Губерт стоїть червоний як рак.

Директорка (до Губерта): Чи це правда?

Губерт: Я тільки вивчаю мову.

Залягає тиша. Губерт під партою запихає щось у ранець Владека. За мить Владек знову озивається.

Владек: Він сіє недовіру до соціалізму. Всім переповідає те, що чув з того радіо.

Директорка: Це ще серйозніше звинувачення.

Губерт: Він бреше! А сам читає книжки, вилучені з бібліотек.

Владек: Брехня! Доведи це.

Губерт: То покажи, що у тебе в ранці.

Владек сміливо бере ранець і дає директорці. Та висипає весь його вміст на стіл. Серед зошитів та підручників – книжка, та сама, яку раніше Губерт гортав у матері в бібліотеці. «Ленін» Оссендовського^[17]. Владек починає пронизливо кричати.

Владек: Це його книжка, він хотів мені її позичити!

Директорка (до Владека): А ти хотів її прочитати? (Обом.) Звідки ця книжка?

Губерт (у розпачі): Я її знайшов.

Директорка уважно оглядає книжку. Підіймає її над головою, розкриває і показує всім.

Директорка: Ось, будь ласка, хтось вирвав першу сторінку. Дивимось далі.

Директорка гортає далі й на одній із сторінок знаходить штамп міської бібліотеки, розташованої в рідному місті Губерта. Захлопує книжку, даючи зрозуміти, що справу закінчено. Суворо звертається до Губерта.

Директорка: Збирай свої речі!

Дещо пізніше, в кабінеті директорки. Присутні: Губерт, тітка, функціонер служби безпеки та директорка. Злощасна книжка лежить на столі. Під пильним наглядом функціонера директорка віддає документи Губерта тітці.

Директорка (до тітки): Далі нам нема про що розмовляти. Не знаю, який вихід вам, товаришко, підкаже ваше партійне сумління. Я не бачу в Губерта шансів продовжувати навчання. Гадаю, найкраще йому здобути якийсь фах, вистачить з нього й початкової освіти. Сьомий клас він закінчить заочно, і, може, робітничий клас навчить його всього того, чого не навчила школа.

[▪]

До школи я все ж таки повернувся. У фільмі – завдяки тому, що вдалося роздобути протекцію всесильного міністра безпеки. У житті допомогла інша протекція, отримана завдяки тому, що моя мати під час війни врятувала кількох людей з ґетто. Хтось із них, хоча сам уже мешкав в Ізраїлі, через свої знайомства в Польщі допоміг мені повернутися до школи. Так я уник ремісничого училища, хоча якийсь короткий час у ньому таки провчився. Відтоді я пам’ятав: мушу докласти всіх зусиль, щоб здобути атестат зрілості й вступити до вишу.

У зацитованому фраґменті сценарію фіґурує кузен Ксаверій, який влаштувався водієм бульдозера, щоб таким чином ошукати приймальну комісію вишу. Чи всі сьогодні пам’ятають, що тоді діяв так званий numerus clausus?^[18] Для кожного факультету вишу визначалася кількість місць; треба було скласти вступний іспит, але бувало, що іспит хтось складав, а його не зараховували – «через нестачу місць», як писали у списку проекзаменованих. Насправді ж досить часто на перешкоді ставало «неправильне» соціальне походження. Старшому братові моєї дружини шість разів відмовляли в зарахуванні, незважаючи на успішно складені іспити, – а все через його прізвище, прізвище з історією. Numerus clausus мав свій політичний сенс: якби суспільство стало надто освіченим, у ньому могли б з’явитися настрої розчарування – адже економіка кульгала, тож країна не потребувала стількох освічених людей.

На зйомках фільму «Структура кристала». 1968 р.

