Вона: То мій чоловік… До мене ви не зверталися.

Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.

Вона: Йдеться про фотографію картини?

Він: Так.

Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?

Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)

Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…

Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені): Сила самонавіювання…

Вона (сміється): Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?

Він: Бігав.

Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.

Він: Може, мені за це належиться нагорода?

Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою): Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!

Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.

Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…

Він: Та оскільки я досі тут…

Вона (вже нібито піддаючись): То я маю дозволити вам зробити світлини?

Він заметушився.

Він (квапливо): Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.

Вона: І що потім?

Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.

Вона (стурбовано): Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…

Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом): Я маю заприсягтися, що не буде?!

Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.

Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.

Вона (пильно дивиться на нього): Ви вважаєте, що вся справа у часі?

Він (вагається, опускає голову і стишує голос): Ні. У вашій довірі.

Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.

Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)

Вона (тихо): Ні.

Він (безнадійним голосом): Я маю піти?

Вона: Гадаю, так.

Він: І нема жодних шансів умовити вас?

Вона (знущально): Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)

Він: Безповоротно?

Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою): Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)

Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі): Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.

Вона (здивовано): Але ж вона перед вами.

Він: Я не про цю. Мене цікавить «Вид на Палац дожів». Її тут нема.

Вона (після павзи, з непокірним усміхом): А якщо в мене її взагалі нема? Якщо я її продала?

Він (остовпівши, з непідробним відчаєм): Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажіть, що це неправда!

Жінка дивиться на нього із загадковою усмішкою.

Він: Благаю вас! Це неможливо.

Вона (спокійним тоном): Можливо. В мене його нема.

Жінка якийсь час спостерігає за поведінкою молодика. Виходить із передпокою, але за кілька секунд знову повертається.

Вона: Перш ніж піти, скажіть, навіщо ви це все робите? З любові до мистецтва?

Він: А ви не вірите, що можна любити мистецтво?

Вона: Вірю. Але тільки не вам.

Він (зажурено киває головою, дивиться жінці просто у вічі й тихо запитує): А в амбітність ви теж не вірите?

Вона (обурено): Це ви говорите про амбітність?! Амбітна людина давно вже вибачилася б і пішла.

Він (із гірким усміхом): І це кажете ви? Справжня амбітність дозволяє… дозволяє стерпіти все.

Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацікавившись): Звідки ви це знаєте?

Він: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районі. І ви теж повинні знати.

Вона (буквально на одному подиху): Дорогий мій! Я хотіла завоювати все… увесь світ… і я його завоювала! І я ввійшла у нього при повному освітленні, через парадний вхід! А ви… Вас цікавить не найкраща картина не найвидатнішого художника… і ви прослизаєте тайкома, через кухню.

Він (ображений, обурений): Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.

Вона опускається на канапу.

Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)

Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.

Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.

Він зупиняється.

Він (тихо, недовірливо): Це що – черговий жарт?

Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)

Він (розгублено): Але ж у вас нема цієї картини…

Вона: Є. (Знову сміється.)

Він (підходить): То я зможу зробити фото?

Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.

Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.

Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?

Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.

Вона: Чому?

Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.

Жінка стоїть осторонь.

Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.

У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.

Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?

Він: Вам смішні мої почуття?

Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.

Молодий чоловік підходить до штатива, маніпулює із «дзеркалкою», знімає її, кладе на стіл, виймає з сумки інший апарат, возиться з блендою, кілька разів – ніби для проби – блимає спалахом; повертається до штатива.

Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.

Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.

Вона: Маріанна? Моя служниця?

Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.

Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала вашу світлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апараті. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…

Він (трохи злякавшись, міняє тему): Можу я вас про щось запитати?

Вона: Ліпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовність. Скажіть краще: про те, що Маріанна сьогодні піде на пошту, ви теж домовлялися?

Він: Ні. Я кілька днів спостерігав за вашим будинком.

Вона: А точніше – скільки?

Він: Чотири.

Вона: Але я вас не помічала. (Ходить по кімнаті.)

Він: Ви нечасто дивитесь у вікно.

Вона (з ноткою ностальгії в голосі): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вікно, що виходить у сад. У мене зберігся самозахисний рефлекс: не зношу фотографів. Надто часто мене намагаються фотографувати, і я вимушена затулятися.

