Сократа не можна порівнювати з «колективною фотографією» на взірець тієї, що зробив англійський психолог Френсіс Галтон, накладаючи на одну фотопластину фотографії різних облич, намагаючись отримати картинку зі спільними для всіх характерними рисами. Кумулятивний ефект свідоцтв про Сократа залишається дуже поверховим, якщо його взагалі немає. Дотримуючись цьому методу, ми маємо обмежитися описом його зовнішнього вигляду та стверджувати очевидне, тобто те, що Сократ пробуджував інтерес серед співгромадян із дуже різною ментальністю, з якими полюбляв вести діалоги, проте вони були не згодні з його способом розмовляти з ними.
Троє безпосередніх свідків, Арістофан, Платон та Ксенофонт, сходяться у представленні Сократа як чоловіка не дуже гарного: з виступаючим животом (утім, блідого й виснаженого, за Арістофаном), із приплюснутим носом й виступаючими очима та губами; завжди босоніж та одягненим у незмінний потертий плащ. Якщо для Арістофана це є приводом для глузування, то Ксенофонт знаходить Сократові бичі очі «найпрекраснішими», оскільки «вони дивляться також по боках». Алківіад у діалозі Платона «Бенкет» порівнює його із зачарованими сатирами та зі створеними ремісниками силенами[21], у яких «коли їх роз’єднати навпіл, можна знайти всередині статую бога».
Портрет у «Бенкеті» віддзеркалює найдавнішу іконографічну традицію, яка підкреслює в Сократа риси силена, залишаючи красу його душі. Портрет скульптора Лісіппа із Сікіона, замовлений Лікургом як ретроспективна данина пам’яті Сократа, втім, близький до витоків протилежної традиції, що підкреслює ідеальні риси. Силеноподібний образ Сократа зберігається й за часів кінематографу. Зокрема, саме такий ми бачимо в однойменному фільмі Роберто Росселіні 1970 р., де поновлюється міфологема про Ксантіппу як «важку жінку», якою її описує Ксенофонт. Гнівливий та живий характер, що його численні свідчення приписували Сократові, представлений у фільмі «Бенкет» (1989) Марко Феррері. Зовнішній вигляд Сократа є першим характерним елементом його «дивацтва» (atopía), аномального для інтелектуала в очах греків, оскільки він порушує ідеали краси та чеснот як невід’ємних якостей (kalokagathía). Арістоксен, зокрема, свідчить про існування фізіономічної практики для підтвердження своєї здатності переконувати голосом та виразом обличчя. Цицерон переказує анекдот, згідно з яким фізіономіст Зопір визначив Сократа хтивим на підставі його зовнішнього вигляду, викликавши сміх Алківіада!
Арістофан є найдавнішим свідком: «Хмари» – єдиний наявний у нашому розпорядженні документ, створений за життя Сократа. У своїй пародії Сократ зосереджений на нових знаннях Периклової культури, й комедіограф виступає проти них на захист традицій. Висячі в кошику у повітрі під хмарами, Сократ, здається, виступає уособленням недобросовісного софіста, котрий продукує думки за платню.
Під захистом свого «метикування» (phrontistérion) він учить віддавати перевагу більш слабкій або несправедливій промові над промовою більш сильною або справедливою. Разом із тим від представлений і як нечестивий природознавець, котрий вірить у божественність Хаосу, Хмар та Мови, проте не вірить у Зевса, передвіщаючи обвинувачення, які будуть йому висунуті двадцять років по тому. У іншій комедії, «Птахи», Арістофан навіть вигадав дієслово (esokráton, v. 1282), аби показати ставлення до тих, хто «сократизує», тобто до тих, хто, як Сократ, має довге волосся та мало турбується про їжу та чистоту тіла. Жест Сократа, коли той підвівся на ноги під час вистави за п’єсою «Хмари», можливо, мав на меті те, щоб публіка мала можливість порівняти людину, котру вона знала, з модифікованим і деформованим фантазію образом, який мала зараз перед собою.
