Табіті

Частина дослідників вважає саме цю богиню верховним божеством скіфів. Її ім’я співвідносять із давньоіранським словом tapayati, що означає та, що зігріває. Це певним чином доповнює порівняння Табіті з давньогрецькою Гестією (богинею домашнього вогнища). Д. С. Раєвський наполягав на трактуванні її як божества вогню, зокрема жертовного та небесного. Через уживання Геродотом терміна «цариця» відносно до Табіті, було запропоновано вважати її «дружиною царя», через шлюб з якою душа померлого правителя долучалась до світу богів. На думку більшості скіфологів, саме такий священний шлюб показано на серії золотих аплікацій одягу та на довгій пластині головного убору з кургану біля с. Сахнівка²⁷.

Папай

Цього бога Геродот ототожнює з еллінським Зевсом (якого також могли називати батьком / папою). Ім’я Папай відоме для бога у фракійців і фрігійців. Вважається, що він був небесним божеством у скіфів. Щодо його зображень існує дискусія, так частина дослідників вбачає його образ на наверші з Лисої Гори та на окутті ритона з кургану Карагодеуашх. Проте Д. С. Раєвський, наприклад, бачить тут Таргітая. На його думку, не існує переконливих зображень Папая у скіфській культурі.

Апі – змієдіва

Цю богиню давньогрецький історик порівнює з еллінською Геєю. Це дало підстави для трактування Апі як божества землі. Через згадку про шлюбні стосунки між Папаєм та Апі, були пропозиції дослідників із прочитанням цього імені як ΄Απία – давньоіранське дитяче звертання «мати». Є й інший варіант перекладу: від іранського āpi, що означає вода. Саме цей варіант союзу неба та води є зрозумілішим у контексті генеалогічних легенд скіфів і виведення їхнього роду від божества ріки. Так, саме від союзу Папая (Зевса) та доньки Борисфена Апі (?) і з’явився прародитель скіфів – Таргітай.

Отже, є багато підстав вважати персонажів з еллінської та скіфської генеалогічних легенд (змієдіву і доньку Борисфена), а також богиню Апі одним персонажем скіфської релігії. Більше того, популярність зображень змієдіви на статусних речах еліти зайвий раз вказує на важливість цього божества для скіфів.

Можна згадати, що частина дослідників вважає цей образ похідним від образу проростаючої богині грецького мистецтва, що є можливим виключно у стилістичному впливі (додавання рослинних пагонів замість істот, що виходять з тулуба божества), але аж ніяк не в ідеологічній основі образу. До речі, навіть така іконографія богині (із пагонами) може бути пояснена тим, що Апі уособлювала не лише породження води, а й землі. Отже, навіть рослинність її нижніх кінцівок могла гармонійно лягти на релігійну основу скіфського сприйняття.

Аргімпаса

Себто Афродіта Уранія – богиня плодючості у греків. Існують три варіанти написання імені цього божества: Ἀργίμπασα,΄Αρτίμπασα та Ἀρίππασα. Це породжує додаткові сперечання щодо її функцій у скіфській релігії. Вірогідними є покровительство людському родові, плодючості худоби та людей, а також її войовничість, подібна до грецької Афіни. У творі Геродота є пасаж про ворожбитів, які могли бути саме жерцями Аргімпаси: «У Скіфії є багато ворожбитів… А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать» (Herod, IV, 67).

Досить аргументованим видається асоціювати зображення Афіни на коштовних скіфських та синдо-меотських речах саме з Аргімпасою. Крім того, частина дослідників вважає, що на вже згадуваних сценах священного залучення до богині, зображено саме скіфську Афродіту, а не Табіті.

Ойтосир/ Гойтосир

Для імені цього бога, якого Геродот ототожнював з Аполлоном, лінгвістам вдалось пояснити лише другу частину імені -συρος від звичного епітету авестійських богів – sura (могутній) або від давньоіндійського сura (герой). Гойтосира традиційно асоціюють із іранським Митрою (богом суспільного порядку), він суворо карав людей, які дали неправдиву клятву (Яшт, Х, 18–20). Водночас через функції Аполлона і Митри, виводиться сонячна природа Гойтосира та його асоціювання із міфічними полюваннями. Тому С. С. Бессонова вважає, що саме цього бога показано на пластині з кургану біля с. Гюнівка.

Таргітай / Скіфський Геракл

Оскільки Геродот не називає скіфського імені бога, якого він ототожнює з Гераклом, на сьогодні існує велика наукова дискусія з цього приводу. Одна частина дослідників на основі подібності образів Геракала та Таргітая (синів Зевса та прародителів скіфів) вважає друге ім’я скіфським відповідником грецького імені бога. Інша – вважає, що скіфський Геракл не пов’язаний із Таргітаєм. Як аргументи вони використовують такі розбіжності: у першій генеалогічній легенді Таргітай – син дочки Борисфена, а у другій – Геракл чоловік змієдіви, а не її син.

Скіфський бог війни

За відсутністю згадок реального імені цього бога, дослідниками часто вживається інше ім’я – скіфський Арес (Арей). Геродот згадує, що лише йому скіфи споруджують святилища: «…В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея» (Herod, IV, 62).

Тагімасад

Геродот порівнює його з Посейдоном і говорить, що його шанують лише царські скіфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племені, проте, ані ім’я, ані ототожнення з грецьким богом, не дає твердих підстав для розуміння його функцій. Не виключно, що Тагімасад був сонячним кінним божеством і його могли зображувати, або у вигляді морського коня, або ж вершника.

