Нові українські ініціативи

На початку червня 1931 р. В. Мудрий ініціював створення спеціальної комісії, перед якою постало завдання – опрацювати пункти найважливіших українських вимог.^[198] Комісія досить швидко сформулювала вимоги, а уряд, виконавши їх, висловив добру волю і бажання порозумітися з українцями. Серед вимог – звільнення під заставу до часу суду заарештованих ундовців (Д. Левицького, Л. Макарушку і Д. Паліїва); легалізація осередків організацій «Лугу» і «Січі» за статутами, на які українці дадуть згоду; відкриття закритих гімназій у Тернополі, Рогатині та Дрогобичі; швидке закінчення судових процесів над українцями; виділення концесій українським установам (переважно в експорті товарів); надання субвенцій культурно-освітнім й економічним товариствам («Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»); заснування кафедри української історії у Львівському університеті; створення двох-трьох державних українських шкіл; заснування середньої господарсько-технічної школи, перенесення Сільськогосподарської академії з Подебрадів; призначення кваліфікованих українських політиків до урядів першої та другої інстанцій.^[199] Опріч того, провід УНДО виступив з ініціативою сформувати міжпартійний Комітет порозуміння українських партій.

Аналіз внутрішньої ситуації в Польщі, здійснений на засіданні екзекутиви ЦК УНДО й УПР 2 липня 1931 р., викликав сумніви щодо можливості реалізувати українські вимоги. За відхилення переговорів з урядом до вересневої сесії Ліги Націй виступила М. Рудницька. Під її впливом вирішено надіслати петиції до Ліги Націй у справі національно-територіальної автономії. Про скерування такої петиції до Ліги Націй нагадував В. Панейко.^[200]

Обговорення 2 липня 1931 р. виявило розбіжності в керівництві УНДО. Група на чолі з М. Рудницькою наполягала на тому, щоб посилити міжнародну акцію і не проводити переговорів (навіть приватних розмов) із представниками уряду до вересня 1931 р. – від часу відкриття наступної сесії Ліги Націй. Поміркована група на чолі з М. Галущинським і В. Мудрим не погоджувалася на загострення конфлікту. Вони вважали недоцільним надсилати петиції про автономію і очікувати рішення Ліги Націй.^[201] Прихильники «реальної політики» схилялися до проведення переговорів з урядом, якщо їх підтримає польська сторона. Цю позицію схвалив В. Мудрий під час неофіційної розмови з довіреною особою МВС. Водночас він застерігав, що в разі пасивності уряду в УНДО зміцниться прагнення шукати способи вирішення українського питання на міжнародній арені. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький, аналізуючи ситуацію в УНДО, визнав, що керівництво партії зазнало впливу закордонних осередків, які хотіли розв’язати польсько-українське протистояння через Лігу Націй. Відзначаючи пасивність поміркованої групи в керівництві партії, він наголосив, що уряд не має жодних намірів виступати з ініціативою безпосередньо порозумітися з цією групою.^[202]

Зауважимо, що Г. Сухенек-Сухецький не мав авторитету серед українців, передусім через свою діяльність у постпацифікаційний період. За інформацією, поширеною серед українців, він здійснював спроби схилити заарештованого Д. Левицького (ціною звільнення) до подальших переговорів з урядом. Натомість голова УНДО відмовився це зробити і заявив, що саме уряд повинен виступити з ініціативою переговорів.^[203]

Начальник відділу національностей МВС покладав надії на розв’язання проблем українсько-польських відносин саме на Д. Левицького. Для цього було опубліковано документ, де розкривалися зв’язки президії УНДО з УВО-ОУН і німцями. «Ілюстрований кур’єр годзінни» 11 вересня 1931 р. умістив листи двох урядників Міністерства закордонних справ Німеччини до генерального консула у Кракові – Клемана. Автори листів (одним із них, припускають, був барон ван Гахн) писали про фінансову й політичну залежність українського підпілля від берлінського уряду, а також про тісний зв’язок керівництва УНДО (тобто й Д. Левицького) з УВО-ОУН. Польська газета зробила закид о. Л. Куницькому, котрий 1926 р. проводив переговори з німецьким Міністерством закордонних справ у питаннях співпраці й фінансової допомоги.^[204]

Провід УНДО 12 вересня 1931 р. опротестував ці повідомлення. о. Куницький відреагував на них листом до редакції «Ілюстрованого кур’єра годзінного» у Кракові. Д. Левицький стверджував, що сам факт його розмов із німецьким консулом ще нічого не доводить, і додав, що ініціатором діалогу була німецька сторона, однак змісту його він не пам’ятав.^[205] На оприлюднені у краківській газеті (згодом їх було опубліковано в інших польських газетах) документи відреагувало пресове бюро німецького уряду, яке заперечило згадані контакти з українськими політичними партіями. Проте після цих публікацій у пресі вже 13 вересня 1931 р. німецький уряд на певний час припинив фінансування пропагандистської й організаційно-партійної діяльності УНДО. Офіційно у «Свободі» В. Мудрий висловив сумнів у правдивості опублікованих документів, а також вказав, як негативно вплинули атаки польської преси на майбутнє польсько-українського порозуміння, що вже з другої половини 1931 р. не видавалось таким близьким.^[206]

