Занепад Скіфії

Так, Скіфія у IV ст. до н. е. усе ще гідна вважатися Великою, а деякі її царі, нащадки Зевса й Борисфена, навіть чеканять зі срібла власні монети, вони ще замовляють прекрасні золоті вироби найкращим еллінським ювелірам (знаменита пектораль створена у цю епоху), з Еллади ще пливуть кораблі, завантажені амформи з хіоським вином для царських бенкетів – але сутінки Скіфії наближаються.

Після провалу експедиції Зопіріона так званий цивілізований світ вкотре переконався, що захопити або знищити Скіфію неможливо. Щоправда, варто зазначити, що у ті роки увага того світу була прикута до інших, значно важливіших для нього проблем – насамперед розподілу спадщини Великого Александра.

Однак із тим, що виявилося не до снаги іноземним полководцям і арміям, скіфи впоралися самі. Економічні проблеми та політичні негаразди призвели до міжусобиць. Особливо дісталося Лісостепу – в полум’ї пожеж повсюдно гинуть неприступні городища й дрібніші поселення.

Правий був історик Фукідід, коли писав, що не було б ані в Європі, ані в Азії народу більше могутнього, ніж скіфи, але лише єдиної умови – коли б вони були єдині. Одначе володарі степів та їх околиць, підірвавши джерела свого добробуту на Півночі, зробивши ставку на торгівлю з еллінськими полісами, що потрапили тоді до рук македонців, вони, так і не переможені зовнішніми ворогами, змушені були зійти зі світової «сцени». Криза була підсилена ще й надзвичайними похолоданням і посухою, що настали у другій половині III ст. до н. е.

У колись більш-менш теплих причорноморських степах на час встановився клімат характерний сьогодні для Західного Сибіру, усього з двома порами року – довгою, місяців на 9–10, зимою та коротким літом. Два або три рази у тому столітті Чорне море замерзало повністю. Про жодний розвиток кочового скотарства за таких умов нічого й говорити. Чисельність населення в степу різко скоротилася.

Частина скіфів знайшла притулок на півночі, серед уцілілих місцевих племен. Біля с. Рижанівка, на території нинішньої Черкаської області, українські й польські археологи розкопали могилу «останнього владаря скіфів», що правив цим краєм у ті непевні часи. Поховання було датовано близько 260 р. до н. е. У ньому є золото – але вже не тієї якості, і його не стільки, як за старих часів. Є символи влади – золота гривня, меч із золотим руків’ям, срібний кубок, але їм далеко до шедеврів із Товстої або Гайманової могил, зроблених на декілька десятиліть раніше. Історія Великої Скіфії закінчується. Сарматам не було кого завойовувати – коли вони прийдуть в степи у ІІ ст. до н. е., останні скіфи виживатимуть різними способами по-сусідству.

Золоті кургани Скіфії

Михайло Відейко

Свідки процвітання Скіфії – царські кургани, усипальниці її правителів. Висота насипів найбільших поховальних споруд досягала 20 і більше метрів, чи не кожна із них отримала власне ім’я (щоправда, у пізні часи і вже не від скіфів) – Огуз, Солоха, Чортомлик. Деякі мали ім’я «Могила», із самими різними приставками: Бабина, Водяна, Гостра, Страшна, Товста, Нечаєва і тому подібне. Степами ходили оповідання, що ті кургани насипали козаки, носячи землю шапками на могили полеглих у битвах із турками, татарами і москалями козаків. Розкопки показали, що могили давніші за козацьку добу, хоча степові лицарі і ховали своїх полеглих на їх вершинах. Щоправда, частіше споруджували на штучних висотах сторожові пункти та сигнальні вежі. Така вже гра долі – поховання кочовиків, які століттями діставали набігами хліборобів на північ від степів, перетворилися на форпости далеких нащадків тих, проти кого вони вели війни.

Однак були й інші легенди – про поховані у давніх могилах незлічені скарби. Уже у XVIII ст. генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов наказав розкопати десятиметрову могилу, яка отримала по тому його ім’я. Скарби і справді були здобуті під час тих «досліджень». Серед них – акінак з руків’ям, прикрашеним золотом, золоті діадема, бляшки у вигляді орлів (одна з них є нині на гербі області, де міститься курган), трофеї азійських походів скіфів… Усе це нині перебуває у Ермітажі в Санкт-Петербурзі, як і чимало інших скіфських скарбів, здобутих у наступному столітті.

Навіть у XIX ст., коли наукові розкопки скіфських курганів вже розпочалися, у європейській пресі можна було часом знайти найнеймовірніші повідомлення. Наприклад, в одному із повідомлень йшлося про те, що в «…курганах Росії й Татарії були знайдені тіла, покладені на листи щирого золота фунтів по двохстах (тобто 80 кг) із бронзовою зброєю, прикрашеною рубінами й смарагдами». Відзначимо, що такі байки не випадкові – адже до відкриття гробниці Тутанхамона лишалося ще декілька десятиліть, тому скіфські старожитності цілком законно очолювали топ-аркуш казкових скарбів Старого Світу.

Майже все про особливості похоронного обряду скіфів у ті часи можна було довідатися лише з історичних праць Геродота. До останнього у освіченому (а також досить критично настроєному до авторитетів) ХІХ ст. ставилися радше як автора красивих казок, ніж до поважного історика, всі повідомлення якого варті довіри. І лише серйозні археологічні розкопки не лише підтвердили його розповідь, а й розкрили подробиці давніх обрядів, невідомі Геродоту.

Як будували «степові піраміди»

Про скіфські кургани, їх спорудження, скарби і таємниці написано і видано чимало книжок. Стосовно степових курганів, відзначимо, слово «піраміда» навряд чи можна застосувати у його прямому значенні. Радше, курганний насип – це символ якогось заупокійного ритуалу, а також величі й могутності давніх володарів. Та й самі насипи мали характерну напівсферичну форму, зовсім не схожу на піраміду.

