Поезія

Мури

 
Без краплі сорому, жалю чи співчуття
мене високим муром оточили.
У бéзрусі, зневірений, щодня
гадаю лиш, чи стане мені сили?…
Зробить чимало справ хотілося б мені.
Як сталось так, що я нічого не помітив,
ні гуркоту, ні гамору робітників?!
Незчувся – і мене відрізано від світу.
 

1897

Переклав Андрій Савенко

Старий

 
За столиком у кутку, в кав’ярні галасливій
Сидить старий, від часу посивілий,
Газету розгорнувши перед собою на самоті.
Й у немічі старечій щораз себе картає
За ті роки, які колись даремно згаяв,
Хоча будь-чим міг тішитися, що траплялось у житті.
Він постарів. Це знає розумом, це відчуває тілом.
Хоча здається – парубком вродливим
Він був ще мить тому! Якусь ще мить тому!
І згадує, як довіряв – безумець! – наставлянням
Обачності, що стримувала кожен раз бажання
Словами: «Зачекай! Ще матимеш нагоду, й не одну!»
Пригадує, як жертвував, як марнував зусилля,
Як розуму велів щораз чинить свавілля.
І от безплідних знань тягар з останніх сил
В нікуди він несе… Однак страждання марні,
Вир спогадів, думок старого в тій кав’ярні
Зморив і задрімав він, спершися на стіл.
 

1897

Переклав Андрій Савенко

Коні Ахілла ^[1]

 
Коли ж убитим побачили Патрокла ^[2],
Що таким юним був, повним життя та сили,
ридати почали коні Ахілла.
Противилося єство їхнє безсмертне
Діяння смерті споглядати – тіло розпростерте.
Били копитами, зажурено мотали
Гривами, сахалися, тремтіли, горювали
За юнаком, що вже серед живих не був – труп бездиханний,
Залишена душею плоть, нікчемна, безталанна;
Душа – вигнанка відтепер; лиш чорним Небуттям
Оточена, ув інший бік прямує від життя.
 
 
Зевес побачив сльози безсмертних
Коней і засмутився сам. «Як зібралися ми зіграти
Пелеєве весілля, чи міг так необачно вас віддати?
Хіба не краще вас було лишити при собі, на волі?!
Що вам робити, бідолашним, у земній юдолі
Між смертних, що завжди ставатимуть для Долі
За забавку?… Вам, яких обходить смерть, незнаною сваволя
Залишиться мінливого часу і марними загрози.
У власні біди люди вас втягли!» Та сльози
Через утрату того, що навік буде заховане в труні,
Невтішно проливали безсмертні скакуни.
 

1897

Переклав Андрій Савенко

Молитва

 
Морська глибінь матроса проковтнула,
а матері тривога й не торкнула,
 
 
а мати Богородицю благає,
– хай синові вернутись помагає.
 
 
Високу свічку ставить, б’є поклони,
вітрів погожих просить у ікони,
 
 
а та сумна, поважна – їй відомо,
що син уже не вернеться додому.
 

1898

Переклав Григорій Кочур

Поховання Сарпедона ^[3]

 
Страждає тяжко Зевс, бо ж Сарпедона
В бою Патрокл убив. І ось тепер
Менетіяд ^[4] і всі ахейці прагнуть
Викрасти тіло вбитого й наругу учинити.
 
 
Та Зевс ніяк не згоден на таке.
Улюбленого сина він лишив був,
І той загинув. А закон велить,
Принаймні, мертвому віддати шану.
На поле бою відсилає Феба ^[5]
Подбати про небіжчикове тіло.
 
 
Героя мертвого зі святістю й журбою
Феб підіймає та несе до річки,
Змиває з нього бруд, криваві плями.
Від ран страшних на тілі не лишає
Жодного сліду. Маззю запашною,
Амброзією натирає і вдягає
В убрання олімпійські осяйні.
Шкіра світлішає. І гребінцем із перламутру
Розчісує волосся чорну хвилю
Та розправляє витончене тіло.
 
 
І мрець тепер неначе молодий володар
У років двадцять п’ять чи двадцять шість,
Що відпочив після звитяги в перегонах.
У нього колісниця золота і найпрудкіші коні —
Відзнака за блискучу перемогу.
 
 
Феб виконав доручення. Потому
Покликав Сон і Смерть
І наказав їм відвезти
Небіжчика до Лікії ^[6], багатствами рясної.
 