І тут уже виникає питання: навіщо потрібна вища освіта і до чого тут декласація? Хто може почуватися здекласованим? Таксист, який навчається на філософському факультеті, відчуває це як підвищення свого суспільного статусу, а філософ, працюючи таксистом задля прожитку, почувається приниженим; чи справедливо це? У сталінські часи багато хто з колишніх маєтних власників та інтелектуалів брався за найбруднішу роботу. Я знав літнього чоловіка, за плечима якого було кілька факультетів, – у 1950-ті роки йому дозволили працювати лише сторожем. Ночами він обходив завод із дубцем у руках, лякаючи злодіїв, а в перервах читав у своїй сторожці Платона в ориґіналі. Ким був він у той час? Інтелектуалом, який збагачував своє життя завдяки читанню Платона? Це, по суті, питання про ідентичність: ким був цей чоловік на посаді сторожа? Був собою. Ставав собою, коли читав Платона. Але чи кожен так зможе? Страх перед утратою суспільного становища – тобто перед тією ж таки декласацією – для багатьох людей мого покоління був страхом утратити власну ідентичність. Якщо я тривалий час працюватиму водієм бульдозера, я і в душі своїй стану звичайним чолов’ягою з будівництва, приреченим на певну тривіальність думок і на нудьгу. Говоритиму я ні про що, і думки мої будуть позбавлені сенсу. Натомість якщо переді мною щоденно поставатимуть глибокі питання, то я, якою б пустопорожньою людиною не був, маю шанс вирости над собою, розширити свій кругозір. Кажуть: хто хоче, той і може, – та як тут могти, коли вся наша реальна ситуація штовхає нас на дно? Багато років я спостерігаю за різними долями і знаю, що людський дух інколи зрушує гори, але частіше, навпаки, гора підминає під себе людину. Звідси й мій страх – страх опинитися в такому життєвому становищі, в якому обставини мене розчавлять.

Дитинство і юність, прожиті в епоху насильства, залишили в мені відчуття життя як пригоди досить небезпечної, в якій легко програти. У фільмі «Галоп» я з драматургічною метою «переніс» свого батька за кордон (насправді він був у Польщі, та мені часто його бракувало: він або багато працював, або перебував під черговим арештом). Наведу уривок зі сценарію, де виявлено всю заплутаність тодішньої дійсності: з одного боку, дозволялося мати контакти із закордонням, з іншого – за ці контакти можна було наразитися на репресії. Наприклад, телефонувати до якоїсь із країн «ворожого імперіалістичного Заходу» було дозволено, але ризиковано. Доводилося брехати, буцім тобі потрібно зв’язатися з соціалістичною Прагою. (Тітка, яка знала багато мов, працювала на пошті телефоністкою.) І тут-таки в моїй історії з’являється мотив відступництва: щоб утаїти, що я був міністрантом,^[19] я сховав і речовий доказ цього – світлину. Я зрікся віри, а ксьондз мене за це ледь не похвалив: дрібна брехня чи замовчування прощаються, якщо до них удалися перед обличчям насильства. Цей вчинок не був похвальним, але його виправдовувала мета – вистояти, не дозволити себе знищити, викинути за межі суспільства, здекласувати.

Грають: Майя Коморовська, Бартош Обухович.

[► «Галоп»]

Тітка: Бачу, ти виростеш справжнім мужчиною. Я придумала для тебе винагороду. Ми спробуємо зателефонувати батькові. Звісно ж, таємно.

Дещо пізніше Губерт стоїть перед будівлею пошти, чекаючи біля службового входу. Тітка виходить, каже «до побачення» вахтерові, який, схоже, її знає, бо, не дивлячись у перепустку, всміхається й нахиляє голову.

Вахтер: До побачення, пані Ідо.

Тітка і Губерт ховаються за рогом. Тітка дає Губертові аркушик.

Тітка: Підійдеш до віконця й замовиш таку ось розмову. Сплатиш одразу за три хвилини. Тебе викличуть до кабіни, і якщо ти почуєш чужий голос, то скажеш, що це помилка, а якщо мій, то чекай спокійно. Якщо мені вдасться, я з’єднаю тебе з Лондоном. Сподіваюся, батько відповість на дзвінок. Якщо відповість – скажеш одне тільки речення і покладеш слухавку. Ти ж розумієш, довше не можна.

Інструктуючи Губерта, тітка водночас проходить швидкі метаморфози. Вона змінює зачіску, приколює собі косу, вдягає іншого светра, якого вийняла з сумочки, а саму сумочку вивертає внутрішнім боком назовні – тепер вона іншого кольору. Коли вона знову заходить через службовий вхід, той самий вахтер вітає її як стару знайому, навіть не перевіряючи перепустки.

Вахтер: Добридень, пані Еміліє.

На переговорному пункті Губерт замовляє зв’язок із Прагою, платить у віконце і наступної ж миті входить до вказаної йому кабіни. Бере слухавку, чує голос тітки, а тоді чоловічий голос.