На львівському рівні переговори консультативного характеру ініціював П. Дунін-Борковський. У середині березня 1931 р. відбулося три такі зустрічі у приватних помешканнях прихильників порозуміння (в УНДО їх названо «чорними кавами»). Подібну зустріч 13 червня 1931 р. провели у приватному помешканні Д. Лопатинського. У комунікаті президії УНДО і УПР від 20 червня 1931 р. стверджувалося, що на зустрічі 13 червня З. Пеленський виступив із рефератом про економічну політику в Західній Україні. У зустрічі не брали участі керманичі поміркованої групи УНДО – прихильники порозуміння (М. Галущинського і О. Луцького).^[207] І. Кедрин-Рудницький, який присутній на цій зустрічі як звичайний член ЦК УНДО, пояснив, що «керманичі УНДО не брали участі в зібранні, оскільки з польської сторони були репрезентовані кола, які не відіграють політичної ролі в політичному житті. Українські чинники звертали увагу на нав’язання взаємин з урядовими колами».^[208]

За формування modus vivendi в польсько-українських відносинах, що зняли б напруженість після пацифікації, виступили угодовці, які не потрапили до в’язниці і керували політичною діяльністю партії на межі 1930–1931 рр. У період відсутності угодовського керівництва, УПР порушила питання про територіальну автономію. Її впровадження вимагали в сеймових комісіях О. Луцький (9 січня 1931 р.), Я. Олесницький (20 лютого 1931 р.). У сенатській комісії з цією пропозицією виступив А. Горбачевський (4 березня 1931 р.).^[209]

Законопроект про автономію

Навесні 1931 р. законопроект про автономію для українців підготував і виголосив у сеймі Союз парламентських польських соціалістів (СППС). У цьому законопроекті автономія охоплювала територію Волинського, Станіславівського, Тернопільського воєводств, східних повітів Львівського воєводства (Бібрка, Добромиль, Дрогобич, Городок, Яворів, Ліско, Львів, Мостиська, Рава-Руська, Самбір, Стрий, Сокаль, Жовква) і Камінь-Каширський повіт Поліського воєводства. Проект автономії був готовий ще перед травневим переворотом 1926 р. У СППС його опрацювала комісія на чолі з І. Дашинським, до складу якої також входили Т. Голувко, Ф. Перла, Г. Діамонд, М. Недзялковський.^[210]

IV Народний з’їзд 1932 р., на якому під впливом опозиції Палієва з резолюції вилучено пункт про автономію, не полишав автономічних вимог. Шістнадцять англійських парламентарів 6 жовтня 1932 р. внесли петицію у справі автономії Східної Галичини до Секретаріату Ліги Націй. У петиції, покликаючись на рішення Ради Амбасадорів 1923 р., зверталася увага на ухилення польського уряду від запровадження автономії. Запропоновано через Лігу Націй передати вирішення цього питання Трибуналу справедливості в Гаазі. Англійці дорікали українським представникам у Лізі Націй (1932 р.) М. Рудницькій і О. Луцькому за те, що українці в Польщі не висувають консолідованої автономістської програми. Відсутність цих вимог, на думку англійських парламентарів, значно обмежувала можливості українських послів. Делегати УНДО визнали справедливість цього зауваження.^[211]

Автономістська вимога прозвучала також у Сеймі 3 листопада 1932 р. від голови УНДО Д. Левицького: «Вимагаємо від Польської держави, згідно з ухвалою Ради Амбасадорів, виконати своє міжнародне зобов’язання у формі територіальної автономії. Вимагаємо тільки, щоб автономія була поширена на всі українські землі, в межах Польської держави. Дана позиція Українського клубу не суперечить правно-державній заяві Українського клубу 29 березня 1928 р. Висуваючи автономічну вимогу, український народ не зрікається принципу самовизначення націй, які завдяки президентові Вільсонові здобули собі право вільного розвитку».^[212]

Декларація УНДО і УПР не становила тільки реакцію на закиди англійських парламентарів. Вона також була продиктована складним політичним і економічним становищем українців. Проте лідери УНДО в цей період (1931–1932) не вірили в можливість порозуміння з польською стороною у питанні територіальної автономії. Зневіра у зміні ставлення Польської держави до українців посилила активність УНДО в таких напрямах національного життя, як освітній та релігійній. Це мало підтримати в суспільстві стан напруженості.^[213]

На початку 1930-х років зросла активність польських публіцистів, які виступали з ініціативою польсько-українського діалогу. За підтримки ІІ відділу Головного штабу та за згодою відділу національностей, МВС і Східного відділу МЗС започатковано видання «Польсько-українського бюлетеня». Із його редакторами співпрацювали відомі польські знавці національного питання – Л. Василевський, С. Лось, С. Панроцький, з українського боку – І. Кедрин-Рудницький. Усі вони були членами організованого 8 червня 1933 р. Польсько-українського товариства. Проблему польсько-українських відносин обговорювали на сторінках інших польських часописів: «Бунт молодих» (згодом «Політика»), «Наше майбутнє», «Епоха».^[214]

