Як часто ви думаєте, що вас ніхто не розуміє? Я виросла в Україні, багато подорожувала, кілька років прожила в Китаї, і ніколи не зустрічала людину, яка могла б мене повністю зрозуміти. Бувало, я билася головою об стіну і кричала: «Тупі, які всі навколо тупі!» Але жодного разу не помічала, що те саме люди говорили і про мене. Поки не зустріла Вейвей.

Не можу сказати, що за два роки життя в Китаї мої стосунки з китайцями склалися чудово. У нас часто були непорозуміння, вони часто мене обманювали, ми були дуже різними. Вейвей була не зовсім китаянкою. Про китайців, що народилися і виросли на Заході, тут говорять, що вони «люди-банани», жовті ззовні і білі всередині, тобто виглядають вони, як китайці, а думають і поводять себе, як люди з Заходу.

Вейвей для мене була навіть не «людиною-бананом», а «людиною-асорті». Незважаючи на те, що вона народилась у місті Ґецзіу провінції Юньнань. Вона не мислила ні як китайці, ні як європейці, вона була набагато відкритішою до всього – до інших культур та інших світів. Іноді вона нагадувала мені інопланетянку, з такою гордовитою ходою, худими зап’ястками та яскравими коричневими очима, особливо коли співала. Та найбільше я цінувала у нашій дружбі те, що вона могла мене повністю розкритикувати, і мене це зовсім не ображало. Навіть коли вона поводилась, як останнє чмо, я все одно любила Вейвей і хотіла бути з нею.

Удома в Україні я маю старшу сестру, але у нас не зовсім склалися стосунки, вона працює бухгалтером в офісі, ходить на корпоративи і їздить на курорти до Єгипту. І коли я зустріла Вейвей, яка плете мандали з вовни, варить у каструлях шоколад, мило та свічки, ночує на горі Куряча Ніжка, де читає якісь дивовижні буддистські мантри всю ніч, і збирає магічні трави, мені здалося, що я знайшла свою давно загублену китайську сестру.

Після нашого повернення з гір Вейвей серйозно взялася за бізнес-план і годинами просиджувала у себе на матраці, дивлячись на жовту стіну і розписуюючи всі витрати, необхідні для відкриття кав’ярні-пекарні. Вона працювала менеджером у фармацевтичній компанії, їй було 26, і за кілька років вона назбирала певну суму грошей, яких мало бути достатньо для виповнення її мрії.

Був сонячний суботній ранок, і я поїхала по Вейвей, щоб разом подивитися на одне малесеньке приміщення на вулиці Лонсян, яке вона хотіла винайняти для пекарні. Вона чекала на мене біля під’їзду, заскочила ззаду на мопед, і ми разом рушили туди. Сонце світило в очі і засвічувало яскравими кольорами стихійний овочевий ринок біля дороги. Ми проїздили гори яблук і бананів, пучки шпинату і мішки горіхів, навколо пахло свіжістю, і Вейвей сказала, що це хороший знак. Я під’їхала до дверей, пофарбованих в рожевий і зелений колір, і зупинилась. «Двері треба буде перефарбувати», – сказала Вейвей, злізла з мопеда і пішла вперед. Хазяїн був всередині маленької кімнатки і чекав на нас. Як тільки побачив мене, хотів попросити більшу ціну, та Вейвей вміла торгуватися і швидко поставила його на місце. Іноді я думаю, що так погано розмовляю китайською через те, що моя найкраща подруга – китаянка, яка завжди і в усьому мені допомагає. А може, через те, що я тут викладаю англійську, і на роботі не треба говорити китайською.

З маленької кімнатки двері такого ж самого кольору вели у задній двір, занедбаний, з порепаною плиткою на долі. Їй це місце сподобалось одразу, тим паче, що рецепти уже були придумані і випробувані і Вейвей конче хотіла відкрити пекарню до католицького Різдва. На завтра вона домовилась з власником підписати контракт, а поки що він віддав нам ключі і залишив нас милуватися маленькою халупкою, яка мала б стати скоро мрією моєї подруги, що запалюватиме посмішки на обличчях інших. Раніше тут був магазин одягу, і для того, щоб пекти, треба буде багато всього поміняти, але наразі ми тішились, як діти, сиділи на підлозі і пили гарячий чай пуер з термоса. Пуер – мій улюблений чай, і тому я живу в провінції Юньнань, де його вирощують і дбайливо збирають для нас.

– А можна, я в неділю буду приходити і продавати тут борщ? – запитала я.

– Можеш, звичайно, спробувати, але хто його буде їсти, – відповіла спокійно моя подруга.

– А яка буде твоя фірмова страва?

– Печиво з кунжутом та шоколадні кекси.

– А як ти хочеш назвати пекарню?

– Не знаю. В тебе є якісь ідеї?

– Я вважаю, треба залишити оці рожеві двері, а все інше відремонтувати, і назвати пекарню «Рожевий слон», за назвою вулиці.

