Новий міжнародно-правовий статус Східної Галичини після 14 березня 1923 р. поглибив суперечності у національно-державницькому таборі Західної України. Українські політичні партії переглянули свої програми, щоб модифікувати ідеологію до нових внутрішньополітичних та міжнародних обставин. Найвиразніше ці процеси виявились в Українській народно-трудовій партії (УНТП). На засіданнях Народного комітету партії (березень – травень 1923 p.), а також на сторінках преси розгорнулася жвава дискусія щодо подальшої тактики УНТП.[119]
Першу апробацію нова політична лінія партії отримала на засіданні Народного комітету 19 квітня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лінію УНТП, наголосив: «Засоби легальної боротьби можуть бути ріжні – парляментарні і позапарляментарні».[120] У третьому рефераті «Відношення до поляків» д-р А. Говикович розділив цю тему на кілька питань. Щодо Польщі як держави, то її, вважав він, потрібно «втягати в такі комбінації, які могли б її значно ослабити, а тим самим нас зміцнити». У ставленні до польських партій обрано позицію, що уможливлювала б співпрацю з окремими з них у відповідний момент для розпаду єдиного польського фронту. На той час це була партія «Визволення», яка не мала впливу в Галичині, але могла допомогти у боротьбі з «П’ястом». Окрім того, А. Говикович підтримав створення спільної комісії з Українською парламентською репрезентацією для вироблення проекту автономії. Розуміючи, що Сейм не сприйме цю пропозицію, він пропонував вийти зі стану пасивності й стати на шлях легальної боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав і т.».[121] Обговорення цих рефератів засвідчило, що з багатьох питань тактики керівництво УНТП не було одностайним.
15 березня 1923 р. після ухвали Ради Амбасадорів ідею автономії Західної України УНТП розглядала як тактичний засіб. Діячі партії називали різні причини, серед них: 1) необхідність встановити єдиний національний загальноукраїнський фронт по західний бік ризької лінії; 2) вироблення спільної політичної платформи для всіх українських земель, які перебувають під польською владою; 3) проголошення окремими польськими політичними колами гасла автономії Східної Галичини; 4) спроба нормалізувати польсько-українські відносини.
На з’їзді УНТП у травні 1923 р. майбутній голова партії В. Охримович запропонував «домагатися повної територіально єдиної автономії для всіх українських земель під владою Польщі».[122] Подальше дотримання цієї тактики спричинило критику опонентів. «Я знаю, що ми цього швидко не осягнемо, може взагалі не осягнемо, – зауважував голова партії, але це гасло буде гаслом найдальшого стану до повного з’єднання з цілістю українських земель у власній державі і одночасно все ж таки близшою, можливішою для осягнення ціллю».[123]
У підсумковій резолюції з’їзду зазначено: «В теперішніх політичних умовах Народний з’їзд стоїть за об’єднання всіх українських земель, що найшлися під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну правно-політичну одиницю в повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомість Народний З’їзд рішучо протестує проти т. зв. воєвідської автономії».[124] Позицію УНТП підтримав Народний з’їзд Холмщини, а також голова Української парламентської репрезентації (УПР) С. Підгірський у виступі 2 червня 1923 р..[125]
Водночас Володимир Охримович пояснив необхідність гасла національно-територіальної автономії: «Він нам необхідно потрібний як максимальний легальний клич для нашої організаційної і агітаційної роботи, бо робота нашої партії, хочемо того – чи ні, мусить бути легальна, а для легальної роботи нелегальні засоби є напридатні […]. Сей клич і сей постулят національно-територіальної автономії потрібний нам також як дороговказ до нашої найвищої національної мети, щоби ми прямуючи до неї не заблудили, так як блудили наші провідники, що блукаючи між Денікіним і большевиками, між Камінцем Под. [ільським] і Варшавою, між Парижем і Москвою – не тільки найвищої, але й найближчої мети не осягнули, аж заблудилися вкінці до ухвали Ради Амбасадорів з 14 березня 1923 р.».[126]
Резолюція Народного з’їзду УНТП (травень 1923 р.) про автономію спричинила розкол не тільки в самій партії, а й у національно-державницькому таборі Західної України. Під тиском Незалежної групи УНТП (перебувала під впливом Є. Петрушевича і Закордонної групи УНТП), інших політичних партій національно-державницького табору Західної України цю резолюцію було анульовано з’їздом УНТП у квітні 1924 р..[127]
