно як день, що вже в перший рік він десятиразово покриє всі витрати з оплати патенту; – кожне може тепер судити, з якими намірами зробив він цю добру справу».

Які були його сподівання при здійсненні як цього, так і всіх інших справ його життя – або, вірніше, якої були про це гадки інші люди – ось думка, яка наполегливо трималася в його власному мозку і дуже часто порушувала його спокій, коли він потребував міцного сну.

Років десять тому героєві нашому пощастило позбутися всяких тривог із цього приводу, – якраз стільки ж часу минуло відколи він покинув свою парафію, – а разом із нею й цей світ, – і з’явився дати звіт судді, на рішення якого у нього не буде ніяких причин скаржитися.

Але над справами деяких людей тяжіє якийсь фатум. Хоч як старайся, а вони завжди проходять крізь певне середовище, яке настільки їх заломлює та спотворює істинний їх напрям, – що при всьому праві на вдячність, на яку заслуговує прямодушність, люди ці все-таки вимушені жити й померти, не отримавши її.

Сумним прикладом цієї істини був наш священик. Але щоб дізнатись, яким чином це сталось – і дістати для себе урок із отриманого знання, вам обов’язково треба прочитати два наступні розділи, в яких міститься нарис його життя та суджень, що укладає ясну мораль. – Коли з цим буде покінчено, ми маємо намір продовжувати розповідь про повитуху, якщо нас ніщо не зупинить по дорозі.