Інституціоналізм є своєрідним напрямом в економічній науці, оскільки його прихильники в основу аналізу беруть не лише економічні проблеми, але зв’язують їх з проблемами політичними, соціальними, етичними, правовими.
Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків, критикуючи їх за відмову від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі, а також вчень неокласиків через їх схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Зауважимо, що він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набирав нових рис, змінилося його місце в науці, а ідеї позначилися на поглядах багатьох економістів. Оскільки ідейно-теоретичним основам інституціоналізму притаманні прагматизм та реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, його значення для сучасної економічної науки постійно зростає.
Зауважимо, що ефективна реалізація функцій сучасної економічної науки можлива лише за умов дотримання певних принципів, серед яких передовсім треба назвати принцип методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед через поєднання категоріального й інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економічних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є формами усвідомлення економічних явищ, окресленими в поняттях науки, такими, що відбивають в об’єктах вивчення лише їхні спільні риси, являють собою порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які вкорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань авторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються.
Поєднання категоріального та інституціонального аналізу не означає відмови від використання категоріального апарату для проникнення в сутність та зміст економічних процесів і явищ, але воно забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології й інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми.
Інституціоналісти вже на початку становлення системи своїх поглядів на закономірності економічного розвитку намагалися структурувати та інструменталізувати свою концепцію, що і сьогодні забезпечує їм необхідну методологічну базу аналізу, створює умови для розвитку самої концепції, робить її конструктивною. Зокрема, вже Т. Веблен, один із засновників інституціоналізму, визначаючи об’єкти економічного дослідження, виокремлює низку інститутів, зокрема соціальних, соціально-економічних, економічних, еволюція та взаємодія яких забезпечує власне економічний розвиток, тобто вимагає поглибленого теоретичного аналізу.
Взагалі поняття інститут різні економісти розуміють порізному. Зокрема, Т. Веблен визначав інститут як поширений (звичний) спосіб думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю, та окремих функцій, що ними виконуються. Він вважав також, що інститути – це «звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами». Оскільки ж обставини постійно змінюються, інститути також мають змінюватися, змінюючи тим самим суспільство. Такі зміни Т. Веблен уявляв як природний відбір найбільш пристосованого способу мислення, процес вимушеного пристосування індивідів до оточення, що поступово змінюється мірою розвитку суспільства та соціальних інститутів, в умовах яких проходить людське життя.
Сучасні інституціоналісти розрізняють поняття інституція та інститут, визначаючи суть першого як звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а другого – як закріплення цих звичаїв та порядків у вигляді закону або установи. На такій основі з’являється розуміння інституту як сукупності формальних і неформальних правил і норм, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання (виконання).
Визначаючи економіку як сукупність інститутів, що формують ринки і за допомогою яких ринок діє, підкоряючись певним правилам, інституціоналісти водночас не зводять свій аналіз лише до ринкових інститутів. Т. Веблен, наприклад, розглядаючи «безпосередньо економічні», або «економічні за своїм характером» інститути, як «економічну структуру суспільства», що складається з двох сторін: одна має відношення до «бізнесу», а друга – «до промисловості», говорить про їх нерозривний зв’язок із інститутами соціальними. Останні, в його розумінні, є особливими способами існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин і виступають дієвим чинником відбору та пристосування, в процесі якого відбувається формування переважаючих або панівних типів відносин, тобто економічних інститутів, та духовна позиція суб’єктів цих відносин. Водночас трансформація самих соціальних інститутів, на думку вченого, в основі має сили, повністю економічні за своєю природою.
Отже, інституціоналізм, від самого зародження передбачає розширення рамок політичної економії, збагачення її предмета та методології за рахунок визнання об’єктивного характеру взаємодії економічних і позаекономічних, зокрема соціальних чинників економічного розвитку, та необхідності дослідження їхнього впливу на динаміку, терміни та якість змін економічних інститутів за умов як локальних, на національному рівні, так і глобальних трансформаційних процесів.
Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін., що сприяло появі неоінституціоналізму. Серед відомих учених цього напряму – Дж. Гелбрей, Р. Коуз, Дж. Б’юкенен.
Зокрема, Р. Коуз визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Р. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії).
