На східних рубежах кельтського світу

Геннадій Казакевич

На межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особливе місце серед них займали кельти.

Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно – мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.

Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської⁸, та її носії – історичні кельти.

Проблема походження кельтів остаточно не розв’язана. Достеменно відомо лише те, що між VI та ІІ ст. до н. е. носії кельтських мов проживали на величезному обширі Європи, включно з Британськими островами, більшою частиною Іберійського півострова, територією сучасної Франції, заходом та півднем Німеччини, північчю Італії, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Елліни називали їх кельтами (вочевидь, від назви одного з племен, з якими познайомилися раніше), але частіше – «галатами» (грецьк. Γαλαταί). Римляни, у свою чергу іменували їх «галлами» (лат. Galli). Два останні терміни найімовірніше споріднені з давньоірландськими gal «лютий, відважний», galdae «войовничий»⁹.

Самі кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давнє спільне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхні племена, розкидані на величезній території, інтенсивно контактували з різними народами, запозичували місцеві традиції, укладали з ними шлюби та політичні і військові союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нині відома нам по археологічним знахідкам насправді становила сукупність окремих культурних груп, об’єднаних спільними діалектами та, частково, певними традиціями матеріальної і духовної культури.

Проникнення кельтів на терени сучасної України було лише частиною набагато масштабнішого процесу міграцій у Центральній та Південно-Східній Європі. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на нові місця було перенаселення на теренах «прабатьківщини», де бідолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте ті ж археологічні дослідження засвідчили, що за доби розгортання міграційного руху в долині Марни, в Шампані та в інших ключових областях латенської культури навпаки спостерігалося суттєве скорочення кількості населення¹⁰. Тобто землі було стільки, скільки й раніше, але народу поменшало.

У наші дні дослідники частіше висловлюють думки про соціальну обумовленість кельтських міграцій, подібну до тієї, яка склалася у Скандинавії на початку експансії вікінгів. Боротьба за владу над співплемінниками й вплив на сусідів, а відповідно – гонитва за здобиччю підштовхувала амбітних вождів до авантюр та пошуків нових земель¹¹.

У середині ІV ст. до н. е. кельти на півдні почали просуватися углиб Балканського півострова, підкорюючи місцеві іллірійські та фракійські племена. Кульмінацією їх експансії на Балканах став консолідований похід трьох кельтських армій під загальним керівництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли від них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоємцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материкової Еллади, пройти Фермопіли й наблизитися до Дельф. Лише ціною неймовірного напруження зусиль еллінам вдалося відбити цю навалу, однак кельти міцно закріпилися у Подунав’ї, заснували на ново здобутих землях «царство» Тиліс (на південному сході сучасної Болгарії), а частина їх навіть переселилася до Малої Азії, де згодом утворила державу під назвою Галатія.

Проникнення на землі сучасної України кельти розпочали невдовзі після того як хвилі масштабних міграцій ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У ці часи римська республіка, Македонія, фракійські та іллірійські племена, якими були оточені кельтські поселення на Балканах, поступово відновили сили й почали тиснути на колишніх завойовників. З іншого боку, починається славна епоха центральноєвропейської консолідації кельтів, коли значна частина населення скупчилася на території Чехії, Моравії, Баварії та Угорщини. У такій ситуації кельти починають шукати нові, порівняно легкодоступні землі. Упродовж ІІІ – другої половини ІІ ст. до н. е. вони займають Південну Польщу від Нижньої Сілезії аж до верхів’їв Вісли.

Першим регіоном сучасної України, який зазнав кельтської експансії, стало Закарпаття, а точніше українська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтів ця територія була заселена північнофракійськими племенами (носіями куштановицької археологічної культури). Подробиці тих буремних подій достеменно не відомі, але чітко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадає, а на її місці виникають опорні пункти кельтів. Лише деякі місцеві традиції простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення ліпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку більшості сучасних дослідників, на Закарпатті внаслідок завоювання мав місце симбіоз кельтських та місцевих культурних елементів¹². Зауважимо, що подібна ситуація була типовою для переважної більшості інших регіонів кельтської Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхівку.