 
Отож до Лікії, багатствами рясної,
Брат із сестрою, Сон зі Смертю
Помандрували і, коли дістались
До брами царського палацу,
Передали славетне тіло,
Та й повернулися до клопотів щоденних.
 
 
В палаці тіло прийняли та заходились
Із почтом, голосіннями й тужливим співом,
З вином, налитим у священні чаші,
З усім належним готувати поховання.
Відтак прийшли відомі в місті
Уславлені досвідчені каменярі,
Надгробок змайстрували й стелу.
 

1898

Переклав Олександр Пономарів

Свічки

 
Рядочком дні майбутні перед нами,
мов свічечки засвічені, стоять —
пломінні, золоті, живі свічки.
 
 
Минулі дні лишаються позаду —
скорботна лава вигаслих свічок.
Котрі ще ближчі, ті курять помалу,
та й то – поопливали, покривились.
 
 
Я не дивлюсь на них. Смутний їх вигляд,
і спомини смутні про їхній блиск.
Дивлюся, отже, тільки перед себе,
 
 
боюсь оглянутись – адже побачу,
як швидко довшає понурий шерег,
як швидко більшає свічок погаслих.
 

1899

Переклав Григорій Кочур

Перший східець

 
Жалівся якось молодий поет
Євменій у розмові з Теокритом ^[7]:
«Два роки вже, відколи я пишу,
А докінчив одну лише ідилію,
Одну-однісіньку, та вже й по всьому.
Допіру впевнивсь я: які ж високі,
Круті й високі східці до поезії,
І хай я видряпавсь на перший східець,
Та вище зроду вже не піднімуся».
А Теокрит йому: «Твої слова
Блюзнірства сповнені і нечестиві.
Вже тим, що ти стоїш на першім східці,
Пишатись мусиш і щасливим бути.
Адже туди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гідний,
Бо вивищивсь на цей найнижчий східець
Над посполитий світ, над пересічність.
Цього не так-то й легко домогтися.
Слід заслужити право тут стояти
Громадянином в царині ідей.
Отож на це спроможеться не кожен,
Не кожному під силу цей спробунок:
Там перед суддями ти маєш стати,
Яких не ошукаєш, не підкупиш.
Адже сюди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гіден».
 

1899

Переклав Григорій Кочур

Che fece… il gran rifiuto ^[8]

 
Колись надійде день і багатьом належить
обрати – «Так!» чи «Ні!». Той, що свідомо
свій жереб вибрав (– «Так!») ніколи вже додому
не вернеться. Він розпочав свій шлях. Бентежні
 
 
думки його вже не гнітять, діла чуттям тотожні.
Той, що свідомо вибір відхилив, теж не шкодує. Навіть,
як знову запитали б, скаже – «Ні!». Однак як гірко давить
те «Ні!» («Ні!» правильне) – і так – хвилину кожну!
 

1901

Переклав Андрій Савенко

Старечі душі

 
В тілах прадавніх та спорохнявілих
сидять собі старечі дýші.
Бідачки, мов якісь недужі,
і як же нудяться життям, яке мов термін відбувають.
А як бояться втратити його, а як його плекають!
Непослідовні та розгублені
дýші, сидять собі, смішні й насуплені,
В прадавніх оболонках потьмянілих.
 

1901

Переклала Надія Гонтар

Перешкода

 
Ми шкодимо богам у кожнім добрім ділі,
збагнути задум їх божественний безсилі.
Деметра ^[9] коло печі добре дбає,
Фетіда ^[10] у вогонь кладе своє дитя…
Та чи ж дамо їм щось довести до пуття?
Лякає нас вогонь, дим розум застеляє!…
І все завжди псує дурна жона Келея ^[11],
й все зводить нанівець батьківський жах Пелея ^[12].
 

1901

Переклала Ірина Бетко

Вікна

 
У цих кімнатах тьмяних, де маю
нудитися щодня, в нестямі скрізь блукаю
у пошуках вікна. – Якщо воно знайдеться,
яка душі моїй із того буде втіха! —
Та марно з дня у день ті вікна я шукаю,
і як, і де шукать, – не відаю, не знаю.
Та краще б не знайти, щоб не накоїть лиха.
Хто знає, що тоді терпіти доведеться.
 