Голос: Хто це говорить?

Губерт якусь мить не може вимовити й слова.

Губерт (насилу вимовляє): Це я, тату.

На комутаторі телефонної станції сидить тітка з навушниками у вухах, слухає розмову Губерта.

Губерт: Це я, тату. Я добре навчаюся і колись до тебе приїду.

Тітка (долучається до розмови, вдаючи, що гнівається): Що за жарти, хто це тут розважається?

Вона перериває зв’язок, дивлячись при цьому на контролера, який зацікавився, що тут відбувається. Губерт тут-таки виходить із кабіни.

Службовка: Розмову закінчено?

Губерт (ледь тямлячи себе): Так, так.

Губерт вибігає геть; його переповнює збудження, змішане з досадою, що розмова була такою короткою.

У приміщенні телефонної станції над тіткою стоїть обурений контролер.

Контролер: Ви що, глуха? Кого і з ким ви з’єднуєте?!

Тітка: Тільки не глуха! Я співала в опері, отже, не можу бути глухою. Тут просто сталася якась плутанина.

[▪]

Моє дитинство проходило в 1940 – 1950-ті роки минулого століття. Інколи, пригадуючи людей, яких мені дано було тоді бачити і знати, я почуваюся динозавром, себто істотою з допотопної епохи. Я й сам дивуюся, коли усвідомлюю, що ті чи інші події насправді відбувалися півстоліття тому, хоча здаються вчорашніми; тож уявляю, якими віддаленими вони здаються тим з-поміж вас, читачів, хто не має за плечима навіть двадцяти п’яти прожитих на цій землі років.

Утім, я залишу за дужками розмисли про те, наскільки мене самого дивує швидкоплинність часу. Віками люди, які жили до мене, дивувалися цьому так само, і мені, коли я був молодий, їхні одкровення здавалися банальними. Тож якщо я тепер буду їх наслідувати, то потраплю в ту саму колію.

А перш ніж перейти до іншої теми, зроблю-но я ліричний відступ… про динозаврів. У роки моєї юності вони не були такими популярними, як нині, – Стівен Спілберґ тоді ще не розрекламував їх у своєму наповненому спецефектами фільмі. У «Парку Юрського періоду» в головній ролі виступив новозеландський і австралійський актор Сем Нілл, який раніше грав у моєму фільмі про Папу; тож я просто змушений був зацікавитися динозаврами. Гадаю, з власної ініціативи я б цього фільму не дивився, позаяк десь у глибині підсвідомості відчуваю глибоку огиду і страх перед плазунами. Саме на цьому почутті й грає Стівен Спілберґ, і я мушу визнати, що робить він це блискуче. У моєму дитинстві динозаври з’являлися хіба що на сторінках підручників і в музеях історії природи, де працівники збирали в одне ціле їхні скелети, з’єднуючи дротом знайдені десь кістки. Ці кістки досьогодні викликають у мене страх, бо вони аж ніяк не гіпотетичні – вони становлять історичний факт. На вході до костелу у Вілянові висіла – і, здається, висить і досі – кістка мамонта. У дитинстві я з острахом дивився на неї знизу, високо задерши голову, і думав про те, що колись по нашій землі ходила тварина з невеличкий будинок завбільшки. Якщо й не мамонт, то динозавр точно був твариною саме таких масштабів; десь я читав, що цей ірраціональний страх перед плазунами, який зі мною розділяє досить багато людей, може бути генетично зумовленим, закодованим у пам’яті нашого біологічного виду: страх невеличкого ссавця перед гігантським плазуном. Не знаю, чи є в цій гіпотезі дещиця істини, але сама ідея здається цілком імовірною. На такі випадки є італійське прислів’я – se non и vero, и ben trovato: якщо це й неправда, то добре придумано.

Виступаючи перед публікою, я часто вдаюся до різноманітних приказок, якими можна прикрасити ту чи іншу розповідь. Я сам кепкую з цього в діалогах фільму «Персона нон ґрата», де двоє дипломатів указують один одному на підозріле походження bons mots – ефектних примовок, що їх підказують їм фахівці-спічрайтери. Пишучи для вас, я з сумом думаю, що й мені знадобився б такий підказувач. Утім, тоді довелося б його брати у співавтори книжки.