Ксенофонт присвячує Сократові чотири праці: «Симпосій» і «Апологію Сократа», однойменні роботам Платона, та «Книгу про господарство»[22] та «Спогади про Сократа». Ксенофонт був істориком, отже, детально відтворив політичні події, в яких брав участь Сократ; у «Спогадах про Сократа» він, як сократик, виступає на його захист. Окрім того, його відвідування Сократа припинилися перед подіями, що призвели до судового процесу та смерті, від яких залежали свідчення Платона та інших непрямих джерел.
Зокрема, з текстів Ксенофонта, присвячених Сократові, залишається незрозумілою причина, через яку його засудили до смерті: якщо Сократ був такою людиною, котру він описує, у афінян було би набагато менше приводів його засудити. Справді, у Ксенофонта не розглянуто причин людської та філософської atopía (дивацтва) Сократа. Його спосіб вести діалог є ендоксальним (стереотипним, традиційним), тобто побудованим на підставі загальновизнаних понять (éndoxa) задля того, щоб дійти до не менш загальновизнаних висновків; цей спосіб робить його, як Одіссея, найпереконливішим промовцем.
Окрім того, наведене Ксенофонтом пророцтво Дельфійського оракула робить Сократа зразком доблесті, якого варто прагнути: немає нікого ліберальнішого, справедливішого та розумнішого за нього. Як наслідок, він не визнає відкритий вираз невігластва (його «я знаю, що нічого не знаю», про яке ще поговоримо) та іронію, що є неминучим наслідком цього, за винятком основних свідчень Платона. На завершення, якщо одною з чеснот Платона є те, що він знайшов причину смертного вироку Сократа, то для Ксенофонта вона полягає в тому, що він просто не захищався, оскільки, будучи вже старим, не мав наміру жити далі, витримуючи муки свого віку.
Фрагментарними є відомості про Сократа в так званих молодших сократиків, які засвідчують його вплив у Афінах у V та IV ст. до н. е. До них належать, зокрема, з одного боку, Есхін зі Сфетта, а з іншого – Антисфен з Афін, Арістіпп з Кирени та Евклід з Мегари, які визначали себе засновниками шкіл, відповідно, кініків, киренаїків та мегарців – та, нарешті, Федон з Еліди, котрий також заснував філософську школу в місті, де народився.
Утім, першим опосередкованим свідком став Арістотель, що займав привілейовану позицію, оскільки відвідував Платона протягом двадцяти років і, відтак, був надійним джерелом. Його свідчення важливі, оскільки вони фіксують специфічний внесок Сократа у філософію незалежно від подій, які позначали його життя, водночас час відрізняючи їх від внеску Платона: ідентичність знання та чесноти; індукція; важливість, що приписується універсальному як об’єкту визначення.
У «Метафізиці», зокрема, Арістотель спостерігає, як Сократ знехтував дослідженням природи на користь питань етики (ta ethiká) та разом із тим створив підвалини платонівської теорії ідеї, розрізнивши універсальне й конкретні деталі, які його ілюструють, однак, не відокремлюючи їх, як це робитиме Платон (І 6, ХІІІ 4 е 9). Сократове дослідження починається з питання ti estí («що це є»): Сократ запитує себе, наприклад, що таке є мужність та шукає відповідь, яка її визначить в універсальний спосіб, тобто як унікальну річ, та не наводить переліку поодиноких мужніх вчинків. На цій підставі Платон доходить відокремлення мужності самої по собі та для себе (або ідеї мужності) від мужніх вчинків у емпіричному світі, де ми живемо, роблячи її об’єктом вищої, або пізнаванної, реальності.
