Сьома дорога виявилася досить приємною – вона звивалася по зелених луках і полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз заліски з тінистими деревами. Але ніде не було видно жодного будинку й жодного разу їм не зустрілася жива істота.
Дороті починала побоюватися, що чудова дорога віддаляє її від рідної ферми: вона не бачила навколо нічого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо інша стежка могла б відвести її ще далі від будинку.
Дівчинка крокувала поруч з Косматим чоловічком, який, щоб скоротати час у дорозі, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дісталися тінистої галявини, де ріс величезний каштан: тут дорога різко повертала. У тіні каштана сидів маленький хлопчик у матроському костюмчику і рив землю паличкою. Ймовірно, малюк сидів тут досить давно: яма була така велика, що в неї міг поміститися футбольний м’яч.
Дороті та її супутники вирішили відпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.
– Як тебе звати? – запитала дівчинка.
Хлопчик спокійно глянув на неї. Його обличчя з пухкими щічками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.
– Я Ґудзик-Розумник, – нарешті відповів він.
– А як твоє справжнє ім’я? – продовжувала допитуватися Дороті.
– Ґудзик-Розумник.
– Це не справжнє ім’я! – вигукнула дівчинка.
– Хіба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.
– Звичайно, ні. Це – прізвисько. У тебе має бути ім’я.
– Має бути ім’я?
– Звичайно. Як тебе кличе мама?
Малюк перестав копати й задумався.
– Тато каже, що я сяю, як блискучий ґудзик, а мама називає мене іноді розумником.
– А як звуть твого тата?
– Просто Тато.
– Та ні, як його ім’я?
– Не знаю.
Тут, усміхаючись, втрутився Косматий чоловічок:
– Усе це не має значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Ґудзик-Розумник. Це ім’я нітрохи не гірше, а, може, й краще за багато інших.
Дороті подивилася, як хлопчик копає, а потім запитала:
– А де ти живеш?
– Не знаю.
– А як ти сюди потрапив?
– Не знаю.
– І зовсім не знаєш, звідки ти?
– Ні.
– Напевно, він загубився, – звернулася Дороті до Косматого чоловічка і знову обернулася до малюка:
– Що ж ти збираєшся робити?
– Копати.
– Але ти ж не можеш вічно копати. Що ти будеш робити потім?
– Не знаю.
– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Дороті.
– Повинен? – здивувався малюк.
– Звичайно.
– А що я повинен знати?
– Перш за все, що з тобою буде далі.
– А ти знаєш, що буде зі мною?
– Звичайно, ні.
– А що буде з тобою, ти знаєш? – з серйозним виглядом поцікавився малюк.
– Мабуть, не знаю, – зізналася Дороті, згадавши про власні труднощі.
Косматий чоловічок розсміявся:
– Ніхто на світі не знає всього, Дороті.
– Але хлопчик, здається, не знає взагалі нічого. Чи не так, Ґудзик-Розумник?
Хлопчик похитав головою з чарівними локонами й незворушно відповів:
– Не знаю.
Ніколи ще Дороті не зустрічала людини, яка повідомила б їй так мало про себе. У всякому разі, було зрозуміло, що малюк загубився, і рідні мали б стривожитися. Хлопчик здавався молодшим за Дороті років на два-три, і його чарівний костюмчик свідчив про ніжну любов і зворушливу турботу близьких. Яким же чином він потрапив на цю безлюдну стежку?
Поруч з Ґудзиком-Розумником на землі лежав солом’яний капелюх з позолоченим якорем на стрічці. Довгі штанці матроського костюма розширювалися донизу, а на вільний широкий комір блузи були нашиті золоті якорі. Хлопчик зосереджено рив яму.
– А ти бачив коли-небудь море? – запитала Дороті.
– Що?
– Ну, чи був ти коли-небудь там, де є вода?
– Так. У нас в саду за будинком колодязь.
– Ти не зрозумів. Я запитую, чи плавав ти коли-небудь на великому кораблі по океану?
– Не знаю.
– Чому ж на тобі матроський костюмчик?
– Не знаю.
