– Ви мені просто скиньте її контакти на вайбер, – Скляр затамував подих: цей чоловік не може надати алібі. Слідчий із нетерпінням чекав подальших дій Ковальчука.

– У мене зараз розряджений мобільний, – чоловік дістав із кишені телефон і простягнув копу. – Я поставлю його заряджатися і, як тільки він запрацює, відразу скину інформацію.

Скляр кинув погляд на темний екран: і справді не працює. Ну або ж його навмисне вимкнули перед тим, як він прийшов. Він би залюбки спробував його увімкнути: якщо ґаджет не розряджений, то має вийти. Проте без спеціального дозволу поліція не має права перевіряти особисті речі громадян. Єгор стиснув із досади губи. Неохоче повернув Ковальчуку айфон:

– Щойно матимете змогу, відразу надайте інформацію. Можна? – указав Єгор на чеки, що валялися на дивані.

Ковальчук не зрозумів навіщо, але не заперечив. Скляр дістав ручку, порився в папірцях, вибрав якийсь і нашкрябав на ньому свій телефон.

– Ось, на цей номер. Скиньте на вайбер її дані.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 18:20

Зовсім звечоріло. Скляр терпіти не міг зими. Холод, сирість і темрява. Єгор подумав про те, чи не випити йому знову кави, та лише від думки про цей напій у шлунку заболіло. Варто було б щось поїсти.

Тільки що віддзвонився Тарас і повідомив гарну новину: удалося знайти армовану стрічку, ідентичну тій, яка виявлена на частинах глушника. Тож тепер слідчий їхав до «Епіцентру». Саме там відбувся продаж. І саме там чекали на нього колеги. Звісно, торгові точки міста та близьких до нього територій ще будуть перевіряти, проте наразі це єдиний магазин, де напередодні вбивства встановлено факт реалізації розшукуваної стрічки.

Скляр приїхав саме вчасно, аби разом із колегами подивитися відео, узяте з камер спостереження. Власта з Валентином теж і досі брали участь у розслідуванні. «А я думав, Тарик давно їх відпустив», – здивувався Скляр. Його колеги, як і він, виглядали стомлено. «Їм теж не пощастило сьогодні з обідом». Хоч із Тарасом слідак працював недовго, проте вже встиг зрозуміти, що вони з ним у роботі схожі: будуть рити, поки не знайдуть. І ні про який відпочинок навіть не може бути мови. Хіба вже ввечері піти додому поспати. Тільки от за характерами все-таки різні.

Єгор подумав, яку смачну вечерю приготує Таня, його дівчина. Відтак згадав, що вона сьогодні допізна на роботі. «Та що ж за день такий!»

Невдоволено ковзнув поглядом по патрульних. Їхня присутність дратувала, однак не мав наміру відмовлятися від допомоги. Привітався рукостисканням із Женею Кир’яхом, ще одним опером, якого підключили до справи.

– Ось, – показав хлопчина, працівник «Епіцентру», – ось цей чоловік, що купує армовану стрічку.

Поліцейські нахилилися ближче до камери. Нікому з них не була відома ця особа. На записі невідомий придбав скотч, розрахувався, попрямував до виходу.

– Ось інший запис, із вулиці, – пояснив продавець-консультант. На його бейджику Єгор прочитав ім’я: Кирило Кирилов. Відтак знову зосередив увагу на відео.

До чорної машини «ауді», яка стояла відразу біля входу, підійшов той самий чоловік, що і купував стрічку.

– Можна якось збільшити, щоб побачити номер машини? – відразу вхопився за важливу деталь Скляр.

– Зараз, – промовив консультант гіпермаркету. Він зупинив запис, щось понатискав у програмці, і вже за мить поліція отримала потрібну інформацію.

– Перевірте дані, – наказав Єгор патрульним.

Валентин записав номер, відійшов убік, аби з допомогою програмки на планшеті перевірити, кому належить машина. Усі інші, у свою чергу, додивилися запис. Більше, щоправда, нічого вартісного там не побачили. Невідомий сів у автівку і поїхав. У салоні, окрім нього, нікого не було.

– Зробіть нам, будь ласка, копію, – попросив Кир’ях.

Кирило з готовністю відповів:

– Звісно, зараз.

– Є щось? – звернувся Скляр до Валентина.

– Машина зареєстрована на фірмі «Рентакар», – читав він. – Це фірма з надання в оренду машин. Працюють вони до дев’ятнадцятої, – мовив патрульний і глянув на годинник.

До закриття офісу лишалося десять хвилин.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 19:10

Власта припаркувалася біля «Рентакару». На задньому сидінні не припиняли обговорювати справу Нагай і Скляр. Слідчий та опер не поспішали, хоч знали, що їх чекають. Перед відправленням сюди Власта зателефонувала і просила, аби їх дочекалися. Валентин разом із Кир’яхом поїхали по інших торгових точках перевіряти, чи не було ще фактів продажу армованої стрічки.

