Чим філософія відрізняється від інших дискусій про всесвіт?

В історії людства існували й інші способи реагувати на дива, які його оточували. Візьмемо, наприклад, релігії, які є предметом віри й передаються у формах міфів або одкровень, тимчасом як філософія ґрунтується суто на використанні розуму. Колись існували філософії, які прагнули продемонструвати, що релігійні одкровення не суперечать «здоровому глузду» (згадаймо, як Тома Аквінський розробив п’ять раціональних способів продемонструвати існування Бога), так само як траплялись випадки, коли філософія збурювала критику проти релігій (як це робили Феєрбах та Маркс). Існують також космології, або дещо фантастичні оповідання, про те, як народився всесвіт чи про генеалогію богів (наприклад, у Гесіода). Усі ці «наративи» відрізняються від філософських роздумів, за допомогою яких завжди прагнули дотримуватися того, що вважалося законами нашого розуму.

Сьогодні цей факт знаємо ми, але це було відомо також грекам ще до зародження філософії: існували та існують й інші форми знання, зокрема, китайська мудрість, індійські вчення, так само як існували форми вченості у Стародавньому Єгипті або в ассирійців та вавилонян. І зовсім недостатньо просто констатувати, що багато з цих форм мислення втілювалися через міфи та поетику (й тому належать до мистецтва або міфології, а не до філософської думки). Адже, як ми побачимо далі, розглядаючи філософів, Парменід також говорив віршами, а Платон часто висловлювався за допомогою оповідань. Часто стає дуже прикро, що ми мало знаємо про форми не-західного мислення, так само як ми мало знаємо про стародавню мудрість, яку несуть у собі міфології американських індіанців або багатьох африканських етносів. Ідеальна вища освіта має передбачати ознайомлення з цими формами мислення, та й у школі так само не повинні вивчати лише те, що сказали грецькі філософи або що говорить Біблія чи, наприклад, Коран. Інакше нам ніколи не збагнути, про що думали інші, котрі потроху також стають частиною нашого світу.

Утім, причина того, що історія філософії розпочинається від греків, полягає в культурі. Саме їхня думка утворила простір мислення західного світу, й лише зрозумівши, як розмірковували греки, ми зможемо збагнути, в який спосіб розвивалося мислення протягом наступних майже трьох тисячоліть. Якщо представник західного світу їде працювати до Китаю, він має розуміти дещо в китайському менталітеті, і так само китаєць, котрий починає жити серед нас, повинен сприймати форми західного мислення, народжені у Греції. Ви можете закидати мені, що це несправедливо, але існують тисячі прикладів того, як молоді представники східної цивілізації, котрі прибувають до Сполучених Штатів на навчання, навчаються розуміти західне мислення, й ця їхня гнучкість стає підґрунтям того, що вони отримують кращу підготовку, ніж їхні американські ровесники, й посідають кращі позиції в науковій та економічній царинах.

Спочатку вважалося, що причина цього полягає у структурі західних мов (підмет, зв’язка та присудок, типу «річка є каламутною»), що ми бачимо всесвіт як послідовність речей, котрим приписуємо певні властивості. У окремих примітивних мовах розрізняють не речі та властивості, а події, й описується не конкретний об’єкт – річка, що має властивість бути каламутною, а скоріше йдеться про безперервну течію води, що завжди різна (а Геракліт від самого початку говорив, що не можна двічі увійти в одну й ту саму річку). І все-таки в західній філософії обговорювалися й далі обговорюються речі, сутності або об’єкти, яким надані певні властивості, і якщо ми не зрозуміємо, як народилося поняття матерії в Арістотеля, то ми так само не зрозуміємо ті випадки, коли сучасна фізика ставить ці поняття під сумнів. Навіть якщо все західне мислення помилялося, його необхідно знати, щоб зрозуміти, звідки ми походимо й ким ми є. Інакше це схоже на те, якби ми дали настанову студентам і науковцям, що не варто вивчати грецьку міфологію, оскільки вона є зібранням вигадок, і позбавили їх у такий спосіб можливості зрозуміти, про що йдеться у Гомера та Вергілія, або якби в школах ніколи не згадували про Старий та Новій Заповіти, позбавивши таким чином молодь можливості зрозуміти дев’яносто відсотків зображень, створених протягом усієї історії мистецтва, починаючи від Різдва Христового й до Розп’яття.

Середовище

Філософи ніколи не витали у хмарах, як це змальовували карикатури їх лихомовників або як уявляла собі народна мудрість, що завжди кепкувала над «замріяними професорами». Справді, Платон у діалозі «Теетет» розповідав, що Фалес, досліджуючи зірки та дивлячись угору, впав у колодязь. Однак Арістотель майже врятував Фалеса від репутації замріяного мудреця, переказавши, що тим часом як сучасники докоряли йому через марність філософії, він на підставі астрономічних підрахунків спрогнозував рясний урожай оливок і ще взимку задешево перекупив усі чавильні для їх обробки в Мілеті та на Хіосі, а коли настав час збирати врожай, здавав їх в оренду за великі гроші, показавши, що за бажання навіть філософи можуть збагатитися.

