У кожному полісі через різні шляхи розвитку створилася своєрідна ідеологічна ситуація, яка впливала і на релігійний світогляд окремої родини та особи. Оскільки релігія була основою культурного життя давнього населення, вшанування божеств, що належали до полісного пантеону, мало визначальне значення для консолідації населення, а уявлення про ці божества – для обґрунтування реальних подій громадського значення. В ідеології відображалися особливості політичного, економічного та культурного розвитку населення. Релігійні уявлення та пов’язані з ними ритуали були невід’ємною частиною життя людини в античності.

Релігія Херсонеса, Пантікапея чи Ольвії, тобто прийняті громадянами і членами їхніх родин ідеологія і спільні культові дії, відрізнялася від релігії інших античних полісів певними особливостями. За суттю вона була тією ж – це віра в силу багатьох богів, наділених певними функціями, а також дії, спрямовані на вшанування цих божеств. Для досягнення прихильності богів виконувалися усталені ритуали, деякі з божеств вважалися більш прихильними, або ж навіть покровителями поліса.

Про ці особливості кажуть нам писемні, епіграфічні пам’ятки, зображення богів і їхніх атрибутів на монетах, у скульптурі, рельєфі, а також архітектурні деталі і археологічні рештки храмів. Інші культові знахідки, особливо ті, що походять із розкопок жител, є свідками родинних культів. Найбільше згадок давніх авторів, Страбона, Плінія Старшого, Помпонія Мели, отримав культ верховної богині Херсонеса. Треба тільки відрізняти свідчення херсонеського культу від міфів про таврську кровожерну богиню, теж «Діву».

Зображення на монетах найчіткіше повідомляє про полісні культи. За особливостями зображень можна виявити уявлення про божества, а також історичні умови, в яких ці боги набували тих чи інших функцій. Інакше кажучи, зрозуміти ситуацію певного періоду, коли поліс потребував допомоги чи заступництва тих чи інших божеств у властивих іпостасях. Для Херсонеса, Ольвії, де карбування здійснювалося централізовано, монетні типи справді можна вважати суттєвим підтвердженням полісного культу. На монетах зображали здебільшого усталені образи верховних богів і атрибути їх культу, а також сюжети з міфів, що стосувалися заснування поліса. Символами були Діоніса – пантера, пізніше – бик, Артеміди – лань, Зевса – лев, орел, Аполлона – півень, лебідь, Афродіти – голуб.

Античне суспільство, як і будь-яке інше традиційне суспільство, керувалося релігійною свідомістю, релігійні уявлення та відповідні практики торкалися усіх сторін життя кожного члена цієї спільноти. Відображеннями цих уявлень є не лише зображення богів у святилищах чи храмах, а й в помешканнях, похованнях, що для невеликого кола кревно споріднених осіб теж ставали культовими місцями. При чому культовими зображеннями були не тільки самі образи божеств. Релігійних уявлень стосувалися і зображення атрибутів божеств, міфологічних учасників культу, реальних учасників, але в потойбічному світі, деталей, символів культового дійства.

Участь у громадських культах була органічною частиною життя громадянина, а нерідко і негромадянина. Чітко окресленим було коло полісних культів, видавали закони, що регламентували кількість приношень. Та водночас не існувало касти жерців, яка переслідувала б шанувальників «неофіційних культів», або вимагала коштовних дарів для храму. Навпаки, законами обмежувалася надмірність витрат у виявленні жалоби, чи інших афектів, які перетворювалися на демонстрацію приватних переваг.

До участі в ритуалах поліса особу спонукали релігійні почуття, прагнення досягти блага як для себе, так і для усієї групи шанувальників, а не державні органи. У традиційному суспільстві не йдеться про віруючих чи невіруючих. Поділ на такі групи з’являється лише, коли є кілька ідеологій, свого роду релігійний вибір. На відміну від цієї ситуації, культи поліса первинно не були насаджені державою. Добре сказано: селяни античності не були в опозиції до держави, вони самі були державою.

Політична ідеологія зумовлює економічні відносини, які своєю чергою базовані на способі господарювання; землеробство породжує уявлення про залежне від природних і надприродних сил існування людини. І поліс, і сім’я, і господарство були просякнуті ідеологією, яка зумовлювала напрями і способи їх розвитку в часі. Для традиційного суспільства, якою є кожна землеробська спільнота, основою ідеології постають релігійні уявлення. Вони впливали на формування характерних рис еллінської патрилокальної і патрилінійної сім’ї, на розвиток статусу і прав громадянина, на соціальні відносини. І нарешті релігійні уявлення охоплювали сам поліс: прихильність богів до поліса визначалась вдалим виконанням ритуалів усіма членами общини разом з їхніми родинами.

Родинні культи починалися там, де закінчувались полісні, але не були полярними останнім. Біля домашніх олтарів вшановували тих же богів поліса, спрямовуючи до них молитви більш особистого характеру, проводили ті ж ритуали очищення, принесення пожертв, спільної молитви і трапези. Відмінністю між полісними і родинними культами була спорідненість учасників, а відповідно, і їх кількість. У поховальній процесії брали участь родичі померлого, у процесії, що йшла до святилища вшанувати покровителя поліса – усі члени поліса.

Релігійне життя не було відірване від повсякдення. Вбачають наявність у певні періоди, свого роду, моди на той чи інший тип зображень богів, яких вшановували вдома. Масовість використання якихось фігурок богів вказує на побутування уявлень про заступництво божества, віри в реальність його допомоги чи то померлому, чи то його живим родичам (у разі покладання фігурок до могили), або усім членам сім’ї (у разі зберігання теракот у домашніх святилищах).