Під час поїздки жінка-коп спробувала внести свою точку зору з приводу справи, проте, як і очікувала, ніхто її не слухав. Патрульна більше схилялася підозрювати Артема Бойка, приятеля Вітторіно. Гроші – значно більший привід для вбивства, аніж просто помста за те, що збираються кинути. Звісно, ця версія теж має право на існування, але їй чомусь у неї мало вірилося. Віталіна Волошко значно молодша і красивіша за Ілону Вітторіно. І по ній видно, що вона звикла причаровувати чоловіків. Це у неї в крові. Навіщо вбивати, коли можна відвоювати? Ну або ж просто знайти собі іншого.

Опери та слідчий поки що вважали Волошко за найпершу підозрювану. Крім неї з’явився Сергій Ковальчук, директор кав’ярень, які створив Вітторіно. Щоправда, мотиву його вони поки так і не збагнули. Скляр скаржився, що той досі не відправив якоїсь потрібної інформації. І що це підозріло.

Жінка подивилася на старших за званням, які, нарешті, вийшли з машини і попрямували до офісу. Із вулиці війнуло морозом, що, як завжди, насувався на ніч. «Коли ми вже роз’їдемося по домівках?» – подумалося. Не те щоб їй не цікаво, однак донька вже давно прийшла зі школи. Звісно, дівчинка в неї самостійна, сама може повчити уроки і приготувати вечерю. І Власті теж. Патрульна глянула на годинник. Зовсім скоро мала б заступати нова зміна. Її дванадцятигодинне чергування завершувалося. Вони б із Валентином скоро мали повернутися на базу, здати зброю. Завтра ж із шести сорока п’яти ранку знову бути на роботі. Це так, як зазвичай відбувається. Дві денні зміни по дванадцять годин. Потім дві доби відпочивають. Далі дві нічні зміни по стільки ж годин.

Але щось підказувало жінці: цього разу буде зовсім інакше.

* * *

Понеділок, 21 січня 2019 року. 19:20

– Так, це наша машина, – підтвердила жінка, як для себе визначив Скляр, років п’ятдесяти. – Її повернули сьогодні вранці.

– У справному стані? – нашорошився Тарас. За день він шалено втомився, живіт бурчав від голоду.

– Так, ми перевіряємо кожну автівку після повернення. Трішки брудна зовні, проте все добре.

– Повертав цей чоловік? – Єгор указав на знімок, зроблений з відео.

Жінка уважно глянула на фото.

– Так, це був саме він.

Коротке коричневе волосся. Гарно зачесане. Звісно, фарбоване. Пані Жовтенко поправила окуляри. Вона з цікавістю роздивлялася перш за все Єгора. Коп відразу помітив це. Він звик до того, що його зовнішність завжди привертає увагу. Точніше, змирився з даною обставиною: коли ти слідчий і тебе легко запам’ятати – це не надто добре. Але ж що поробиш?

– Нам потрібна вся інформація, яка у вас є, про цю людину. Щось незвичне помітили в ньому? Можливо, нервував. Може, руки якісь брудні були чи ще щось, що кинулося в очі.

Пані Жовтенко замислилася, за мить похитала головою:

– Ні, нічого такого не помітила. Він узагалі ніяк не вирізнявся серед інших клієнтів.

«Інтересна пані», – якось мимохідь подумалося Скляру. Салонного манікюру жінка не мала. З іншого боку, нігті доглянуті. Та й сама по собі дуже акуратна. «Не здивувався б, якби дізнався, що в минулому вона вчителька», – зненацька спало на думку. Строгий, проте добрий позір. «Ну геть як у моєї вчительки української мови».

Жінка застукотіла по клавіатурі. За мить сказала:

– Ми можемо надати вам копії документів, мають бути.

– Саме те, що нам потрібно, – змучено відповів Єгор. У нього, як і в Тараса, зажевріла надія: десь же злочинець мав зробити помилку. Можливо, документи виявляться справжніми?

Поки Жовтенко шукала потрібну інформацію, Скляр роздивився: офіс доволі скромний, однак облаштований зі смаком. На стінах помітив дві репродукції Моне – «Під тополями» та «Водяні лілії». «Нічого собі!» – здивувався. Роздивився ще, запитав:

– У вас є камери спостереження?

– На жаль, немає, – розвела руками Жовтенко, відірвавшись від пошуків. – Проте, – вона лукаво усміхнулася, показуючи ряд жовтих, хоч і рівних, зубів, – у нас є дещо краще.

Скляр та Нагай завмерли, передбачаючи, що ця жінка і справді має на увазі те, про що каже.

– Ось інформація про чоловіка, який брав в оренду авто, – повернула до них плоский монітор. – Такий собі Віктор Зінчук. І ось… – Вона підвелася, узяла із шафи величезну папку, дістала звідти якісь папери у файлах. – Ось копії документів, які він нам надав.

Єгор із колегою вдоволено перезирнулися. Так, це той чоловік, що на камерах відеоспостереження.

«Ну, уже щось», – подумалося Єгору.

– Ви не могли б нам їх відксерити?

– Звісно, – Жовтенко підійшла до ксероксу. За мить машина зашуміла, у повітрі відчувся неприємний запах фарби. Жінка спостерігала за поліцейськими, подумки уявляючи, як каже їм головне. Те, що їм і справді допоможе. Очевидно, вони вирішили, що під словами «дещо краще» вона мала на увазі документи невідомого. Але ж…