1903

Переклала Ірина Бетко

Термопіли ^[13]

 
Хвала і шана людям, що в житті
воздвигли і боронять Термопіли ^[14],
що не зреклись обов’язку ні разу,
в усьому скрізь розважні й справедливі,
та повні й співчуття, і розуміння;
якщо багаті – щедрі; як убогі,
то й у малих своїх достатках щедрі,
готові чим спроможні помогти,
лиш правду кажуть, та в душі не мають
ненависті до того, хто збрехав.
Але найбільше тим належить шана,
котрі провидять (не один провидить!),
що знайдеться підступний Ефіальт ^[15]
і що мідійці зрештою прорвуться.
 

1903

Переклав Григорій Кочур

Зрада

Таким чином, багато чого схвалюючи в Гомера, таке ^[16], втім, нашої не матиме похвали ні в нього,…ані в Есхіла (той уривок), де Тетида каже, що Аполлон, співаючи на її власному весіллі,

 
«мені зичив щастя в материнстві,
дітей міцних здоров’ям обіцяв,
що довге їм відміряне життя.
Насамкінець промовив: «Твоє щастя
Богам не байдуже», і тим мене потішив.
Я щиро вірила: «Вуста святії Феба,
в яких зросло мистецтво віщування,
збрехать не можуть». Але ж він,
він, саме він співав тоді…
…і саме він убивцею стає
мого дитяти»
Платон. «Держава», ІІ, 383b
 
 
Коли Тетиду віддавали за Пелея,
Підвівся при столі весільнім Аполлон.
Він молодятам щастя побажав
І привітав з нащадком, що народиться від них.
Сказав, що той хвороб не буде знати
І довго житиме. Від слів таких
Тетида втішилась, бо знала,
Що Аполлон умів пророкувати.
Він віщував добро її дитині.
Тож коли виріс Ахіллес і стала
Тессалії ^[17] хвалою його врода,
Згадала мати богові слова.
Та ось прийшли одного дня старі
І повідомили, що Ахіллеса вбито біля Трої.
Тетіда розірвала свій багряний одяг,
Браслети й персні поскидала
Й пожбурила у відчаї додолу.
Ридаючи, згадала ту годину,
Коли сиділа за столом весільним
Та слухала провидцеві слова.
Що ж мудрий Аполлон робив, спитала,
Коли вбивали мого сина молодого?
Старі на те їй відказали:
Сам Аполлон спустився до троянців
І Ахіллеса спільно з ними вбив.
 

1904

Переклав Олександр Пономарів

Чекаючи на варварів ^[18]

 
– Чого чекаємо, чого на площі з’юрмились?
Бо прийдуть варвари до нас сьогодні.
 
 
– Чого ж тоді сенат принишк, не порядкує,
сенатори сидять, не видають законів?
 
 
Таж прийдуть варвари до нас сьогодні.
То нащо нам сенаторські закони?
Ось прийдуть варвари, вони й закони видадуть.
 
 
– Чого ж то імператор встав удосвіта,
чого при вході в місто перед брамою
в короні, пишно вбраний, сів на троні він?
 
 
Таж прийдуть варвари до нас сьогодні.
То імператор там зустріти хоче
їх ватажка. Вже навіть і пергамен є,
де списано усі почесні титули,
що ними того ватажка вшанує він.
 
 
– Чого ж це претори та ще й два консули
в гаптованих червоних тогах вийшли?
Чому браслети начепили з аметистами,
перснями зі смарагдами виблискують?
Чому в руках у них коштовні посохи,
різьблені, сріблом-золотом цяцьковані?
 
 
Таж прийдуть варвари до нас сьогодні,
а ця пишнота варварів засліплює.
 
 
– А чом шановних риторів нема ніде,
чому промов їх звичних ми не чуємо?
 
 
Таж прийдуть варвари до нас сьогодні,
а варвари, либонь, промов не полюбляють.
 
 
– Чого ж це порожніють площі й вулиці,
так, ніби щось незрозуміле скоїлось?
Збентеження якесь чи то розгубленість,
в задумі по домівках люд розходиться?
 
 
Бо смерклося, а варварів не видко.
А тут іще з кордону поприходили
та й кажуть, що нема ніяких варварів.
 
 
То як же нам – що діяти без варварів?
Це ж хоч який там, але був би вихід.
 

1904

Переклав Григорій Кочур