II. Вперед з Ух-Ти-Фу

Через три дні велика армія Ух-Ти-Фу вишикувалася на площі перед королівським палацом. Всі шістнадцять офіцерів були вбрані в чудову військову форму і озброєні гостро наточеними блискучими шаблями. Тільки солдат тримав у руках мушкет, хай і невеликий. Зате він так старанно напускав на себе лютий вигляд, що численні командири таємно стали його побоюватися.

На площу прийшли жінки, щоб висловити свій протест проти військового походу. Королева Анна, казали вони, не має права відбирати в них чоловіків і батьків. Однак Анна веліла їм замовкнути, і – що поробиш – довелося коритися. Ніколи ще не отримували вони такого жорстокого наказу.

Королева походжала перед своїм військом, демонструючи красивий зелений мундир, прикрашений золотом, та зелений кашкет із фіолетовим пером. Вигляд у неї був такий грізний і гордовитий, що всі її піддані, за винятком військових, мимоволі тішилися, що вона йде з Ух-Ти-Фу. Натомість воїни воліли, щоб вона пішла без них.

– Шикуйсь! – скомандувала Анна верескливим голосом.

Із вікна палацу визирнула Сейлі й розреготалася.

– Гадаю, твоя армія вміє бігати краще, ніж воювати, – завважила вона.

– Це точно, – з гордістю підтвердив генерал Булочка. – Ми йдемо за трофеями, а не за пригодами. Чим більше буде трофеїв і чим менше боїв, тим краще.

– А ось я найбільше на світі люблю війну й кровопролиття, – заявив Канцеляр. – Тільки завойовники стають героями, а в книжках написано, що найлегший шлях до завоювання – це війна.

– Прекрасно сказано, мій хоробрий воїне! – вигукнула Анна. – Битися – значить завойовувати, завойовувати – значить добувати трофеї, а добувати трофеї – значить бути героєм. З такими благородними цілями я неодмінно завоюю весь світ. Прощай, Сейлі! Ми повернемося багатими і знаменитими. За мною, генерали! Кроком руш!

Генерали виструнчилися й випнули груди. Змахнувши блискучими шаблями, вони голосно віддали наказ полковникам:

– Кроком руш!

– Кроком руш! – крикнули полковники майорам.

– Кроком руш! – заволали майори капітанам, а капітани гаркнули солдату:

– Кроком руш!

Отже, Канцеляр скинув мушкет на плече і помарширував уперед, а всі офіцери пішли за ним. Королева Анна замикала стрій. Вона була в захваті від своєї чудової армії й тільки одного не могла збагнути: як це їй раніше не спало на думку завоювати світ?

Карбуючи крок, армія покинула Ух-Ти-Фу і вийшла на вузьку гірську стежку, що вела в чарівну Країну Оз.

III. Магія заводить армію у глухий кут

Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.

Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.

Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.

Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.

Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!

Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.

Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.

– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.

– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.

– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.

– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.

Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.

Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.

Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.

На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:

– Нас накриває туман!

– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.

Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.

– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.

На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:

– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шістнадцять офіцерів заволали від жаху й повалилися на землю. Королева Анна присіла на великий камінь, щоб зустріти небезпеку більш гідно, ніж її воїни, але серце її відчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то він, як і личить солдатові, холоднокровно зарядив свій мушкет і приготувався відкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо і жоден промінь призахідного сонця не пробивався крізь цю пітьму. У темряві виникли дві яскраві плями. Канцеляр одразу зрозумів, що це, мабуть, очі чудовиська.

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобі? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тоді я зможу тебе з’їсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, і я буду здоровий, як і раніше. Раз вже ти в мене стріляв і заподіяв мені стільки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу відкривати рот, і віддав мені себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обіцяв Королеві Анні з Ух-Ти-Фу, що допоможу їй завоювати світ, тож не маю права порушити обіцянку тільки заради того, щоб мене з’їв якийсь Скеле-Рик.

– Це інша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, більше тебе не затримуватиму.

Канцеляр відшукав у темряві тремтячу Королеву, взяв її за руку і повів геть від чудовиська. Спотикаючись об каміння, вони дедалі швидше віддалялися від страшного місця, де, зітхаючи і ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося світло, і Канцеляр з Королевою змогли розгледіти дорогу.

Мірою того, як подорожні віддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсіювалася: незабаром вони опинилися на вершині невеликого пагорба, звідки відкривався вид на мальовничу долину, освітлену променями сонця, що вже сідало. Тут, притулившись один до одного і важко дихаючи після безоглядної втечі, сиділи всі шістнадцять офіцерів. Вони все ще не могли оговтатися від страху і, можливо, бігли б далі, але їм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорікати їм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрість Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрішими, ніж він, – слабким голосом відповів генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашій Величності підкорити світ. А якби Скеле-Рик з’їв би рядового? Тоді Канцеляр став би дезертиром!

Трохи відпочивши, військо спустилося в долину. Тільки-но Скеле-Рик зник, усі помітно повеселішали. З настанням сутінків подорожні вийшли до струмка, на березі якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нічліг.

Кожен офіцер ніс у кишені крихітний білий намет, який, опинившись на землі, негайно починав збільшуватись до розмірів, потрібних власникові. Канцеляр тягнув на спині рюкзак з речами Королеви Анни. Крім елегантного намету там помістилися ліжко, стілець і чарівний стіл. Опинившись всередині королівського намету, вони збільшувалися в розмірах. В окремому ящику зберігалися королівські сукні та численні туалетні приладдя. Спати в ліжку могла лише Королева Анна, а офіцери і солдат використовували для цього гамаки, підвішуючи їх між опорними жердинами наметів.

Також Канцеляр ніс в рюкзаку прапор із королівським гербом Ух-Ти-Фу. Під час зупинки на нічліг, солдат мав кріпити його на флагшток, щоб прапор майорів над табором, сповіщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що ніхто, крім них прапора не бачив, але сама Анна із задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.