Едгар знизує плечима. Метод Оппенгейма – той самий хірургічний метод, що уславив його автора, – на певній стадії хвороби не можна застосовувати без ризику летального кінця. Оппенгейм ніколи не доводив іншого. Він заглиблюється з доктором Якобі в обговорення статистики захворювань. Важливо точно розмежувати окремі стадії хвороби, точно встановити момент переходу другої стадії в третю. Будь-що-будь треба знайти спосіб знизити коефіцієнт непевності.

Палко і незграбно говорить лікар Якобі зі своїм патроном. А патрон сьогодні глибше, ніж завжди, переконаний, що вже коли хтось може вдосконалити метод Оппенгейма, так це він, фанатик точності, лікар Якобі. Цьому Якобі цифри його статистики хвороб справді важливіші, ніж цифри його прибутку. Він не думає більше про те, що розмовляє з єдиною людиною, яка може забезпечити йому пристойні умови існування. Та й ця людина забуває, що за кілька хвилин вона матиме розмову, яка вирішить долю її теперішнього розмовника. Кутаючись у халат, немов йому холодно, сутулиться на табуретці маленький Якобі. А Едгар бігає з одного кутка в інший швидкими, дещо важкими кроками, вивертаючи ступні всередину; халат плутається у нього між ногами. Обидва забули про все, що не стосується життєздатності й коефіцієнта розмноження певної бацили.

Раптом Едгар перелякано спиняється. Він витягає годинника: десять хвилин на першу. Його кидає в жар, коли він згадує, що старий Лоренц чекає на нього. Він припиняє розмову на півслові. Маленький лікар Якобі, блискучий вчений, як тільки розмова перестає торкатись його мікробів, загасає і перетворюється на сірого потворного карлика, яким він і є насправді.

Чи сказати йому, що він поспішає у справі, яка торкається його, Якобі. «Ні, – думає Едгар, – у жодному разі ні. Старий Лоренц – людина чесна, але в адміністративних справах завжди є якийсь коефіцієнт непевності. В усякому разі не менший, ніж при хірургічному способі Оппенгейма. Як він сидить, цей бідняк, – шкода дивитись».

Поспішно тисне Едгар руку Якобі. В нього рука не велика, але малесенька ручка Якобі потопає у ній.

– В один із найближчих вечорів ви повинні у нас повечеряти, любий Якобі. Мені хочеться з вами хоч раз добре поговорити. Ех, ця клята наша берлінська заклопотаність.

Едгар усміхається; від усмішки обличчя його відразу стає зовсім молодим.

Знов лине він коридорами, і халат парусами лопотить за ним. Він запросив маленького Якобі на вечерю, треба сказати Гіні, треба умовитись щодо часу. Сестра Гелена має йому нагадати про це. Добре було б умовитись на такий вечір, коли Рут буде вільна. Чому він згадав раптом про дочку? Безперечно, якась асоціація з доктором Якобі. Напевне, це загарливість або, просто кажучи, одержимість, з якою обоє прагнуть своєї мети. Він, Едгар, глузує з сіонізму Рут. Йому б слід було приділяти дочці більш уваги. Більше розважності, дочко! Не йди в монастир, Офеліє! Шкода, що найпростіші речі найважче зрозуміти. Він – німецький лікар, німецький вчений. Але не існує медицини німецької або медицини єврейської, існує наука й більш нічого. Це знає він, знає Якобі, знає старий Лоренц. Але Рут уже цього не знає, і ще менш, ніж вона, знають це люди, від яких залежить справа. Йому трохи неприємно думати про нараду, на яку він поспішає. «Кінець кінцем, треба було б відіслати маленького Якобі до Палестини», – всміхається він.

* * *

У директорському кабінеті все відбувається так, як гадала сестра Гелена. Таємний радник Лоренц з’явився точно о дванадцятій, її професор спізнився, в неї є час, щоб порадитися з Лоренцом.

Метод Оппенгейма, відомий у цілому світі, в останні часи дедалі більш стає мішенню для злісних нападів берлінських газет. Оппенгейма обвинувачують у тому, що він користується пацієнтами третього розряду – незаможними безкоштовними пацієнтами міської клініки, – для своїх небезпечних для життя експериментів. «Єврейський лікар, – пишуть із звичайною своєю грубістю деякі фашистські газети, – не зупиняється перед тим, щоб заради власного рекламування лити потоки християнської крові». Час вже покласти край цьому свинству, – думає сестра Гелена. Зовсім необов’язково, щоб її професор терпляче зносив удари всіх цих сопляків. Вона стоїть біля письмового столу, рішуча, міцна.

– Я хочу, нарешті, звернути його увагу на це, пане таємний радник, – каже вона тихим рішучим голосом. – Хай він, нарешті, вживе якихось заходів.

Таємний радник Лоренц сидить біля письмового столу. Він прямо велетень – під дуже білим коротким волоссям червоне обличчя з маленьким плоским носом і синіми виряченими очима, над якими звисли кошлаті білі брови.

– Я б просто на…в на це, донько, – випалив він з баварською невимушеністю.