Є чимало версій відносно призначення такої поховальної споруди, як курган. Недавно було запропоноване трактування курганів скіфських царів – складних і величезних споруд – як своєрідної компенсації за прижиттєву відсутність у степових владик реальних палаців. Ну а звичайний, нецарський курган у такому разі цілком можна розглядати як будинок.

Будівництво будинку або палацу, а тим більше кургану, земляного насипу, навіть невеликого – процес складний та відповідальний. Спочатку майбутню споруду слід було розмітити на місцевості й виділити, як особливий простір. Вибір місця розташування відповідав старій традиції – на височинах, особливо – на вододілах. Подекуди вони і дотепер прикрашають пейзаж. Далі обране місце позначалося кільцевим ровиком, що його діаметр залежав від передбачуваних розмірів майбутньої споруди. Ровик відігравав пізніше певну роль у поминальному ритуалі.

І невеликі, і величезні насипи будували, як і колись, зі шматків дерну, символу потойбічних пасовищ і земної величі. Їх споруджували у декілька прийомів. Щоб насипи не розповзалися, їх оточували кам’яними кільцями-крепідами, привозячи матеріал для їх спорудження часом за багато кілометрів. На кургані Чортомлик подібну крепіду побудували, як показали розкопки наприкінці ХХ ст., кілька бригад мулярів – окремі ділянки виявилися по-різному складені.

Менш грандіозні кургани зміцнювали не крепідами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип із землі шаром каменю, а потім згори досипали землею. У деяких курганів крепід могло бути кілька – восьмиметрова Бабина Могила мала дві. На додачу вона була увінчана стелою, від якої до наших днів збереглася лише частина постаменту.

Як виглядали подібні стели, добре відомо, адже їх у степових районах України знайдено кілька сотень. Одна із найвідоміших виставлена в Археологічному музеї Інституту археології в Києві. Вона зображує довговусого воїна, який тримає у руці ріг, наповнений вином та коротким мечем біля пояса. Досить виразно підкреслено також його чоловічу гідність. Можливо, аналогічне зображення могутнього степового воїна прикрашало і Бабину Могилу. Ці статуї не обов’язково були сумними, сірими монументами. У Одеському археологічному музеї можна побачити стелу, на якій прикраси, деталі одягу й взуття пофарбовані червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воїнів різного часу.

У Лісостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом із десятків стовбурів товщиною 10–15 см. Потім його спалювали. І лише після цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крім того, вогонь обпалював глину первісного насипу, утворюючи панцир-ядро не гірше за кам’яне.

Вражають як розміри курганів, так і обсяги виконаних на їх будівництві робіт. Звичайно, їм, знову ж таки, досить далеко до єгипетських пірамід. Порівняємо: об’єм найбільшої із пірамід досягав 2 642 064 куб. м, а найбільшого зі збережених скіфських курганів (Огуз, висота 21 м, діаметр 100–110 м) – до 140 тисяч  куб. м, тобто у 19 разів менше. Не кажучи про те, що піраміда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну.

Зате підрахунки витрат праці на «скіфські піраміди» дозволив встановити, що у розмірах похоронних пам’ятників Скіфії так само, як і в гробницях Єгипту, відображено складну суспільну ієрархію. Її очолюють гіганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропільського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м містили від 70 тисяч до 140 тисяч кубів ґрунту, не враховуючи каменю крепід. Далі йде група більш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метрові насипи, що містили від 2500 до 5000 кубів. І це лише ієрархія скіфської еліти.

Матеріали для спорудження насипів і будівництва поховальних споруд, передусім камінь і дерево, доставляли часом за десятки кілометрів. Дороги скіфського часу, що ведуть до насипів, читаються на аерофотознімках і досі. До речі, так само, як і сліди вже знесених з поверхні землі давніх курганів.

Гробниць під скіфським курганом, особливо під курганом великим, як правило, може виявитися кілька. Гробниці влаштовували глибоко під землею, створюючи ніби копію житла. До входу вели пробиті в ґрунті вертикальні шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Від шахти прокладався горизонтальний хід до катакомби-печери поховальної камери. Розташовані на глибині гробниці, сполучені із поверхнею вхідними шахтами, типові для степових скіфів. По таких похованнях, до речі, можна простежити просування мешканців степів на північ, де поховальні традиції помітно відрізнялися.

Населення Лісостепу, поіменоване вченими «лісостеповими скіфами» споруджувало поховальні камери інакше. Їх влаштовували на глибині 2–3 метри від поверхні. Являли вони собою прямокутний у плані котлован. Розміри залежали від рангу небіжчика. Якщо це був, скажемо, воїн, то йому належала могила 2 × 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усі 4 × 4 м, а подекуди 6 × 6 м і більше.

Така гробниця являла собою вже не печеру, видовбану в глині, а більше нагадувала опущений під землю будинок. Стіни гробниць обшивали деревом, стелю (накат із колод чи колотого дерева) підтримували стовпи, а часом навіть прямокутні у перетині бруси. Стіни також могли бути прикрашені тканинами. На вбиті у обшивку залізних цвяхи розвішували зброю та спорядження. Стеля гробниці, теж прикрашена тканиною і золотими бляшками (так було зроблено у Бердянському кургані) часом нагадувала зоряне небо.

Заможний небіжчик мав дерев’яне, вкрите дорогими тканинами або шкірами ложе. Воїну могла перепасти більш скромна підстилка з трави, часом її заміняв розкладений на земляному дні могили вкритий залізними платівками захисний обладунок.