Він (одірвавшись від апарата): Чому?

Вона: Ну, спробуйте здогадатися.

Він: Пробував. І зрозуміти не можу. Чому ви живете, як затворниця, чому ізолюєте себе від світу? Чому ви не хочете нікого до себе допустити?

Жінка не відповідає.

Молодик схиляє голову.

Він: Перепрошую, я не маю права… це нетактовне запитання. Я дійсно хам.

Вона (з гірким усміхом): Це факт. Але ви молоді.

Він (переконано): Ви також молоді! Спостерігаючи за вами здалеку, я й не припускав, що ви настільки прекрасні й настільки молоді. Хтось мусив вам це сказати – ось я й кажу, хоча ви можете викинути мене за двері!..

Вона (сміється): Я вже намагалася.

Він: Боже, ви знову глузуєте!

Вона: Не перебільшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввійшла у той вік, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбітність винагороджується знанням. Знанням про підлість, про корисливість, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вміла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезної віри в людей. Безглуздої.

Він сідає біля столу.

Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподіваюсь, ви мені пробачите. І зрозумієте. (Вона вимовляє це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)

Він (налаштовуючись на її тон): Розумію.

Вона: Ні, хіба ви можете це зрозуміти? Ви інший. Інше покоління, інші часи. Ви такі тверезі – без ілюзій і без великих бажань.

Він: Ви помиляєтесь.

Вона (підійшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?

Він: Ні. Я не романтик.

Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.

Він: Ні. Мистецтво – ширма. Але не любов.

Він замовкає, ніби злякавшись, що сказав більше, ніж треба.

Вона напружено дивиться на нього.

Вона (після павзи, впівголоса): Яка любов? (Гладить його по щоці.)

Він (із розпачем у голосі): Ви вже цілу годину знаєте про це, але хочете мене принизити. Студентик із бідного кварталу закохався в даму – колекціонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто сміховинно! (Цілує їй руку, вона гладить його по голові.)

Вона (сміється): Дійсно, так про мене ще ніхто не говорив… Удова пральних машин! Але мій чоловік випускав і холодильники.

Він: Хіба це важливо? (Знову цілує руку.)

Вона: Ні.

Він дивиться їй у вічі. Вона перестає сміятися, зітхає і ще раз проводить рукою по його голові. Він знову припадає до її руки.

Клацає автоспуск. Жінка обертається.

Вона: Ви зіпсували кадр…

Він: Хіба це важливо?

Вона (відходить від нього): Вам віскі чи джин?

Він (спостерігаючи за нею): Байдуже.

Жінка кладе йому руку на плече і крізь вузькі двері в оббитій шовком стіні веде його до будуару.

Вона (всміхнувшись, як молода дівчина): Напої коло ліжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий і я бачу хмари… алкоголь має бути напохваті.

Стоять біля вікна.

Він (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.

Вона: Я зараз.

Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.

Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…»^[2].

Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.

До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому фартушку. В руках вона тримає тацю з одним келихом.

Служниця (серйозним тоном): Пані звеліла подати віскі з льодом.

Спів у лазничці замовкає. У глибині помешкання клацають двері. Служниця підходить до вимикача, запалює світло – і вибухає сміхом.

Молодик починає поспішно застібати сорочку.

У вітальні лежать відкриті фотоапарати, засвічена плівка. Молодик квапливо вкидає все у сумку, обертається до прочинених дверей у глибині кімнати, наче бажаючи щось сказати…

Служниця: Пані питає, яка газета замовила вам цей репортаж?

Він: Не твоє діло.

Служниця (зневажливо): Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)

Автоматично прочиняється хвіртка. Молодик гнівно гримає нею, зачиняючи. Вже на вулиці він обертається. У вікні стоїть жінка.

Він хутко вихоплює фотоапарата, вставляє касету, водночас із недовірою позираючи на вікно. Жінка і далі стоїть. Він підносить фотоапарат до ока. Жінка затуляє обличчя руками…

Наступного ранку в місцевій газеті, на п’ятій сторінці, у малому форматі надруковано саме цю світлину з підписом: «Повсякчас неприступна».

 Кінець