Немов уламки роздрібнених скель, вилітають слова з його великого рота, у якому багато золотих зубів.

– Свинячий хлів, – гуркоче він і б’є червоною у товстих здутих жилах рукою по газетах з відкресленими статтями. – Всяка політика – це хлів, і коли немає неодмінної потреби особливих заходів, найкраще її просто ігнорувати. Тільки так можна досадити цим свиням.

– Але він – державний службовець, пане раднику, – гнівається сестра Гелена.

– На мою думку, – і собі гнівається старий Лоренц, – це ще далеко не є причиною розпочинати тяганину з цією сволотою. Торкатись до неї – тільки руки бруднити. Не сушіть собі цим голови, донько моя. Поки міністр мене не турбує, я й пальцем не поворухну. Все це, – він змахнув убік газети, – для мене просто не існує. Покладіться на мене.

– Якщо ви так гадаєте, пане таємний радник… – знизує плечима сестра Гелена і, почувши кроки Едгара, виходить далеко не заспокоєна.

Едгар Оппенгейм просить пробачити його за спізнення. Таємний радник Лоренц не підводиться назустріч, а простягає руку, сидячи, тримається по-приятельському.

– Так ось, колего, я відразу ж до справи, medias in res, так би мовити. Не заперечуєте? Мені хотілося б хоч раз як слід поговорити з вами про справу Якобі.

– Хіба вона така складна? – питає Едгар Оппенгейм. Голос у нього відразу стає незадоволеним, нервовим.

Лоренц облизує свої золоті зуби; намагається бути підкреслено сердечним.

– А що за наших часів не складне, любий Оппенгейм? Бургомістр, здавалося б, який ловкач і пролаза, – знає у міністерстві всі ходи й виходи, – і все ж субсидію для клініки щоразу складніше витягти. Особливо для ваших історій, пане Оппенгейм, – для теоретичних робіт, для лабораторії, – тут вони, перш ніж дати, скавчать з приводу кожної марки. Ми не можемо не зважати на це. Ваш Якобі, зрозуміло, кандидатура добра. Не можу сказати, щоб мені особисто він був симпатичний, це була б неправда, але він – вчений, це справді так. Варгуус теж не наважився прямо відхилити його кандидатуру. Але, знаєте, кого він виставляє як серйозну конкуренцію Якобі? Реймерса, вашого Реймерса, колего Оппенгейм.

Едгар Оппенгейм ходив з кутка в куток швидкими дрібними кроками, механічно намагаючись надати своєму важкому тілові рухливості. Стара історія: професор Варгуус, його колега по берлінському університету, заперечує тому, що пропозиція виходить від нього, Едгара. Запропонувати кандидатуру доктора Реймерса – це до чорта хитро. Доктор Реймерс, другий асистент Едгара, симпатична одверта людина, яку люблять хворі. Едгар нічого не має проти Реймерса, але він за Якобі. Становище його важке.

– А яка ваша думка, колего? – питає він, продовжуючи ходити.

– Я вам вже пояснив, Оппенгейм, – каже Лоренц, – у принципі я за вашого Шлеміля.^[6] Але заявляю вам прямо: передбачаю труднощі. Деякі впливові особи мають за краще показну зовнішність, ніж внутрішню змістовність. Чорт би її побрав, цю політичну клоаку. При всіх інших однакових умовах Реймерс має перевагу перед вашим маленьким Якобі тільки на довжину крайньої плоті. Я не думаю, щоб пани з магістрату вимагали фотографії обох кандидатів у голому вигляді, але дехто з них напевно вважатиме за бажане, щоб кандидати особисто представились. Не знаю, чи це підвищило б шанси нашого Якобі.

Едгар спинився досить далеко від Лоренца. Його буркотливий голос зазвучав раптом дуже виразно порівняно з неясним гуркотінням старого Лоренца.

– Ви хочете, щоб я зняв кандидатуру доктора Якобі?

Лоренц ще більше вирячив свої очі, збираючись вочевидь відповісти щось міцне, але не зробив цього. Навпаки, надзвичайно лагідно, без властивого йому гримотіння, сказав:

– Я нічого не хочу, Оппенгейм. Я хочу тільки одверто говорити з вами, та й годі. Реймерс для мене більш любий. Кажу, як воно є. Але як наукову силу я волію вашого Якобі.

Едгар Оппенгейм старанно присунув до себе стілець, важко на нього опустився; сидячи, він, як і всі Оппенгейми, здавався дуже високим на зріст. Він сидів похмурий, штучна бадьорість його зникла. Старий Лоренц раптом підвівся, випростався: величезна червона, біловолоса голова підносилась над могутнім тулубом. Величезний халат колихався на дужому тілі. Він підійшов до Едгара. «Справжній лікар, – сказав він колись одному боязкому студентові, – може все, робить усе, а боїться тільки Бога і нікого більше в цілому світі». «Страх Божий» – так прозвали його з того часу студенти. Але сьогодні він не був гнівним Єговою.