Преса УНДО, аналізуючи ситуацію на межі 1933–1934 рр., розповідала про те, що уряд в цей період не був схильний до дискусії щодо українських питань і не висловлював бажання співпрацювати з представництвом об’єднання в парламенті. «Діло» назвало безперспективними сподівання українців на співпрацю з урядом.^[215]

Лідери УНДО і УПР були вражені також польсько-німецькою декларацією про незастосування сили (26 січня 1934 р.). Цю тему завуальовано схарактеризував Д. Левицький у згаданій промові в Сеймі 6 лютого 1934 р.: «Є свідками, що сучасна Польща є сильною державою з сильною внутрішньою владою, яка в останній період має значні успіхи в зовнішній політиці і власне цей момент, в якому сьогодні знаходиться Польща, дає їй відповідні можливості розв’язувати українське питання в дусі згоди обох народів. Ми чекаємо зміни цілого політичного напряму щодо нашого народу, усунення тих аномалій; вважаємо, що аномалії цих відносин дійшли до останньої межі, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці щодо українського народу».^[216] Промова Д. Левицького викликала в українській пресі критичні виступи проти УНДО. Про капітуляцію Д. Левицького перед польським урядом Д. Паліїв заявив у органі Фронту національної єдності (ФНЄ) «Перемога». Проте польська преса назвала виступ Д. Левицького заявою, спрямованою на порозуміння.^[217]

Наступною подією в зовнішній політиці Польщі, що викликала реакцію УНДО, стала декларація міністра Й. Бека від 13 вересня 1934 р. на пленарному засіданні Ліги Націй у Женеві. Міністр виступив за співпрацю з міжнародними організаціями в питаннях, що виникали із зобов’язань трактату про національні меншини. Наступного дня після Женевської декларації Д. Левицький прокоментував цю подію, зазначивши, що виступ Й. Бека був для нього неочікуваним. Водночас він висловив свою оцінку: «Крок п. міністра Бека спрямований в першу чергу проти Ліги Націй. Про авторитет Ліги Націй ніколи не боролися і не думаємо боротися, оскільки Ліга Націй є організацією держав-переможців, які ніколи не задумувалися над проблемою національних меншин, скривджених цими державами у версальському трактаті. Звично, коли доконаним є вступ Радянської Росії до Ліги Націй, Росії, яка нещадно нищить всі неросійські народи, зокрема український – вчорашній польський виступ можемо прийняти за певну сатисфакцію».^[218]

Офіційна позиція партії була ухвалена 14 вересня 1934 р. на засіданні екзекутиви ЦК. Ухвалені на ньому резолюції польська цензура не дозволила опублікувати у пресі. Статтю «Порадник для меншин і дискредитація Ліги Націй» в «Ділі» 16 вересня 1934 р., де містилося підтвердження слів Д. Левицького, висловлених для Агенції Гаваса, було конфісковано. «Скарг з приводу виступу Бека український народ не висловлює. Катаклізму у цьому для себе не бачить. Ставимося до нього холодно, тверезо і критично, витягуємо для себе такі наслідки, які диктує український національний інтерес. УНДО, звичайно, не відмовилося з можливості дальшого звертання до Ліги Націй з метою захисту прав українського громадянства в Польщі».^[219]

Позиція УНДО зазнала нищівної критики УСРП. «Громадський голос» писав: «Не можна погодитися з твердженням, що щось в Лізі Націй може бути для нас (українців. – І. С.) певною сатисфакцією, не треба плакати над гробом Ліги Націй». Наголошуючи, що УНДО готове й надалі звертатися до Ліги Націй у справі захисту прав українців, газета писала: «Як може до Ліги звертатися політик, чи політичний чинник, який цю інституцію публічно критикує?».^[220] Виступ міністра Й. Бека також гостро розкритикував Д. Паліїв.

Убивство П’ерацького і Бабія сколихнуло українське суспільство. Інституції влади провели низку арештів членів ОУН, які опинилися в «Березі Картузькій». Ці події спровокували зростання компромісових тенденцій в українському середовищі. Для керівництва УНДО важливим сигналом став перебіг виборів до місцевих органів самоврядування восени 1934 р. Пропаганда ББСУ, підтримана державною адміністрацією, висунула гасло компромісу та порозуміння, а також активної праці на користь власного села і громади, незважаючи на партійно-політичні та національні погляди; це гасло знайшло належний відгук у сільських мешканців.^[221]

Ідея спільної праці у громадах була одним з польсько-українських компромісів. Як підкреслювала «Свобода», задля цих компромісів українці погодились на серйозні поступки. Орган ЦК УНДО бачив у цьому брак політичної активності в сільських осередках, обмеження власних, місцевих інтересів. УНДО також говорило про виборче порозуміння, хоча початково йшлося про компроміс саме в містах.^[222]