В основу теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Б’юкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
У цілому, сьогодні інституціоналізм і його новітня течія – неоінституціоналізм, своїми загальнотеоретичними висновками і положеннями безпосередньо впливають на розуміння закономірностей трансформаційних процесів сучасності, сприяючи окресленню та визначенню методології їх досліджень, першорядних кроків зі створення концепції та моделі становлення нової економічної, господарської та соціальної системи в країнах.
Наповнення предмета політичної економії у другій половині XX ст. новим змістом, відмінним від змісту предмета «економіки», було природною реакцією на проблеми, спричинені змінами в можливостях розвитку економіки та суспільства, інституціональних форм їх функціонування на сучасному етапі їхнього життєвого циклу. На перший план виходять проблеми взаємодії економіки та політичних чинників, влади, розподілу доходів як основи формування системи мотивації інноваційного типу, природи монополістичного капіталізму, взаємозв’язок глобальної економіки та національних людських ресурсів; аналіз, діалектична інтерпретація та пояснення природи суперечностей сучасного капіталізму; соціально-економічні проблеми та наслідки глобальних транснаціональних процесів; моделі соціальноекономічного розвитку країни; дослідження ролі інститутів в економічному розвитку тощо.
Безперечно, в розвинених економіках актуальні для економічної теорії проблеми, в межах предмета неокласики, пов’язані з домінуванням функціонально-факторного аналізу поведінки економічних суб’єктів стосовно ефективного використання обмежених ресурсів в інтересах забезпечення сталої динаміки економічного зростання та розвитку, тобто насамперед із пошуком ефективних методів використання природних, фінансових, організаційно-економічних ресурсів. Одна з принципових відмінностей функціонально-факторного методу від сутнісного (якісного) аналізу соціально-економічних відносин полягає у тому, що він передбачає аналіз усіх категорій не з точки зору вертикального причинно-наслідкового зв’язку, а в їх взаємодії як рівнозначних категорій.
Якщо враховувати, по-перше, домінування у структурі сучасних факторів виробництва ресурсів, що забезпечують системний інноваційний розвиток економіки, по-друге, стабільно високий інтерес з боку дослідників теоретичних проблем економічного розвитку до ресурсу соціального, політичного, фактично відбувається повернення до соціально-економічних відносин, відносин власності, принципів і характеру взаємодії економічних суб’єктів, хоча й на основі якісно нової, цивілізаційної парадигми, яка виходить із визнання людини, людини творчої праці, «людини діла» центром інтересів у сучасній економічній системі і водночас її центральною фігурою.
Принципово новим тут є той факт, що формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, а цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності. Такий висновок можна пов’язати з тим, що цивілізація, – на думку відомого російського теоретика В. З. Балікоєва, – на відміну від формації пов’язана не стільки з матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки наявним способом виробництва.
На наш погляд, неокласична економічна теорія, звертаючись до функціонально-факторного аналізу механізмів використання обмежених ресурсів, свідомо чи несвідомо відсторонюється від реальної умови та проблеми їх функціонування, яка полягає в такому: обмеженість ресурсів має, крім природного, технологічного, ще й інституціональний, соціальний або мотиваційний характер.
Якщо визнати необхідність урахування такого підходу, де розуміння причин, чинників і форм прояву обмеженості ресурсів, можна констатувати як право на відхід неокласики від класичної політичної економії у бік надання переваг у предметі дослідження закономірностей суспільного відтворення функціональним зв’язкам, техніко-економічним чинникам забезпечення системної економічної рівноваги, так і підстави для існування як базової структури предмета класичної політичної економії.
Таке твердження, на наш погляд, має право на існування, особливо за сучасних умов «завершення автономії економіки» (Д. Белл), зростання потреб і тенденцій до гуманізації виробництва та суспільства, що вимагає дослідження соціальноекономічних причин і чинників впливу на рівень, характер та зміст обмеженості ресурсів, ефективності їх використання саме з боку соціальних мотиваційних чинників такої обмеженості. Такі дослідження, до того ж системного характеру, стають вельми актуальними, бо повертають до наукового життя політичну економію і водночас збагачують її предмет і методологію внаслідок ускладнення процесів економічного і соціального розвитку. Такі категорії, як капітал, праця, підприємництво, власність за своєю сутністю, змістом, функціональними ознаками нагадують у сучасній економічній системі структуру археологічних розкопок у місці тривалого постійного проживання та життєдіяльності людей – скільки шарів ґрунту не знімай, відкривається нова інформація про певний період цієї діяльності, відмінний від попереднього, однак те, що об’єднує всі ці періоди, незмінне у своїй сутності: це діяльність, праця. Те саме відбувається, зокрема, і з категорією капітал – зберігаючи всі сутнісні функції її первинного значення, кожна наступна форма: капітал людський, інтелектуальний, соціальний, політичний тощо свідчить про збагачення, розгортання цієї сутності, функцій, інституціональних форм взаємодії основних суб’єктів економічного життя в напрямі його розвитку й гармонізації.