Латенські (кельтські) пам’ятки Закарпаття представлені переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна. Такі поселення були центрами проживання великої родини. На сьогодні на території Закарпатської області України виявлено близько 40 подібних поселень.

Найбільше поселення кельтів Закарпаття (можливо, столиця племінного об’єднання) було розташоване на північно-західній околиці сучасного Мукачева, на схилах гір Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кілька десятків жител та ремісничих майстерень. Мешканці Галіш-Ловачки, крім сільського господарства, займалися обробкою заліза, яке надходило з металургійного центру у долині річки Ботар (ліва притока р. Тиси). Галіш-Ловачка була не лише виробничим, а й політичним центром значної території.

Про останнє свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Річ у тім, що кельти, воюючи (і торгуючи) з еллінами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі заходилися виготовляти золоті, срібні та бронзові монети, які наслідували сусідські зразки – як виглядом, так і вагою. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18  срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галіш-Ловачки¹³. Традиційно виготовлення власних монет вважається однією з ознак формування державності, тому знахідки у Галіш-Ловачці засвідчують існування тут понад два тисячоліття тому військово-політичного утворення з певними ознаками держави. Крім того, на поселенні були знайдені і атрибути вождівської влади – металеві деталі від бойової колісниці та меч з антеноподібним руків’ям.

Нині встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крім українського Закарпаття охоплює ще й значні обшири сучасних територій Румунії, Угорщини та Словаччини, в період панування кельтів становив єдиний етнокультурний простір. На його теренах нині відкрито близько 160 поселень, виробничих центрів, могильників, а також три великі поселення-оппідуми – Земплін у Словаччині, Буксентласло в Угорщині та Галіш-Ловачка в Україні. Припускають, що саме цей регіон був саме тим осередком, звідки частина кельтів рушила далі на північ – до Південної Польщі¹⁴.

Розквіт культури кельтів Верхнього Потисся припадає на ІІІ – першу половину І ст. до н. е., тобто тривав більш як два століття. В середині І ст. до н. е. регіон був завойований племенами даків, яких на той час об’єднав талановитий ватажок на ім’я Буребіста. Писемні джерела одностайно повідомляють про жорстокий розгром даками коаліції кельтських племен та спустошення їхніх земель. Археологічна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дійда) продовжували існувати і після дакійського завоювання.

Самі ж завойовники, як про це свідчать знахідки на найбільшому їхньому городищі Мала Копаня та могильнику в урочищі Челлениця, запозичили чимало рис кельтської культури. В археологічній літературі ця спільнота кельтизованих дакійців найчастіше визначається як група Падеа-Панагюрські Колонії. На межі ер греко-римські письменники згадують проживання у Потиссі, на кордоні з Дакією, племен анартів (Άναρτοι) і теврисків (Τευρίσκοι). Під цими етнонімами найімовірніше фігурували певні змішані групи населення, які виникли вже опісля походів Буребісти. Прикметно, що один епіграфічний напис з римського міста Аквінкума (розташовувався на місці сучасного Будапешта) згадує таку собі «Юлію Утту Епону з племені азартів». Третє з імен цієї пані не що інше, як теонім кельтської богині плодючості й покровительки конярства.

Не менш цікаві процеси за участю кельтів відбувалися у цей час на землях між Дністром та Дніпром. У Північному Причорномор’ї найбільш раннім повідомленням про кельтів (галатів) є віднайдений в Ольвії Декрет на честь Протогена. Цей документ містить докладний перелік заслуг перед полісом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, відомий як «епоха кризи в Північно-Західному Причорномор’ї». Тоді різко скоротилася господарська активність у регіоні, припинили своє існування більшість античних поселень, а великі міста не шкодуючи коштів і зусиль зміцнювали оборонні споруди¹⁵.

У Декреті, серед іншого, йдеться про матеріальну допомогу, яку Протоген надав Ольвії в умовах загрози нападу на місто галатів (Γαλαται