Ритуали з вшанування богів

Про жертвоприношення богам маємо і писемні згадки, і археологічні дані. Такі ритуально вбиті тварини не є рідкістю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Більського городища. Часто тварин спеціально вбивали для покладання у поховання знатного скіфа²⁸. Геродот пише: «Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він уже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити. …Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней» (Herod, IV, 60–61).

«…Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб… Цьому мечу [встановленому у купу хмизу] вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров’ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу, біля священної споруди, роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини» (Herod, IV, 62).

Отже, наші знання про релігію скіфів, з одного боку, є досить ґрунтовними завдяки Геродоту, але з іншого боку, часто важко відокремити реальність від домислів та неправильного розуміння чужих звичаїв. У такому випадку на допомогу приходять дані археології. Вони дають змогу розкрити глибокий символізм, що містився на зображеннях церемоніальних речей, а отже, і певним чином відтворити окремі скіфські ритуали.

Поховальні звичаї скіфів

Оксана Ліфантій

Дослідники, які вивчають поховальну обрядність скіфів, часто використовують тексти давньогрецького історика Геродота як об’єктивне свідчення про поховальні обряди «варварів». Водночас частина вчених, передусім філологів та літературознавців, розглядають їх як літературний твір, відкидаючи можливість прив’язки до реальних подій.

Сьогодні завдяки археологічним дослідженням маємо у розпорядженні корпус джерел, незалежних від античної літературної традиції, а саме – матеріали зі скіфських поховальних пам’яток. Завдяки цьому можна зіставити дані, що присутні у творі Геродота і в археологічному матеріалі. Таке порівняння вже проводилось А. І. Іванчиком, проте він проаналізував лише окремі аспекти поховання царя.

Спробуємо простежити послідовність ритуальних дій, які проводилися скіфами під час похорону. Їх можна умовно поділити на етапи: підготовчий, обряд поховання із різними супровідними діями, справляння обряду тризни та роковин. Кожна дія радше мала певне релігійне та практичне підґрунтя. Отже, розглянемо кожну із них докладніше.

Бальзамування тіла

Скіфи «…беруть уже підготовленого померлого, укривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені» (Herod, IV, 71).

Прямих даних про те, що тіло небіжчика могло бути забальзамованим, поки що немає у Північному Причорномор’ї. Адже в природних умовах регіону збереження органічних решток є мінімальним. Дотичні свідчення маємо із синхронних курганів пазирикської культури (регіон Алтайських гір), деякі гробниці яких були законсервовані шаром вічної мерзлоти. Згідно з дослідженнями, тіла і знатних і пересічних осіб тут були піддані посмертним маніпуляціям – у них видалялись нутрощі, а порожнини заповнювались масою зі смоли та різних рослин. Саме ж тіло вкривалось воском, смолою та олією.

Улаштування могили та супровідні особи

«Там [у Геррах], коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого… Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, устромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим». (Herod, IV, 71).

Описана Геродотом поховальна споруда – чотирикутна ґрунтова могила, перекрита дерев’яним накатом та земляним насипом кургану, дійсно є одним з найбільш поширених типів могил у VІІ–V ст. до н. е. Тоді як у постгеродотівський час, із ІV ст. до н. е. у знаті домінують катакомбні поховання.

Померлу знатну особу розміщували на спеціальному помості, ложі чи навіть у саркофазі. Якщо скіф мав менший достаток, його тіло клали на спеціальну трав’яну (зокрема очеретяну, як вказано у Геродота) чи тканинну підстилку. У поодиноких випадках було простежено обшивання стін поховальної камери повстю, не виключно, що їх могли драпірувати тканинами, що не збереглися до моменту розкопок. Припускається також можливість використання тканинних навісів-балдахінів над поховальним ложем чи помостом. На стінах на спеціальних залізних крюках часто розвішували одяг, зброю, паски та інші речі. У царських та могилах родичів царя влаштовували окремі камери із церемоніальним одягом та коштовним імпортним посудом.

Зазвичай, разом із небіжчиком до могили клали речі відповідно його прижиттєвого статусу та роду заняття. У могилах воїнів знаходимо зброю, в жіночих похованнях – дзеркала, прясла тощо. Кургани знаті вирізняються багатством та пишністю поховального інвентарю. Для них притаманні речі, пов’язані з відправленням культів та бенкетів, церемоніальна зброя, коштовний імпортний посуд та обладунок.

Найбільш типовою ознакою є традиція облаштовувати разом із заможною персоною супровідного поховання дружини або наложниці. Парні поховання притаманні як архаїчним, до-геродотівським знатним могилам, так і комплексам IV ст. до н. е.

Також важлива деталь – свідчення про те, що царя у потойбічність супроводжували залежні особи: конюхи, чашники, воїни-охоронці тощо. Особливо ця традиція була поширена у ІV ст. до н. е., тобто у час найбільшої концентрації влади в руках однієї кочової династії . В кожному кургані знатної особи було зафіксовано супровідні поховання людей (до одинадцяти осіб).

Майже до всіх поховань людей різного соціального статусу клали так звану напутню їжу. У степових могилах це були передусім шматки туші овець, великої рогатої худоби та коня. Разом із м’ясом клали господарчий ніж. Цю їжу могли розміщувати на дерев’яних підносах, на підстилках та у казанах.