Однак справжня проблема полягає у тому, що кожен філософ живе у чітко визначеному політичному, соціальному та культурному середовищі, й кожен його спосіб філософствування зазнає багатьох далеко не філософських впливів. Не слід ігнорувати того факту, що перші філософи, шукаючи раціональне пояснення навколишнього світу, жили у певному контексті, де й практикувалися містичні ритуали,

Вшановувалися боги, велися війни, існували раби та вільні люди, практикувалися певні види медицини. Усе це стосується й філософів нашого часу, дехто з яких зазнавав впливу соціальних конфліктів, виникнення диктатур, нових проблем, котрі ставить перед нами розвиток техніки, так само як значна частина філософії доби Відродження та пізнішого часу зазнавала впливу астрономічних відкриттів Коперника, Галілея або Кеплера. Не говорячи вже про те, що спалахи ідей цих учених у широкому розумінні були підготовлені попередніми або сучасними їм філософськими теоріями.

Можливо, існує багато інших причин для вивчення та розуміння філософії, і для викладу їх усіх знадобляться всі сторінки цього тому. Втім, сподіваємося, цих кількох акцентів цілком вистачить, аби залучити кожного до розуміння того, що означає думати. Оскільки мислення, і філософське мислення зокрема, є саме тим, що відрізняє людей від тварин.

Зауваження^[1]

Історія філософської думки в цьому томі переповідається текстами різного характеру. Розділи, що мають послідовну нумерацію, спрямовують читача традиційним шляхом хронологічного оповідання. Вони можуть супроводжуватися коротенькими вставками, за допомогою яких в дужках поглиблюються аргументи, теми та автори.

Розділи «Культурне середовище», розміщені в нижній частині розділів, роблять свій внесок у встановлення зв’язку між філософським дискурсом та матеріальним і культурним життям певного часу.

Крім того, є тексти, які розпочинаються з символу [♦], де розглянуті інші сюжети: відступи в часі, екскурси до інших дисциплін, довільні розвідки, що разом можуть посприяти більш широкому та детальному викладу теми.

Звертаємо також увагу на те, що непідписані тексти підготовлені кураторами видання – У. Еко та Р. Федрігою.

01. Зародження філософської думки

«Акт народження» грецької філософії в Мілеті став результатом не того, на що дуже часто посилаються як на грецьке «диво», а був зумовлений специфічною історичною та культурною ситуацією, в якій набуває своїх рис архаїчне грецьке місто.

Розглядаючи ідеї грецьких філософів VI та V ст. до н. е., здоровий глузд підказує, що слід брати в численні лапки як термін, що визначає їх як «філософів», так і те, що їх розміщено «раніше за Сократа».

Насправді назву «досократики», якій так пощастило з моменту її запровадження, цілком можна критикувати, і приклад такої критики подає Демокріт (не говорячи про софістів), сучасник самого Сократа. Втім, сьогодні передусім здається слабкою ідея про те, що Сократ являє собою певний рубіж, оскільки після періоду, коли філософська думка була зосереджена на дослідженні природи, він започаткував новий предмет дослідження – етику. Таке уявлення є давнім і важливим; його окреслено Арістотелем у першій книжці його «Метафізики» в рамках грандіозної реконструкції філософської традиції, котра існувала до нього, а потім переказано Цицероном у пам’ятному образі (Сократ, котрий «першим спустив філософію з неба на землю та розташував її в місті, безпосередньо увівши до домівок…»). Утім, новітні дослідження виявили, що певні елементи моральних теорій існувала й до Сократа: варто лише згадати екзистенціальні проблеми, які пронизують афоризми Геракліта, або інтерес до душі та її потойбічної долі, що походить із піфагорійської традиції чи з фрагментів текстів Емпедокла.

Гострішим видається питання про те, що розуміють під терміном «філософія», коли йдеться про досократиків. Справді, можна також запитати, «що саме» зрештою розпочинається з викладу теорії Фалеса, згідно з якою «первоначалом» природи є вода. На думку деяких дослідників, навіть не можна стверджувати, що мислителі, від Фалеса до Демокріта, займалися філософією, оскільки в жодного з них провідною темою дослідження не був (як це вперше спостерігається у Платона) ідеал інтелектуальної діяльності, спрямованої на чисту свідомість (філософія є славнозвісною «любов’ю до знання»), котрій можна присвятити усе життя. Втім, відсутність назви та чіткої теоретичної рефлексії не виключає того, що на практиці подібні сюжети досліджувалися. Буде цілком легітимним визначити як «філософію» інтелектуальну діяльність досократиків, якщо вдасться продемонструвати, що ця діяльність передбачала визнання вирішальних теоретичних положень щодо загальних питань про природу або про свідомість, якщо, як висловиться згодом Арістотель, філософія народжується як акт здивування таємницями речей, котрі нас оточують. Через цей подив з’явилися вчення Фалеса, Анаксімандра та Анаксімена, які в Мілеті заклали підґрунтя для розроблення поняття про природний порядок. Ці вчення самі по собі стали епохальним відривом від міфологічних космогоній, які набули яскравого втілення на стародавньому Близькому Сході (з яким ці мислителі мали б контактувати в рідній Іонії) або у поемах Гомера та Гесіода.