– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокійно відказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
– Я ж не знала, скільки треба накручувати, – виправдовувалась дівчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачі скрикнула Дороті.
– Чого нема? – спитала Біліна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, – здогадалася Курка. – Подивись:, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомагала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця. Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-ти-ли ме-не ду-же ма-ло, – спокійно пояснив він, – а я ще роз-по-вів вам дов-гу опо-від-ку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не ди-вно, що я зу-пи-нив-ся.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотів розказати про Колесунів.
– Та їх не-ма чо-го боя-тись, – відповів Механічний Чоловік. – Во-ни тіль-ки при-ки-да-ють-ся пе-ред людь-ми, бу-цім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Ко-ле-суни зо-всім без-печ-ні для будь-ко-го, хто на-смі-є би-ти-ся з ни-ми. Во-ни мо-жуть про-бу-ва-ти скрив-ди-ти та-ку ма-лу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ли-ву. Але як-би я мав дрю-ка, во-ни б ки-ну-лись ті-ка-ти, лед-ве по-ба-чив-ши ме-не.
– А в тебе нема дрюка? – спитала Дороті.
– Нема, – відповів Тік-Так.
– І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.
– То що ж нам робити? – спитала дівчинка.
– На-кру-тіть мо-ю ду-маль-ну пру-жи-ну ту-гі-ше, і я спро-бу-ю при-ду-ма-ти щось ін-ше, – сказав Тік-Так.
Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.
Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дорогі не довелось виколупувати зерня.
Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про «мертву їжу» й сказала, що воліє кузьок та мурашок.
– А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? – спитала дівчинка у Тік-Така, пережовуючи їжу.
– Зви-чай-но, ні, – відповів той. – Во-ни на-ле-жать ко-ро-лів-сько-му ро-до-ві Еву, тіль-ки, зви-чайно, те-пер у Еві не-ма ко-ро-лів-сько-го ро-ду, бо Ко-роль Ево-льдо стриб-нув у мо-ре, а йо-го дру-жи-ну й ді-тей Ном-ський Ко-роль пе-ре-тво-рив у якісь при-кра-си. То-му, на-скіль-ки я знаю, те-пер краї-но-ю Ев ніх-то не пра-вить. Мо-же, че-рез це Ко-ле-су-ни й твер-дять, ні-би ті де-ре-ва їх-ні, й зри-ва-ють сні-дан-ки та обі-ди, щоб пої-да-ти їх са-мим, але во-ни на-ле-жать Ко-ро-лю, і ви знай-де-те ко-ро-лів-ське «Е», ви-тис-не-не на дні кож-но-го ві-дер-ця.
Дороті перевернула відерце й одразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.
– А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? – спитала вона.
– Атож. Ко-ле-су-ни засе-ли-ли тіль-ки не-ве-ли-кий клап-тик по цей бік лі-су, – відповів Механічний Чоловік. – Але во-ни зав-жди бу-ли беш-кет-ли-ві й на-хаб-ні, і мій ко-лиш-ній ха-зя-їн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дя-чи з па-ла-цу, бра-ти з со-бою на-гая, щоб у-га-мо-ву-ва-ти їх. Ко-ли ме-не тіль-ки зро-би-ли, Ко-ле-су-ни про-бу-ва-ли на-па-да-ти на ме-не й бу-ца-ти го-ло-ва-ми, але ско-ро зро-зу-мі-ли, що я зроб-ле-ний з над-то твер-до-го ма-те-рі-алу і во-ни не мо-жуть дош-ку-ли-ти ме-ні.
– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Дороті. – А хто тебе зробив?
– Фір-ма «Ко-валь, Бля-хар і Ком-па-нія» у міс-ті Ев-ні, де сто-їть ко-ро-лів-сь-кий па-лац, – відповів Тік-Так.
– І багато таких, як ти, вони зробили?
– Ні, я єди-на ав-то-ма-тич-на ме-ха-нічна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – відказав Тік-Так. – То бу-ли диво-виж-ні ви-на-хід-ни-ки – ті, хто зро-бив ме-не, і всі їх-ні ви-тво-ри до-ско-налі.
– Не сумніваюся, – сказала Дороті. – Вони й тепер мешкають у місті Евні?
– О-бид-ва за-ги-ну-ли, – відказав Механічний Чоловік. – Пан Ко-валь був не тіль-ки ви-на-хід-ник, а й ху-дож-ник і на-ма-лю-вав на кар-ти-ні річ-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неї, щоб на-ма-лю-ва-ти якісь квіт-ки на дру-го-му бе-ре-зі, то впав у во-ду й по-то-нув.
– Ох, як шкода! – вигукнула дівчинка.
– А пан Бля-хар, – провадив Тік-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що зміг зі-пер-ти верх-ній кі-нець на Мі-сяці, а сам за-ліз на верх-ній ща-бель і по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кі зір-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти ріж-ки ко-ро-лів-ської ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мі-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що він ви-рі-шив жи-ти там весь час, під-тяг за со-бою дра-би-ну, і біль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.
– Певне, це велика втрата для країни, – сказала Дороті, що вже доїдала бабку.
– Атож, – погодився Тік-Так. – І для ме-не, бо як я по-ла-ма-юсь, то не знаю, хто міг би по-ла-го-ди-ти ме-не, та-кий я склад-ний. Ви не мо-же-те й уя-ви-ти, скіль-ки в ме-ні на-пха-но ме-ха-ніз-мів.
– Я можу уявити, – запевнила Дороті.
– А те-пер, – сказав Механічний Чоловік, – я му-шу при-пи-ни-ти го-во-ри-ти, бо по-чну знов ду-ма-ти, як нам утек-ти з ці-єї ске-лі.
І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.
– З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати лише Опудало, – сказала Дороті до Рудої Курки.
– Вигадуєш! – відрубала Біліна.
– Ні, це правда, – наполягала Дороті. – Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.
– І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? – спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.
– Яку маячню? – перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.
– Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Опудала, який уміє думати.
– Вони там є, – запевнила Дороті, – бо я сама їх бачила.
О проекте
О подписке