Дороті втратила терпіння:
– Ти жахливо дурний, Ґудзик-Розумник!
– Я дурний? – запитав хлопчик.
– Так.
– Чому? – підняв він на Дороті великі ясні очі.
Дівчинка хотіла відповісти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.
– На це запитання ти маєш відповісти сам.
Косматий супутник Дороті знову відкусив яблуко і втрутився:
– Немає сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бідного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом із нами.
Тим часом Тото з неприхованою цікавістю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалі більше занепокоєння і хвилювання. Він, ймовірно, вирішив, що хлопчик полює на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергійно працювати лапами, розкидаючи ґрунт на всі боки. Грудки землі полетіли в малюка. Дороті підняла хлопчика й обтрусила його одяг.
– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немає ні мишей, ні бабаків. Не будь таким дурним.
Тото зупинився, підозріло принюхався і вистрибнув з ями, виляючи хвостом, ніби зробив щось важливе й корисне.
– Гаразд, пішли, – запропонував Косматий чоловічок. – А то ніч застане нас у дорозі.
– Куди ти збираєшся йти? – запитала Дороті.
– Мабуть, буду схожим на Ґудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засміявся Косматий чоловічок. – Але життєвий досвід підказує мені, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Дороті, якщо підемо вперед, то рано чи пізно прийдемо куди-небудь. Що це буде за місце, ми не можемо зараз навіть припустити, але коли прийдемо туди, то дізнаємося.
– Маєш рацію, – погодилася Дороті, – це розумно, Косматий чоловічку.
Ґудзик-Розумник з радістю вхопився за руку Косматого чоловічка, адже той мав у кишені Магніт Любові, тож малюк відразу полюбив дивну кудлату людину. Дороті стала праворуч від Косматого чоловічка, Тото – з другого боку.
Маленька компанія вирушила в дорогу в більш веселому та бадьорому настрої, ніж можна було припустити. Дівчинка звикла до незвичайних пригод і дуже любила їх. А куди б не пішла Дороті, Тото майже завжди слідував за нею, наче ягнятко святої Марії.
Ґудзик-Розумник не виявляв жодних ознак занепокоєння або страху, адже він все одно заблукав, а в Косматого чоловічка, швидше за все, взагалі не було рідного вогнища, й він почувався однаково щасливим всюди.
Так вони йшли досить довго. Раптом попереду над дорогою з’явилася велика арка. Коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що споруда покрита дуже красивим різьбленням і розкішними малюнками. На її верхній частині розташувалося безліч павичів з розгорнутими хвостами, їхнє пір’я було вимальовано з дивовижною майстерністю.
У центрі арки подорожні побачили велику лисячу голову, що дивилася на світ крізь окуляри з вельми розумним виглядом. Голову лисиці прикрашала маленька золота корона, оздоблена гострими зубами.
Поки мандрівники з цікавістю розглядали арку, з того боку несподівано з’явилися лисиці, одягнені в солдатську форму. На них були зелені сорочки й жовті штани, а маленькі круглі шапочки й високі черевики манили погляд яскраво-червоним кольором. Крім того, їхні довгі пухнасті хвости прикрашали великі червоні банти. Кожен солдат ніс дерев’яну шпагу, на гострому кінці якої страхітливо поблискував ряд відточених зубів. Коли Дороті побачила ці зуби, вона здригнулася.
На чолі колони марширував капітан. Його форму прикрашали золоті позументи, і він виглядав більш парадно, ніж прості солдати.
Подорожні не встигли ще нічого збагнути, як опинилися в колі лисиць, і їхній капітан закричав:
– Ми оточили вас! Ви – наші полонені!
– А що таке полонені? – запитав Ґудзик-Розумник.
– Полонені, отже, невільники, – відповів Капітан-лис, походжаючи з величним видом.
– А що таке невільники? – знову запитав малюк.
– Це такі, як ти! – відповів капітан.
Косматий чоловічок розсміявся.
– Добрий день, капітане, – сказав він, ввічливо кланяючись лисячій команді й особливо – командиру. – Сподіваюся, ви й ваші рідні в порядку.