Таким чином, можна говорити про збагачення предмета сучасної політичної економії. Серед її напрямків виділяють: радикальну (або) немарксистську політичну економію (Дж. Герлі, П. Суїзі, П. Баран, Р. Мілс, Е. Фром, Г. Маркузе, Е. Хант, Дж. О’Коннор), субстантивістську політичну економію К. Поланьї, нову (або конституційну) політичну економію Дж. Б’юкенена (Дж. Б’юкенен, В. В. Чекмарьов) та міжнародну (або глобальну) політичну економію (С. А. Афонцев, В. С. Савчук, Ю. К. Зайцев).
Представники радикальної, або немарксистської, політичної економії предметом дослідження визначають стан і природу суперечностей сучасної економічної та соціальної системи, суспільства в цілому. Серед основних напрямів їх досліджень можна виділити критичну переоцінку неокласики, заперечення можливості внутрішньої трансформації капіталізму, аналіз позаекономічних чинників економічного розвитку. Представники даного напряму створили теорію «економічного надлишку», суть якої полягає у тому, що використання економічної влади монополій та олігополій відбувається лише у власних інтересах. Принципи народовладдя, пряма демократія, розвиток планування державної власності виступають головними умовами формування нового суспільства.
Субстантивістська політична економія Карла Поланьї визначає предметом дослідження загальні закони економічного розвитку, сутність і форми взаємовпливів економічних, соціальних і політичних інститутів у процесі формування принципів і механізмів реалізації взаємозв’язків між суб’єктами господарювання. Також у рамках цієї теорії розглядаються основи сутнісних процесів у суспільстві в його історичній трансформації; досліджуються причини конфлікту «між ринком та елементарними вимогами упорядкованого соціального життя», а також можливі шляхи забезпечення свободи людини від поневолення ринком, здатності вільно створювати та формувати суспільство; також розглядаються зміни місця господарства в суспільстві як «дослідження способів інституціонального оформлення економічного процесу в різний час і в різних місцях».
Дж. Б’юкенен у рамках нової, або конституційної, політичної економії визначає предмет конституційної політичної економії як конституційний економічний аналіз, спрямований на пояснення особливостей функціонування альтернативних наборів правових, інституціональних та конституційних правил, які накладають обмеження на здійснення вибору та діяльність економічних і політичних суб’єктів, правил, що визначають структуру, в рамках якої економічні та політичні суб’єкти зазвичай вирішують проблему вибору. Можна сказати, що конституційна економічна теорія вивчає вибір обмежень на відміну від вибору в рамках обмежень.
На думку, російського вченого В. В. Чекмарьова, з одного боку, до предмета нової політичної економії «входить економічна поведінка людини у взаємодії із системою соціальноекономічних інститутів, внаслідок чого формуються соціально-економічний статус індивіда, його рольові функції у цій системі, реалізується особистий творчий потенціал індивіда, конституюються та задовольняються його потреби», з іншого – «економічні відносини, які виникають з приводу використання нефізичного (людського, соціального) капіталу та продуктів виробництва у формі послуг».
Зазначимо, що спільними рисами класичної та нової політекономії, є насамперед концентрація уваги на економічних відносинах і вираженні їх через економічні інтереси, намагання виявити глибинну сутність економічних процесів. Водночас нова політична економія включає в поле предмета своїх досліджень, по-перше, значно ширше коло суб’єктів економічних відносин, по-друге, фактори та чинники економічного розвитку, які породжені в умовах переходу суспільства від індустріального ладу до постіндустріального, інформаційного, а за певних умов – і до постекономічного.
Предметом дослідження
О проекте
О подписке