Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомітно відслонилося гілля, й з лісу вийшов Довбуш.

– Штефан поскаржився мені, – заговорив він. – Дай йому і його жінці спокій, бо інакше так тебе відшмагаю, що душа до пекла проситиметься.

Пан прицілився в Довбуша.

– Ну, стріляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене ніхто не годен застрелити.

Зухвалець таки стрелив, вцілив Довбушеві в груди, але куля тільки відскочила та й упала на землю. Довбуш засміявся.

– Бач, тобі мене не убити, то ж роби, як велю.

– Усе зроблю, як кажеш, – затремтів пан, мов осика.

Ще тієї самої ночі прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жінку, чи справді така гарна, як кажуть люди. Отож він постукав, і Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жінку й сказав їй накрити стіл для високого гостя.

Довбуш сидів на лаві біля помальованої в зелений колір печі, коли увійшла Дзвінка Штефанова. Він лиш зітхнув і навіть слова не зміг мовити. А та усміхнулася й відкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зірка.

То була жінка, яку рідко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землі волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небі, аж очам було боляче, дивлячись на неї. Дзвінка встала з ліжка й вийшла до гостя босоніж, тільки в одній спідниці. Отак стояла перед Довбушем, а він згадав собі летючу зірку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що має бути, хай навіть кров вип’є з тіла, хай змусить спинитися серце, хай цілує мене, скільки їй заманеться.

Незадовго після того Штефан пішов з іншими вівчарями на полонину. Якось Довбуш перестрів Дзвінку в темній гущавині лісу. Обоє були верхи, вона святково зодягнена, в червоній, наче кров, спідниці, білому кептарі, увішана коралями та дукачами. Поперед її коня бігли двоє великих білих псів. У сідлі вона не поступалася чоловікові, в руках мала канчук. Довбуш привітався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.

– Куди їдеш, Дзвінко Штефанова? – почав Довбуш.

– Штефан на полонині, – відповіла. – Що маю робити? їду в Чеґет на торговицю.

– Що б ти хотіла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобі захотіти, то прийшли б до тебе й самі царі з дарами.

– Та хотіла б, але хто ж мені що привезе?

Довбуш замислився, а в ту мить у високості скрикнув орел і змахнув крилами, що мов срібло зблисли на сонці.

– Та й що врешті-решт можуть мені привезти? – вела далі Дзвінка. – Низку коралів, хай навіть перлів, хустку, червоні чобітки? Що тут такого особливого? А мені хотілось би, як у тій казці, стати панею, шляхтянкою, жити у великому будинку з колонами та парадовими сходами. Я б стояла на сходах у кацабайці, які носять графині, з коштовним камінням на шиї, золоті персні на руках, червоні черевички на ногах, лаяла б і била слуг, забажала б собі королівського замку та бояр, які б мені прислуговували, на колінах би переді мною стояли, як перед царівною. Хотіла би стати богинею, покласти ноги на місяць, мов на срібний ослінчик, забажала б собі досягнути орла, що витає у високості…

Щось ураз зблиснуло. То зблиснула Довбушева рушниця, й до ніг красуні впав орел. Довбуш підняв його й простягнув Дзвінці, й орлина червона кров потекла по її пальцях. Вона завмерла й скоса поглядала на Довбуша.

З того часу Довбуша немов підмінили, з ніким не говорив, ніхто не бачив, аби він їв чи пив. Усі виправи на оборону справедливости були відкладені. Ватаг лежав осторонь від товаришів обличчям до землі, не приходив до нього сон ні вдень, ані вночі.

– Захворів, – казали одні.

– Любов палить йому серце, – казали інші.

Старі досвідчені мужі застерігали його. Не довіряй жодній жінці, ватажку, казали вони. Ліпше довірся тисячі чоловіків, аніж одній-єдиній жінці.

Та хіба то помогло? Хіба може уникнути людина своєї долі?

Знову прийшов Довбуш до Штефанової хати. Дзвінка сиділа вдома пряла. Коли він увійшов, вона звела на нього здивований погляд і не рушилася з місця.

– Де Штефан? – запитав Довбуш.

– Нема вдома, – відказала молодиця. – Хіба не знаєш, що він на полонині?

Довбуш мовчки сів на лаву під піччю.

– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвінка за якусь хвилю. – То можеш іти собі, він не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобі вечерю.

– Хочу зостатися в тебе.

– Не боїшся?

– Чого?

– Тих, хто тебе переслідує?

– Я не боюся нічого у світі.

Дзвінка підвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неї очей і не міг досхочу надивитися на її вроду, на личко, осяяне полум’ям з печі. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стіл, накритий білою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, і сіла поруч Довбуша. Але Довбуш їжі навіть не торкнувся.

– Чому ти не їси? – запитала жінка.

– Не можу.

– Почекай, я принесу тобі вогню.

Вона взяла його люльку, підскочила до печі, швиденько вихопила з вогню жаринку й підпалила вишуканий жовтий тютюн із Чеґету, а тоді передала люльку Довбушеві. Однак вона так і згасла в його руках. Він не їв, він не пив, він не курив, а тільки дивився на Дзвінку й лише згодом помітив, що вона з усієї сили дмухає на пальці.

– Що тобі? – запитав.

– Нічого!

– Ти попекла собі пальці, коли припалювала люльку.

– То й що?

– Твоя правда, коли обпалиш собі серце, болить зовсім не так.

– Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця.

Але Довбуш узяв її пальці та вклав собі до рота, аби остудити. Вона не перечила, а коли він за деякий час поцілував її руку, вона навіть бровою не повела.

– Дзвінко, – мовив Довбуш. – Я більше не витримаю.

– Що ти таке кажеш?

– Я б хотів, аби ти стала панею і стояла на сходах свого дому в кацабайці та червоних черевичках, я хотів би бути твоїм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.

– Ото було б весело!

– Дзвінко, – казав Довбуш, – мені крається серце за тобою, вмирає від спраги, не може напитися твоєю красою. Так сарна не може досхочу напитися зі свіжого джерела, в якому скупалися сонце, місяць та зорі…

– То було б великим гріхом! Подумай про Бога, чоловіче… – мовила молодиця.

– Я думаю про Бога… – зітхнув молодий Довбуш. – Але ми прийшли на світ для гріха, а Бог є на світі, щоби змилосердитися над нами…

– Ну то во ім’я Бога я змилосерджуся над тобою, – мовила Дзвінка й рушила до покою, а Довбуш – за нею.

Вона сіла на скриню, накриту червоним сукном, і простягнула ніжку, як це робить наречена в шлюбну ніч, а відважний Довбуш уклякнув перед нею, скидаючи черевички…

Дзвінка не раз опісля приходила до нас у гори відвідати Довбуша, на вороному коні, гарно вбрана. Він обдаровував її, мов султан. Ми перешіптувалися між собою, що добром це не скінчиться, що жінка із золотаво-рудим волоссям не хто інша, як летавиця, вона обплутала Довбуша золотими сітями, накинувши їх йому на плечі; вона – летюча зірка, що манить його в бездонне провалля.

Дехто застерігав Довбуша, але він не зважав на них.

Він часто приходив до Дзвінки, а коли знав, що Штефан удома, то брав із собою нас і дівчат, приходили гарні молодиці з Космача, й ми танцювали. Євреї фали на басі, сопілці та цимбалах.

Штефан почав приглядатися до того, чого раніше не помічав. Він чув, як його жінка виспівувала коло печі. Він чув, як вона в саду, під зеленим склепінням квасолиння, закликала місяць, сонце та вітер, котрий чеше гори, привітати милого; і Штефан тільки хитав головою; аби привітати його не конче кликати місяць, і під його ногами не росли троянди. То що ж то було?

І знову якось вона заспівала тужну пісню про коханого, а коли Штефан глипнув на неї з-під лоба не надто вдоволено, запитала:

– Хіба тобі не подобається пісня?

– Мені не подобається, – була відповідь.

Цей Штефан швендяв по селі, мов сновида, кожний радо вступався йому з дороги, бо надто вже близько брав він усе собі до серця. А коли якось його дружина скрикнула уві сні, він одразу ж нахилився до неї, сподіваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спині, і її груди, здіймаючись та опускаючись, були схожі на біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: «Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!». А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: «Довбуше! Соколе мій!» і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.

Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, – тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки й крикнув йому навздогін: «А щоб тебе понесло горами, а кості твої розкидало серед скель!».

Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, все дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев’яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, й шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.