Капітан-лис глянув на Косматого чоловічка, й різкі обриси його обличчя прояснилися й враз стали цілком приємними.
– Дякую, в нас все добре, – відповів він, і Дороті зрозуміла, що Магніт Любові подіяв, тож лисиці полюбили Косматого чоловічка. На жаль, Тото не знав цього: він досить сердито загавкав і спробував вкусити Капітана за ногу у відкрите місце між червоними черевиками і жовтими штанцями.
– Назад, Тото! – закричала Дороті й підхопила собаку на руки. – Це наші друзі.
– Так, ми друзі! – підтвердив капітан дещо здивованим тоном. – Спочатку я вирішив, що ви вороги, але, здається, ви справді наші друзі. Вам доведеться відправитися разом зі мною до Короля-Лиса.
– А він хто? – дуже серйозно запитав Ґудзик-Розумник.
– Король Лисеполя, лисячого королівства, великий і мудрий монарх, який очолює нашу спільноту.
– А що таке монарх і що таке спільнота? – поцікавився Ґудзик-Розумник.
– Малюк, будь ласка, не став стільки запитань.
– Чому?
– Справді, чому не ставити запитань? – вигукнув Капітан, із захопленням дивлячись на малюка. – Якщо не запитувати, нічого не дізнаєшся. Це істина. Мені шкода. Ти дуже розумний, малюк, якщо вдуматися, дуже розумний. А тепер, друзі, підемо, мій обов’язок – супроводжувати вас до королівського палацу.
Солдати стройовим кроком промарширували під арку, і разом з ними рушили Косматий чоловічок, Дороті, Тото й Ґудзик-Розумник. Перед ними постало красиве велике місто. Будинки з різнобарвного мармуру радували око. В їхньому оздобленні переважали зображення птахів і домашніх пернатих – павичів, фазанів, індиків, качок і гусей. Над входом до кожного будинку красувалася різьблена голова лисиці – зображення мешканця цього будинку. Що ж, від побаченого наші мандрівники мали дивне, але приємне враження.
Коли вони прямували вулицею, багато лисиць вийшли на веранди й балкони своїх будинків, щоб подивитися на незнайомців. Всі лисиці були красиво одягнені. Особи жіночої статі носили сукні з переплетеного пір’я, ефектно розфарбованого в найхимерніші відтінки.
Ґудзик-Розумник так пильно розглядав нове місце, що очі його стали ще більшими й круглішими. Він щораз спотикався і впав би, якби Косматий чоловічок не стиснув міцніше його ручку.
Всі четверо не переставали дивуватися, а Тото був такий схвильований, що йому весь час хотілося гавкати, гнатися за кожною лисицею, яку він бачив, і боротися з нею. Але Дороті не випускала з обіймів його маленьке тільце, що постійно намагалося вирватися, і вмовляла заспокоїтися. Зрештою Тото втихомирився, вирішивши, що в Лисеполі занадто багато лисиць і з усіма ними неможливо битися.
Незабаром вони дісталися великої площі, в центрі якої височів палац. Дороті відразу зрозуміла, що це палац короля, бо над монументальними вхідними дверима побачила голову лисиці, точнісінько таку, як над аркою. Ця лисиця, єдина з усіх, була в золотій короні.
Біля входу стояло багато охоронців, але лисиці-вартові вклонилися капітану й пропустили його, не ставлячи жодних запитань. Капітан провів мандрівників через безліч кімнат, де виряджені лисиці сиділи в красивих золочених кріслах і пили чай, який розносили лисиці-слуги в білих фартухах. Нарешті, друзі підійшли до широких дверей, запнутих важкою портьєрою з золотої тканини.
Біля дверного отвору стояв величезний барабан. Капітан підійшов до барабана і вдарив по ньому спочатку одним коліном, потім – другим. Барабан відповів: «Бум-бум».
– Ви всі повинні постукати по барабану так само, як я, – звелів Капітан.
Косматий чоловічок підійшов до барабана й постукав по ньому спочатку одним коліном, потім – другим. Дороті й Ґудзик-Розумник зробили так само. Хлопчику так сподобався звук, котрий видавав барабан, що він спробував вдарити по ньому ще кілька разів своїми маленькими пухкими колінами. Але капітан зупинив його.