Нову програму партії було затверджено на з’їзді УНТП 21 травня 1923 р. у Львові. Захищаючи позицію самостійності й соборності Української держави, трудовики висунули «домагання повної, однопільної національно-територіальної автономії Галичини з Лемківщиною, Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям з окремим повноправним сеймом і окремою автономною владою цих земель».[128] Повністю порвавши із закордонним проводом і відкинувши ідею «спільного фронту» українських партій, голова партії В. Охримович заявив: «Треба зірвати з поглядом одної тактики для ріжних груп і партій».[129] Негативно ставлячись до радянської влади в Україні й орієнтуючись передусім на власні сили, партія таки наполягала: «мусимо орієнтуватись на наш національний центр, на Київ».[130]
Українська парламентська репрезентація також переживала складний процес формування своєї політичної програми. Від січня до березня 1923 р. українські посли намагались уможливити співпрацю з польською владою. Тогочасний прем’єр-міністр Польщі В. Сікорський обіцяв голові УПР А. Васильчуку поступки для українців у господарській та культурній галузях, якщо їхні посли визнають польську державність і голосуватимуть за державний бюджет. У лютому 1923 р. УПР проголосувала за довіру урядові В. Сікорського, однак той не дотримав обіцянок. Дискусії щодо політичної платформи призвели до відставки голови УПР А. Васильчука; 22 березня новим головою обрано С. Підгірського.
Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатів праці по програмі: «Чого хоче список 16»; 2) свою політику оперти на потребах широких народніх українських мас та тісному зближенні організацій з українськими громадянами Галичини; 3) для скріплення тактичних позицій поновити єднання з клюбами меншостей».[131]
Налагодження контактів з Народним комітетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленні єдиної програми українського визвольного руху, однак інші політичні сили не підтримували її. На засіданні українського сеймового клубу 20 червня Самійло Підгірський запропонував скликати Національний конгрес усіх українських земель під Польщею. Незважаючи на відмінності у партійних програмах, він наголосив: «Ніхто соціального елементу не затирає і затерти не може, але бідний і богатий однаково відчувають національний гніт і при цьому всі об’єднаються[…]. Але яке велике моральне значіння, глибоке і історичне, буде мати Національний Конгрес, на котрому під одним дахом зустрінеться Коломиєць з Підлящуком, коли тисячі 2 людей, представників всіх українських земель під Польщею, скажуть своє слово».[132]
Однак польська адміністрація, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон між Галичиною і північно-західними землями та запобігти вплив на інші етнографічні українські території, заборонила проведення конгресу. У цей історичний період дедалі більше зростала кількість політичних сил, котрі схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очікуючи від уряду поступок – національно-територіальної автономії та ін.
Поступово ініціативу в політичному житті краю захопила Незалежна група УНТП. Більш довірливо поставились до програми Українська радикальна партія (УРП) і група «Заграва». У той час, коли керівники партій не змогли зійтись на спільній платформі, активність у цьому процесі виявили низові організації. 17 лютого 1924 р. у Станіславові відбувся Міжпартійний з’їзд, у якому взяли участь близько 100 делегатів – членів Незалежної групи УНТП, групи «Заграва», Незалежної робітничої групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярію національної оборони. Крім того, засновано Станіславівську окружну політичну раду, до складу якої увійшли по два представники УРП, Незалежної групи УНТП, групи «Заграва» і Незалежної робітничої групи.[133] Подібні з’їзди відбулись – у Раві-Руській (25 березня 1923 р.), Перемишлі (28 березня), Львові (29 березня), де також було створено окружні політичні ради й окружні канцелярії національної оборони.[134]
На з’їзді трудовики заявили про доцільність національно-політичного представництва за кордоном. На їхню думку, склад цього представництва слід було обговорити з іншими українськими партіями, зокрема з УПР. Щодо Радянської України, то, на відміну від радикалів, з’їзд із задоволенням відзначив «великі поступи українського народу Наддніпрянщини в напрямі розбудови свойого національно-державного життя і висловив тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».[135] Обидва з’їзди продемонстрували спільність позицій радикалів і трудовиків у питаннях захисту прав українського народу перед екстермінаційним наступом польського уряду, доцільності співпраці українських партій та створення Верховної ради як координаційного центру. Однак розбіжності в інших питаннях не давали змоги сформувати єдиної платформи національно-визвольного руху.