– Я не перебільшую своїх заслуг, Оппенгейм, – сказав він так лагідно, як тільки міг. – По суті я – старий сільський лікар. Я розбираюсь у хворобах своїх пацієнтів, і інколи мій нюх підказував мені те, чого ви, молоді, не знаєте. Але я не знаю дуже багато того, що відомо вам, молодим. Загалом, Реймерс – людина мені до смаку. Але я надаю перевагу вашому Якобі.

– Що ж робити далі? – спитав Едгар.

– Про це я хотів вас спитати, – відповів Лоренц. І як Едгар Оппенгейм вперто мовчав, і навколо довгого рота його лягла маленька незвична іронічна зморшка, Лоренц додав: – Признаюсь прямо, я легко міг би відразу ж провести вашого Якобі, але з отриманням субсидії нам тоді буде погано. Піти на це? Ризикнути? Ви цього хотіли б?

Оппенгейм видав якийсь гуркотливий чудний звук, у якому були і гіркий сміх, і заперечення одночасно.

– Ну, ось бачите, – сказав Лоренц, – у такому випадку лишається єдина тактика: відтягти рішення. За місяць політична ситуація може змінитися на краще.

Оппенгейм щось пробурчав. Лоренц прийняв це за висловлення згоди. Задоволений, що неприємна розмова закінчилась, він голосно й полегшено зітхнув і поклав руку на плече Оппенгеймові.

– Наука може терпіти. Доведеться, очевидно, і Якобі трохи почекати.

Білий халат могутньо колихнувся навколо широких стегон. Лоренц збирався йти.

– От якби хтось поєднав у собі зовнішній вигляд Реймерса з достоїнствами Якобі. Інакше вони на це не підуть. Вся суть у недосконалості людської природи, колего. Загалом, паршива штука, – він уже був за дверима; останні слова прозвучали як відгуки минаючої грози. – Я маю на думці людську природу.

Коли Лоренц пішов, Едгар підвівся. Вертикальні зморшки над переніссям поглибились. Незвичайно повільно пройшовся він кілька разів з кутка в куток, вивертаючи ступні всередину. Потім усупереч усьому почав переконувати себе, що розмова закінчилася вже не так погано. В усякому разі, старий Лоренц за маленького Якобі, а старий Лоренц – це людина слова. Поганий настрій Едгара зник швидко, як у дитини. Коли сестра Гелена ввійшла в кімнату, на обличчі його знов сяяло блакитне небо.

Сестру Гелену, в протилежність до Оппенгейма, менш задовольнила розмова зі старим Лоренцом. З властивою їй ґрунтовністю обміркувала вона кожне його слово. Він сказав, що порадить професорові Оппенгейму скаржитись на негідників лише тоді, коли сам міністр на це натякне. Але пізно чи рано міністр, звичайно, натякне. Вона повинна підготувати свого професора. «На мою думку, все-таки краще буде, коли я покажу йому ці статті».

Проте, побачивши сяюче обличчя Едгара, сестра Гелена, незважаючи на свою рішучість, відклала розмову.

– Дуже було неприємно? – обмежилась вона запитанням.

– Ні, ні, – усміхнувся Едгар Оппенгейм своєю привітно-лукавою усмішкою. – Так собі.

* * *

Під час п’ятихвилинної перерви перед годиною німецької мови Бертольд тримався мужньо, удаючи, що забув про іспит, який зараз буде, розмовляв з товаришем про всякі дрібниці. І вчитель Фогельзанг удавав, що його аж ніяк не турбують майбутні події. Він увійшов у клас, сів як завжди біля кафедри, випнув груди і почав перегортати записну книжку.

– Що в нас сьогодні? Так, так, доповідь Оппенгейма. Будь ласка, Оппенгейм.

І коли Оппенгейм вийшов, Фогельзанг, очевидно, в прекрасному настрої, жартівливо підбадьорив його.

– Вольфрам фон-Ешенбах, починай.

Бертольд стояв між кафедрою і партами у підкреслено недбалій позі, виставивши праву ногу вперед, опустивши праву руку, злегка взявшись у бік лівою. Він поставився до праці серйозно, не відступив ні перед якими труднощами і він досяг мети: тепер йому було ясно, чим є для нас, або принаймні для нього самого, Арміній Германець. З погляду раціоналістів, подвиг Армінія був, мабуть, марний: але такий погляд не міг встояти перед почуттям безумовного захоплення, яке у сучасного німця мав викликати подвиг цього борця за волю. Цю думку збирався розвинути Бертольд, за старими добрими правилами, засвоєними у школі: загальний вступ, постанова проблеми, принципова точка зору доповідача, докази, заперечення, спростування заперечень; на закінчення – повторити основну тезу доповіді, різко підкреслену. Бертольд до останньої коми написав усе, що хотів сказати. Але як він промовляв легко, то й не став механічно затверджувати напам’ять написане. Він вирішив, твердо дотримуючись основного плану, покластись на хвилинне натхнення у формулюванні деталей.

Він стоїть перед класом і промовляє. Він бачить перед собою обличчя товаришів: Макса Вебера, Курта Баумана, Вернера Ріттерштага, Гейнріха Лавенделя. Але він говорить не для них. Він говорить тільки для себе й для того, хто сидить позаду – для ворога.