Платон робить із Сократа персонажа своїх філософських текстів, що присутній у всіх діалогах, окрім «Законів», та у більшості з них є дійовою особою. Свідчення Платона, природно, збігаються зі свідченнями Арістотеля, проте у глибині не узгоджуються із Сократом Арістофана та Ксенофонта. Існує два головні мотиви, які привели більшість його критиків до того, аби віддати йому перевагу як найвідданішому послідовнику: на першому місці те, що Платон провів із пізнім Сократом значно більше часу, ніж Ксенофонт, і передусім те, що він зробив це, будучи філософом, тобто з тим спільним почуттям, що змогло створити поміж ними зв’язок як між обраними. На другому місці те, що він умів відтворити у фіктивних сценах своїх діалогів плюралізм поглядів, які мали афіняни стосовно Сократа, демонструючи повну обізнаність у цьому.
Близько 430 р. до н. е. відбулася певна подія, яка прискорила інтелектуальну кризу, що вдарила по Сократові, віддаливши його від філософії природи. Дельфійський оракул, якого запитав його друг Керефонт, відповів, що немає нікого, розумнішого за Сократа, викликавши при цьому велике розгублення щодо того, як тлумачити ці слова. Сократ, насправді, був цілком свідомий того, що він не є мудрецем, проте знав також, що боги не можуть обманювати та, відтак, оракул говорить правду. Щоб розкрити смисл загадкової відповіді Піфії, він здійснює тривалу розвідку, розпитуючи тих, хто в Афінах мав славу мудреця, політичного діяча, поета або майстра-ремісника, аби знайти когось, хто би продемонстрував себе розумнішим за нього. Ця розвідка коштувала йому численних чвар, проте нарешті привела до розгадки таємниці: смисл пророцтва полягав у тому, що насправді жодна людина не є мудрою. Бог прислужився Сократові як приклад того, що найрозумнішою є та людина, котра, як він, усвідомлює те, що вона нею не є, тобто не є експертом у жодному знанні, що стосується «найважливіших речей» (ta mégista).
Отже, Сократове «велике незнання», незнання того, хто не є мудрим та при тому й не вважає себе таким, є «людською мудрістю», тобто визнанням, що її власне (людське) знання не варте нічого порівняно зі справжнім знанням (божественним). Це, природно, не означає, що Сократ не знає нічого: як усі, він є обізнаним у звичайних речах, знає, наприклад, що молодий Теетет є сином Ефронія із Суніону; крім певної послідовності моральних переконань, зокрема, те, що вчиняти несправедливість завжди погано. Навіть якщо пізніше, у добу еллінізму та в римську добу, сократівське ставлення буде втілено у форму парадокса, що згодом став звичайною фразою, «знати про незнання»[23], формулою, яка ніколи не трапляється в античних джерелах.
Розв’язавши загадку оракула, Сократ присвячує решту життя, у цілковитій бідності, тому, що сам він часто називає «служінням богові», тобто місії навчання афінян самопізнання та піклування про душу шляхом перевірки власних переконань. Подібна виняткова відданість перетворює його життя на філософський bíos (життя, життєвий шлях) та робить Сократа «батьком філософії», як його визначив Цицерон, а філософію робить способом його життя. Це не означає, втім, що він живе суто філософією та для філософії весь час, за винятком, наприклад, виконання політичних обов’язків. Так само його товариш Аполлодор у «Бенкеті» вважає, що філософствувати означає щодня знати, що говорить і робить Сократ. Слова, звернені до «чоловіків Афін» (ándres Athenáioí) під час судового процесу, які зберегла «Апологія» Платона, становлять його духовний заповіт: «насправді найбільшим благом для людини є говорити день у день про чесноти та про інші речі, про які ви чули мої дискусії, перевіряючи себе самого та інших, тоді як життя, що не здійснює випробування, не є життям для чоловіка» (38а). В історії західної філософії, можливо, лише Людвіг Вітгенштайн порівнював, як це тільки могла робити сучасна людина, Сократову присвяту чистій філософії з чимось «простим й інтимним», що було частиною його натури та чому ми зобов’язані спадщиною такого складного філософа, як Платон, та всіх інших філософій, на які надихнула філософія Сократа.