За таких зовнішньополітичних умов польський уряд Владислава Грабського (грудень 1923 – листопад 1925 рр.) розпочав безоглядне впровадження польських націонал-демократів концепції про однонаціональну державу, спрямованої на закріплення польського панування у краю, винищення українства загалом.
Антиукраїнський наступ польського уряду виявлявся в усіх ділянках суспільно-політичного, економічного та культурного життя. Обстоюючи «інтегральність держави», польський уряд ліквідував усі місцеві органи самоврядування і призначив урядових комісарів із широкими повноваженнями для здійснення колоніальної політики на цих землях. Зокрема, від 1924-го до середини 1926 р. у Львівському воєводстві було розпущено 35 % сільських громад, у Станіславівському – 87, у Тернопільському – 94 %. Упродовж цього періоду ліквідовано 53 % міських управ у Львівському, 76 – у Станіславівському і 57 % у Тернопільському воєводствах.[136]
У відповідь було створено консолідаційну комісію, до складу якої увійшли від Народного комітету УНТП – С. Голубович, А. Малецький, М. Струтинський; від групи «Діло» УНТП – В. Охримович, Д. Левицький, М. Стефанівський; від Української партії національної роботи (УПНР) – Д. Паліїв, В. Кузьмович, В. Целевич. Цій комісії вдалося розробити програму консолідації, яку запропоновано й УПР через Михайла Черкавського.[137]
Щоб подолати розбіжності у політичному таборі Західної України, обидві групи УНТП, УПНР і УПР із однодумцями із Західної Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя проголосили створення єдиної партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), узявши за основу організаційні установи УНТП і пристосувавши програму, тактику й організаційний статут до тогочасних політичних умов.
Головою УНДО обрано Д. Левицького, котрий на установчому з’їзді 11 липня 1925 р. закликав до співпраці всіх присутніх: «Тільки збірним зусиллям цілої суспільності зможемо побороти лихоліття, яке переживаємо. Провід тільки тоді зуміє виконати вложені на нього обов’язки, коли його ініціятива в кожній справі находитиме широкий відгомін на місцях, коли в підмурівок нашої будівлі діячі на місцях покладуть якнайбільшу суму праці і доброї волі». Однією з передумов успішної та результативної роботи УНДО він назвав атмосферу взаємної довіри, подолання особистих і групових непорозумінь і ворожнечі.[138]
У відозві УНДО до української громади від 11 липня 1925 р. розтлумачено основну політичну лінію партії – здобуття самостійної, соборної Української держави. У зверненні партія наголосила, що «від нинішнього дня весь український національний табір виступає як одна цілість, стає в одній оборонній і боєвій лаві, в одній суспільній фаланзі».[139] Створення УНДО як партії демократичного європейського типу змінило політичну ситуацію не тільки у краю, а й у всій Польщі. Для польських правлячих кіл об’єднання національно-демократичних сил краю стало несподіванкою, адже вони все робили для того, щоб запобігти цьому.
Перша велика політична акція УНДО – вічева кампанія протесту проти колонізації та осадництва 11–18 жовтня 1925 р. зняла питання про лідера в українському політичному житті Західної України.[140] Віча у великих містах – повітових центрах Західної України – продемонстрували одностайну підтримку населенням краю політики націонал-демократів, спрямованою на ліквідацію польського панування на українських землях, а також закликали українське селянство заснувати окружні та місцеві комітети оборони землі. Польська влада, перелякана організаційним розмахом УНДО, вдалася до тиску й репресій на місцях.
Аби опанувати всіма ділянками суспільного життя краю, ЦК УНДО призначив відповідальних за напрями роботи: О. Марітчак опікувався закордонними справами; М. Волошин – внутрішніми; В. Целевич – організаційними; Ю. Павликовський – економічними; М. Гаврисевич – фінансовими; І. Ліщинський – освітніми; В. Мудрий – пресою і пропагандою; о. Садовський – справами церкви.[141] Це був своєрідний таємний український уряд.