Тото не міг постукати по барабану колінами, й у нього не вийшло так загнути хвіст, щоб той дістав до барабана. Дороті вдарила по барабану замість Тото, й пес у відповідь загавкав. Капітан, почувши його гавкіт, насупився.
Золота портьєра розсунулась, щоб пропустити гостей, і Капітан разом зі своїми супутниками увійшов всередину.
Широка довга кімната, куди вони потрапили, виблискувала золотом і сяяла барвистими вітражами. У центрі, на розкішному позолоченому троні, сидів Король-Лис, оточений лисицями-придворними. У всіх придворних на очах блищали окуляри, що надавало їм серйозного й важливого вигляду.
Дороті одразу впізнала Короля, бо бачила його зображення на арці і над входом до палацу. Оскільки в минулих подорожах дівчинка вже кілька разів зустрічалася з особами королівської крові, вона знала, як слід поводитися. Ледь побачивши Короля, вона привітала його, низько вклонившись. Косматий чоловічок теж вклонився, а Ґудзик-Розумник кивнув і сказав: «Привіт».
– Наймудріший і найблагородніший володар Лисеполя, – урочистим тоном звернувся Капітан до Короля, – наважуюсь смиренно доповісти Вашій Величності, що цих незнайомців я перестрів на дорозі до ваших володінь, і, слідуючи своєму обов’язку, привів їх сюди.
– Так-так, – сказав Король, пронизливо дивлячись на подорожніх. – Що привело вас у мою країну, незнайомці?
– Ваша Величносте, нас привели сюди ноги, – відповів Косматий чоловічок.
– А що ви збираєтеся тут робити? – поставив ще одне запитання Король.
– Йти далі, й чим швидше, тим краще, – знову відповів Косматий чоловічок.
Король, природно, не мав ні найменшого поняття про Магніт Любові, але його чарівна сила змусила його миттєво полюбити кудлатого подорожнього.
– Ви можете залишити мою країну в будь-яку хвилину, – ввічливо промовив Король. – Але мені хотілося б показати вам мою столицю й бути гостинним до вас, поки ви тут. Ми також щасливі приймати в себе Дороті та вдячні їй за те, що вона відвідала нас. Адже яку б країну Дороті не відвідала, про це всі дізнаються.
Слова Короля надзвичайно здивували Дороті.
– Ваша Величносте, звідки ви знаєте, як мене звуть?
– Ну що ти, люба крихітко, всі знають тебе, – відповів Король. – Хіба ти не здогадувалася про це? Ти стала дуже відомою, особливо відтоді, як подружилася з Озмою з Країни Оз.
– Ви знайомі з Озмою? – здивувалася Дороті.
– Із жалем мушу зізнатися, що не знайомий, – сумно відповів Король, – але сподіваюся незабаром познайомитися. Принцеса відзначає день свого народження двадцять першого числа цього місяця.
– Невже? – здивувалася Дороті. – А я й не знала.
– О так! І це буде найблискучіша церемонія з усіх, що відбувалися коли-небудь у Чарівній Країні. Сподіваюся, ти попросиш Принцесу Озму, щоб вона мене теж запросила?
Дороті задумалася.
– Впевнена, Озма надішле вам запрошення, якщо я попрошу, але як ви доберетеся до Країни Оз і до Смарагдового міста? Адже це так далеко від Канзасу.
– Від Канзасу! – здивовано вигукнув король.
– Так… а хіба ми зараз не в Канзасі?
– Яка дивна точка зору! – засміявся Король. – Чому ти думаєш, що це Канзас?
– Ну, бо я пішла з ферми дядечка Генрі приблизно дві години тому, – відповіла Дороті, злегка спантеличена цим запитанням.
– Скажи відверто, дорога, чи бачила ти коли-небудь в Канзасі таке прекрасне королівство, як Лисеполь?
– Ні, Ваша Величносте.
– А хіба ти не добиралася з Країни Оз у Канзас за одну мить завдяки срібним черевичкам і Чарівному Поясу?
О проекте
О подписке