Усвідомлення власного незнання є необхідною умовою філософії як «любові до знання», оскільки кожна форма бажання передбачає відсутність бажаного об’єкта. Єдині речі, в яких Сократ називав себе експертом, – це ті, про які він дізнався від Діотіми, жінки з Мантинеї з пророчими здібностями, були насправді «речами кохання» (ta erotiká).
Саме в «Бенкеті», діалозі, який Платон присвячує темі кохання, з речей Алківіада постає вся atopía, дивність та унікальність Сократа, котрий не схожий на жодного чоловіка минулого або сучасності, за винятком сатирів та силенів: átopos означає буквально «та, якій немає місця» й що, відтак, не може бути класифікована. Позиція Алківіада є чіткою та достатньо добре віддзеркалює те непорозуміння з громадською думкою, до зіткнення з якою печально йшов Сократ: потворний зовні, проте з прихованим скарбом усередині, він був насправді обвинувачений як софістами, так й Алківіадом і, можливо також його суддями, за «іронію» (eironeía).
Відтак, за походженням сократівська іронія є засудженням, з яким інші звертаються до Сократа, або обвинуваченням його в тому, що він приховує перед своїми відвідувачами, ким він є насправді – тобто мудрою людиною, натомість демонструючи себе неосвіченою особою. Крім того, фактичний зовнішній вигляд силена змушує його здаватися нестримним, тимчасом як його поведінка відкриває всю його поміркованість (sophrosýne).
Його видатній фізичній здатності протистояти стражданням (kartería), наприклад, холоду й втомі, – як у Потідеї, коли він залишався твердо стояти на ногах від світанку до світанку наступного дня без їжі та відпочинку, відповідає настільки ж рідкісна моральна сила стосовно тілесних насолод (enkráteia), зокрема, красі молодого Алківіада він опирається, залишаючи його розчарованим та з розбитими сподіваннями. Водночас саме по собі усвідомлення не-мудрості є певною формою інтелектуальної поміркованості, що відповідає за домен пристрастей у моральній царині. Це обвинувачення у приховуванні походить із непорозуміння між справжньою натурою Сократа, який цікавиться молоддю задля її освіти та піклування про їхні душі, а не для того, щоб обмінювати свою так звану мудрість на фізичну красу, як вважав Алківіад та як це було у традиційних стосунках між зрілим і молодим коханцями.
Останньою характерною рисою сократівської atopía була здатність заворожувати своїх слухачів, як сатир Марсій, однак робив він це «простими словами», без допомоги музики. Переконливий ефект його lógoi спрацьовує навіть за його присутності, незмінно повторюючись незалежно від того, хто їх промовляв і слухав. На захист вищого блага людського життя, що оцінювалося, Сократ йде назустріч смерті.
«Клопоти», які його філософська місія спричинила у співрозмовників, маються на увазі в образі, який він обирає, щоб описати самого себе перед суддями: як ґедзя, що пришпорює велику й ліниву породисту кобилу, бог умістив Сократа поруч із містом. Три офіційні обвинувачення з’являються під час тривалого, принаймні протягом двадцяти років, визрівання нетерпимості, яку афіняни демонструють стосовно його atopía. Перше обвинувачення, у безбожництві, полягає в тому, що він не вірить у богів поліса (атеїзм), воно народжується через нерозуміння божественної природи місії Сократа, що походить від оракула Аполлона, котрого Сократ евфемістично називає «бог», та передусім через революцію, яку він здійснює в західній теології.
Як визнає історик античної філософії Грегорі Властос, Сократ уперше утвердив принцип, за яким необхідний атрибут божества становить те, що воно є добрим, всупереч загальному відчуттю греків; принцип, який постане в центрі освітньої реформи, описаної в «Державі» Платона. Отже, Сократ вірить у богів міста та Греції, проте не в той самий спосіб, як інші греки.
Друге звинувачення у безбожництві полягало в тому, що він вводив у полісі
О проекте
О подписке