Ще один ліричний відступ: а що поганого було б у такому співавторстві, якби завдяки йому книжка стала кращою, принаймні більш захопливою? Чи для вас, читачів, і справді важливо під час читання розмовляти виключно зі мною як із єдиним автором, який бере на себе тягар особистої відповідальності за кожне написане слово? Ще недавно ніхто не ставив питання таким чином; але нині навіть книжки пишуться колективно, і часто автор є лише співавтором. Замислюючись над тим, добре це чи погано, ми виходимо на ціле коло питань: якщо книжка – це завжди зустріч, то якою має бути ця зустріч? Дійсно важливо, щоб це була зустріч людини з людиною віч-на-віч, – чи достатньо й колективної зустрічі? У добу Інтернету часто має значення анонімність контакту; це нагадує розмови у потягу, де найлегше відкрити душу перед випадковим попутником, який запевне вийде на якійсь іншій станції, раніш од вас.

Та я захопився ліричними відступами – а вихідним пунктом для них було не що інше, як моя роль динозавра. Цю роль можна трактувати метафорично. Я пам’ятаю минулі часи, і всі ці задовгі просторікування були потрібні мені для того, щоб нарешті похвалитися: в дитинстві мені випадало бачити на власні очі видатного поета, вірші якого були вже у шкільній програмі, а сам він жив у великій славі. Він – у своєму похилому віці – тоді теж був динозавром, бо, зі своєю сивою борідкою, асоціювався з віддаленою епохою аванґарду і ранніми 1920-ми роками. Для тих, хто його ще не впізнав з мого опису, дам підказку: його звали Леопольд Стафф.^[20] У моїх вухах і донині звучить звуконаслідувальний вірш про осінній дощ, який дзвенить по шибках; але по-справжньому серйозний слід у моїй пам’яті лишила поетова юнацька збірка «Мрії про могуття». Я багато разів перечитував титульний вірш, у якому молодий і прекрасний поет мріє стати титаном духу. Титаном характеру. А з вас хіба ніхто не мріяв мати тверду вдачу, бути непохитним, як скеля, являти собою силу, якої не підточить жоден збіг обставин? Титан характеру переборе всі перешкоди, переживе невдачі, впорається з власною слабкістю і ще подолає слабкості інших людей. Читаючи «Мрії про могуття», я ще не знав голлівудського Рокі,^[21] який є одним із прикладів саме такого типажу. Мені б його характер! – хоча з боксом нічого спільного мати не хочу.

За часів моєї юності багато говорили про працю над собою, про гартування вдачі. Нині такі формулювання не в моді, бо людство, живучи в дедалі повнішому комфорті, більше уваги присвячує тому, що детермінує людину, аніж тому, в чому вона вільна. Соціологія та психологія знай собі називають численні чинники, від яких залежить людина. З одного боку, ми знаємо, що людину формує оточення, родина, суспільство; з другого – вона обмежена своїми генами, своєю спадковістю, від якої годі втекти. Побутує приказка: «вище від своєї голови не стрибнеш» – і в ній є певний песимізм. Справді, якщо в мене криві ноги, я не стану солістом балету; якщо я не успадкував здібностей до абстрактного мислення, то в математиці великих успіхів не досягну; та з іншого боку, знаючи власні обмеження, ми можемо відповідно до цього знання керувати нашим життям і розвиватися у корисному нам напрямку. І характер теж ми успадковуємо генетично; але ж відомо, що людина спроможна розвивати і гартувати себе, що над неґативними нахилами можна свідомо працювати і, взявши їх під контроль, домогтися того, щоб вони діяли нам на користь.

Той, хто себе знає, завжди має перевагу над тим, хто до себе ще не придивлявся. Але немудрий і той, хто придивляється до себе пасивно, просто описуючи свої риси і сприймаючи їх як вирок долі. Будь-який характер можна змінити: можна його виправити, а можна й зіпсувати. Усе людське життя проходить у русі – адже живемо ми в часі та просторі. Тому з повним правом можна сказати, що людина ненастанно або зростає, або маліє. На місці не стоїть ніхто – і ніхто не має такої собі простої об’єктивної мірки, за допомогою якої можна було б порівнювати людей між собою. Християнство говорить, що людина має стримуватись від оцінок: не повинна вона ставати на місце Господа Бога, який має звершити (чи вже вершить) над нами Останній суд. Та навіть якщо й не годиться порівнювати нас між собою, одного з іншим, – усе одно ми самі, задля власних потреб, можемо порівнювати себе… з самими собою: себе-сьогоднішнього з собою-вчорашнім та собою-завтрашнім.