Навіть за всіх особливостей в кожному окремому регіоні процедура відправлення культу зберігалася. Це відображає суть традиції: ідеалізацію повторюваності як зв’язку із предками, героями, божествами, що лежить в основі ритуалу. Ритуал є практичною стороною релігії, хоча включає в себе сакральне звернення до невидимих сил, переповідання міфів, словом, – все, що бере свій початок в релігійних уявленнях. Уявлення про відносини з божествами зумовлювало регулярне і старанне виконання обрядів, регламентованих кількості принесених дарів божествам і померлим, очищення перед ритуалом і після проведення поховання, спосіб принесення цих дарів тощо. Боги і померлі в уявленнях еллінів мали владу і контроль над долею живих: так посилювалося усвідомлення важливості родинних і полісних зв’язків, так кристалізувалися найдрібніші деталі ритуалів, що проводилися сім’єю.

Одним із основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передує приготування: прикрашення жертви, учасників, дому, місця офірування, яке свідчить про небуденність усього дійства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнішим було принесення дрібних тварин, навіть домашньої птиці. Для переміщення офірованого до місця пожертви влаштовували процесію, що складалася з учасників ритуалу і символізувала перехід від буденного до сакрального, від світу реального в потойбічний. Сакральне значення мала не лише територія святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехід теж був символічним перебуванням в потойбічному світі.

Така процесія могла також прямувати від дому до храму чи полісного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячності чи присягання, початку чи закінчення якоїсь справи. Тоді вона складалася з обмеженої кількості учасників, що виконували роль свідків. Також процесії проходили від дому до цвинтаря під час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозуміло, що при жертвоприношенні на домашньому вогнищі влаштування процесій не було доцільним або ж мало символічний характер. Прямування до місця проведення ритуалу супроводжувалося співами, танцями, грою на музичних інструментах. Для кожного могли складати інші, більш властиві танці чи співи гімнів, змагання музик, авторів гімнів.

Процесії були публічними. Якраз ця частина ритуалу найяскравіше виражає суть традиційного суспільства: показовість на кожному кроці життя. Навіть події суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легітимації, чому й сприяло проведення ритуалів. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дійсним без відповідного виконання регламентованих культових дій. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильність не лише вищих сил, а й членів соціальної групи, для чого при похованні або при шлюбі збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалі відбувалося не відразу, а за кілька етапів: в межах сім’ї, родини, роду, фратрії та усієї спільноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спільне споживання жертовної їжі. Тобто замість законів діяла релігія. Спільна трапеза розцінювалася як символ об’єднання групи, визначення кола близьких.

Перед жертвоприношенням передбачалося символічне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовної тварини. Це, певною мірою, теж належить до переходу від повсякденного до сакрального, символізує готовність до небуденних дій. Проливаючи кров офірованої тварини, жрець не стає нечистим, як це відбувається при інших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тоді на олтарі спалювалися деякі нутрощі, інші їстівні пожертви, а м’ясо розділялося між учасниками. Елліни вживали м’ясо лише під час ритуалів та свят, яке обов’язково було з’їсти на місці жертвоприношення.

Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла відбуватися і без участі жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутній лідер, найчастіше – глава сім’ї чи роду, магістрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Він починає молитву, узливання тощо. У пожертві впорядковано дії кожного: вмиванням рук і киданням ячменю у вогонь окреслюється коло учасників, визначається соціальний порядок.

Криваві ритуали здійснювали, найчастіше, перед битвою, на могилі або для очищення. Безкровні ритуали можна вважати більш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматків їжі перед її споживанням, це узливання, вотивні дари. Принесення звичайної їжі відбувалося при жертвоприношенні тварини. Важливим при цьому було спалення цієї їжі. Вогонь у ритуалі відігравав чи не найважливішу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволі рідкісними. Можна казати про сакральне значення вогню, який ніколи не згасав у будинку.

Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.

Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від них поклоніння набуває особистого характеру, очевидно, не відразу і не на всіх територіях.

Людина традиційного суспільства, яким була кожна спільнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соціальної структури, як нащадка предків. Тобто усвідомлюється своє чітке місце в просторі і часі, змінити це місце можна лише за допомогою визначених обставин і ритуалів.

Давно розробляється ідея незадоволення духовних потреб індивіда релігією поліса. Але такі процеси пов’язують із часом кризи самого поліса. Коли ж мовиться про розквіт поліса, треба казати про актуальність та відповідність релігії тогочасній політичній та соціальній ситуації. Релігія предків залишається близькою для еллінів ще довгий час, не дивлячись на нововведення, підхоплені соціальною верхівкою. Сократ, звинувачений в атеїзмі в такому розвиненому античному центрі як Афіни, був винятком.

Якщо божество допомагало, наприклад, у військовій справі, то допомога ця поширювалась і на все військо (спільноту), і на одного воїна (індивіда). Але на винятковості окремої особи не наголошувалось. Звісно, вона була важливою як громадянин, який має право голосу у вирішенні питань, що стосуються всього поліса, як той, хто займає певну посаду в полісному устрої, як глава родини, як власник земельного наділу (у межах співвласності общини). Такою ж була роль особи і в релігійному культі на різних його рівнях: культі поліса, філи, релігійного об’єднання і сім’ї. На кожному з цих рівнів вшановували ті ж божества, проводили схожі ритуали, в яких брали участь ті ж громадяни та члени їхніх сімей. Відмінність полягала в кількості та принципі спорідненості учасників. На цьому й базувалася давньогрецька релігія.