Політичні акції УНДО засвідчили, що в регіоні з’явилася консолідаційна сила, здатна продовжувати визвольну боротьбу за державність та соборність України, захищати інтереси краю. Ця нова сила виражала загальнонаціональні інтереси, на відміну від інших партій Західної України. Ідея національної консолідації, пропагована УНДО, мала підтримку в повітах, містах і сілах, адже розпорошеність національних сил унеможливлювала рішучу протидію польському антиукраїнському наступові, координацію політичних акцій.
У постанові ЦК УНДО від 13 травня 1926 р. націонал-демократи рішуче виступили за утворення в Західній Україні спільного національного фронту всіх українських партій, щоб розробити й успішно реалізувати спільний план боротьби.[142] Однак соціалістів-радикалів не влаштовувала політика УНДО щодо польського уряду, яку Українська соціалістична радикальна партія (УСРП) разом із комуністичними партіями й організаціями назвали «угодовською». У ставленні до Радянської України соціалісти-радикали й надалі залишалися на позиціях повного несприйняття політики українізації та ін. Загострення боротьби за «Просвіту», «Луги» та за інші товариства зробило неможливим створення широкого міжпартійного об’єднання чи міжпартійної ради. Інші державницькі партії потрапляли під вплив КПЗУ і КП(б)У.
Наголосимо, що ставлення членів УНДО до українських партій краю було різним. Діяльність КПЗУ, москвофільських та угодових партій вони вважали «шкідливою» і «протинаціональною». Тому націонал-демократи закликали до рішучішого їхнього поборювання. Незадоволення виявлялося також в оцінці діяльності УСРП і Сельсоюзу: «стоячи на виключно клясовому становищі, в останньому часі звертають головну увагу на поборювання національного табору і тому ослаблюють сили української партії як цілости в боротьбі з ворожим наступом».[143] Але саме з цими партіями націонал-демократи об’єднувались у боротьбі проти політики польських владних структур.
Програму партії затвердив II Народний з’їзд УНДО 19–20 листопада 1926 р. Підтвердивши мету націонал-демократів – здобути соборну і незалежну демократичну Українську державу, захищати принцип політичного самовизначення українського народу на західноукраїнських землях, суверенність його прав, конституційно-парламентський устрій, програма не передбачала створення міжпартійної ради та порозуміння з іншими національними меншинами, до того ж вилучено пункт, у якому Радянська Україна розглядалась як проміжний етап до незалежної Української держави. Припускаємо, що це було зроблено з тактичних міркувань: програма, яка претендувала на платформу консолідації всіх національно-державницьких сил, уникала конкретизації положень із найгостріш ідеологічних проблем. Цю функцію виконували резолюції Народного з’їзду відповідно до динамічних змін політичного життя Західної України.
В економічних питаннях партія виступала за надання землі без викупу безземельним і малоземельним селянам, за перехід промислових підприємств у власність держави, за розвиток кооперативного руху, дрібного промислу, ремесел, торгівлі та за охорону умов праці робітників. Передбачалося створення Головної економічної ради, яка б координувала діяльність економічних установ краю: «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Сільського господаря» та ін.
У питаннях культури націонал-демократи виступали за єдину трудову українську школу, національне виховання, безплатну науку, державну допомогу малозабезпеченій молоді. Греко-католицьке духовенство, яке мало важливе значення для згуртування населення Західної України, підтримало релігійну програму УНДО: «Приймаючи засади християнської моралі в основу духового розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-католицької церкви в Галичині і православної на інших українських землях».[144]
У резолюціях другого з’їзду детально викладалися політичні завдання УНДО. Виступаючи проти політики польського уряду, Об’єднання закликало всі національні українські партії до політичної співпраці й боротьби за здійснення найвищої національної мети. Щодо Радянської України, то відзначено, що українське населення, яке перебуває під владою Польщі, орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що «ростуть» над Дніпром. У політичних умовах, що склалися, УНДО своїм обов’язком вважало насамперед захист національно-політичних, культурних та господарських інтересів і прав населення Західної України.[145]
Стандарт
О проекте
О подписке