Основним рушієм людини є прагнення бути кращою. Ми найчастіше, на жаль, воліємо розуміти це в зовнішньому аспекті. Нам хочеться показати іншим, що ми досягли якихось цінностей у більшому масштабі, ніж наші ближні. Цей процес боротьби за «кращість» є одвічним рушієм розвитку світу взагалі. Люди найчастіше хочуть бути багатими не заради самого багатства, а задля того, щоб інші бачили: вони мають більше, відтак, вони кращі. Ми хочемо бути вродливішими за інших, ми похваляємося навіть здоров’ям, яке рідко коли є нашою заслугою, – однак забуваємо: насамперед слід намагатися бути кращим від самого себе. Кувати свою вдачу. Подолати перешкоду, яку вчора подолати не вдавалося. Зуміти докласти зусиль, які ще вчора здавалися надлюдськими. Перебороти свої погані нахили тощо.

Та я почав був про динозаврів, які пригнічують нас своїми гігантськими розмірами. Для цих велетенських плазунів наша планета була меншою, ніж для нас. Проте для мурах вона більша: з їхньої перспективи Земля така ж велика, як для нас, скажімо, Юпітер. Духовні мірки також є відносними. Те, що для одного є легким, іншому дається важко. Запальний чоловік сам перед собою пишається тим, що не вбив, хай і хотів; а несміливець відчуває тріумф, коли наважиться першим привітатися з іншою людиною. Гадаю, в кожної людини мають бути її «мрії про могуття» – в її власному масштабі. Не варто мріяти про те, щоб стати другим Рембо;^[22] а от про те, щоб перемогти свою вчорашню слабинку, – варто.

Динозаври вимерли, коли у світі змінився клімат і виявилося, що вони не пристосовані до нових умов. Є різні гіпотези: чи то температура на Землі піднялася, чи то хмари затулили сонце і внаслідок цього не зросла трава, що правила динозаврам за поживу. Людина теж, певна річ, зникне коли-небудь із поверхні цієї планети (і я, чесно кажучи, підозрюю, що вся інша жива природа відітхне тоді з полегкістю). Про цю скінченність варто собі нагадувати у хвилини, коли ми впадаємо в колективну ілюзію, буцімто наше життя має якісь ґарантії. Ті, хто вірить у Творця, знають, що Він провіщав нам кінець. А що, коли ми – як людство – ще прискорюємо цей свій кінець якоюсь провиною, індивідуальною чи колективною? Лячно й замислюватися над питанням, поставленим у такий спосіб. Та якщо ми його не поставимо – чи зможемо жити безтурботно?

На завершення цього розділу я знову повернуся до «Мрій про могуття». Людина мужня, відважна сміливо дивиться вперед, навіть коли бачить небезпеку, загрозу. Невротик опускає погляд, сахається і гине. Динозаври вибору не мали – мусили загинути. Людству наразі якийсь вибір дано. Та якщо наша планета зіткнеться з планетоїдом – чи зможемо ми як людство щось удіяти? Не знаю. Індивідуально кожен з нас, постаючи перед різними викликами та небезпеками, може виявити велику відвагу, мужність, стійкість. Якщо хтось повчає нас, що, мовляв, усі ці чесноти – омана, що ми всі наскрізь здетерміновані й над кожним із нас висить вирок: «такий ти є і таким бути мусиш», – то, далебі, й жити не варто. Я переконаний, що такий погляд є помилковим. Власне кажучи, чому ми в нашому ХХІ столітті так легко віримо, що людина не має шансів стати кращою? Чому, наприклад, людям здається, що сексуальний інстинкт перебороти неможливо, коли в той самий час побутує думка, що аґресію – хоча вона так само природна для нас – можна подолати завдяки правильному вихованню? Адже тут бракує логіки, як бракує її й у багатьох інших судженнях, які ми без упину повторюємо.

Чи мої власні переконання не містять у собі суперечностей? Безумовно, вони від них не вільні й ніколи не будуть вільні, хоча я намагаюся вдосконалювати свої погляди й змінювати їх, коли помічаю, що суперечу сам собі.