– Ця вулиця зовсім не має в собі слова «слон». «Лонсян» тільки звучить як «дракон» та «слон», але це слово пов’язане з імператорськими іспитами на чиновницьку посаду у стародавньому Китаї, – вимовила Вейвей. – Та мені подобається «Рожевий слон», гарна назва, але я ще подумаю.

Мені треба було їхати на роботу, тому я залишила подругу на дерев’яній підлозі майбутньої пекарні і рушила далі, щоб попрацювати три годинки і повернутися додому до гарячої ванни і смачної вечері.

У Куньміні ставало дедалі прохолодніше. Я їхала додому на мопеді, мої зуби цокотіли, і навіть пальто мене не гріло. Взагалі, якщо подивитися на глобус і провести паралель пальцем, то Куньмін знаходиться приблизно на одній широті з Барселоною. Вау, жара і пляжі, скажете ви. Місто Вічної Весни, скажуть китайці. Гімно на лопаті – скаже моя полтавська подруга, і я з нею погоджуся. Справа в тому, що Барселона, на відміну від Куньміна, не знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря. Справа ще й в тому, що у китайців з давніх-давен країна була поділена річкою Янцзи на північ і на південь. У кого село було на північ від річки, тому робили в домі опалення, а кому пощастило мешкати на південь від річки, той сидів і мерз. Ось така несправедливість між буквально кількома сотнями метрів.

Як ви, напевно, зрозуміли, наше місто знаходилось на південь від річки. І хоча задекларовані 300 сонячних днів на рік (по факту набагато менше) звичайно ж дуже допомагали від холоду, коли приходила зима, у Куньміні на два місяці ставало набагато менш комфортно, ніж в Україні взимку. З кінця листопада і до початку лютого можна спостерігати тьотів і дядів, які працюють на вулиці, як вони палять у відрах шматки дерева та вугілля і гріються навколо нього. І це не бомжі, а трудящі! І це в шестимільйонному місті! А у вікнах стоять не склопакети, а всього лиш одне скло, бо в нас же як-не-як південь, і тому, коли ти прокидаєшся вранці і висовуваєш носа з-під ковдри, можна побачити власне дихання у власній спальній.

Коли до мене зателефонувала Рита і запросила мене поїхати на острів Хайнань, що на півдні Китаю, для зйомок на якусь рекламу, я, не думаючи, погодилась, бо якраз злазила з мопеда і тремтіла від холоду. Уникнення холоду було змалку моїм завданням номер один. Їхати треба було наступного дня, я якраз мала вихідні, бо в дітей у школі якісь іспити, тому попросила одного хлопця підмінити мене на останні два дні і почала збиратися на море! Коли ми зустрілися в аеропорту, я дізналася, що з нами також їхали Брайан і білява, засмагла, схожа на янгола американка Кім.

Глава 6
Про непомірну неосяжність неба

Захламлений острів Хайнань; реклама йогурту і кохання; серфери і магічні грибочки; ментоловий дим; плани на майбутнє і неосяжність хайнаньського неба

Острів в інтернеті описували як тропічно-магічний, з кокосами, пляжами та багатьма іншими принадами. Оскільки ми жили в ненайдорожчій його частині, цих особливих принад ми не бачили, хіба під час зйомок. Головний пляж міста Санья проходив уздовж головної дороги міста Санья. На пляжі часом валялися пляшки та інший мотлох, продавали перлини і парео, і китайські бабці щовечора влаштовували танці. Пересічне собі китайське місто, тільки з пляжем. Я, звичайно ж, купила для Вейвей намисто і взагалі раділа можливості погрітись на сонечку.

Три дні нас мусолили китайські агенти, возили на зйомки реклами йогурта, фарбували нам лиця, як повіям, навіть Брайану, і змушували робити одне і те ж. Ми повинні були сидіти всі за обіднім столом, четверо іноземців та стільки ж китайців. У рекламі ми обідали дуже жирними китайськими стравами і активно між собою спілкувались. З часом прикидалися, що вже добряче наїлися, і тут Кім діставала з сумочки чудо-йогурт, формула якого була розроблена у Швейцарії і який допомагав перетравлювати їжу. Всі ми раділи і починали їсти йогурт. І тоді ми, згідно з рекламою, переносились з ресторану на прекрасний пляж, такий собі рай на землі.

На четвертий день зйомок нас нарешті повезли на пляж.

Там ми ще півдня прикидалися, що цей йогурт вирішив усі наші проблеми, і після цього зйомки закінчились майже для всіх, окрім Рити та одного китайського парубка. Згідно з сюжетом реклами, наприкінці всього дійства вони закохувалися і йшли, тримаючись за руки, вздовж берега, під захід сонця, грала романтична музика, і реклама нарешті закінчувалась.

Таким чином, ми відійшли від гарних краєвидів з пальмами і чистим пляжем у бік справжнього Хайнаню. Ми йшли вздовж узбережжя, і інколи над берегом стояв будинок чи два, з купою сміття, вивернутого прямо з будинку в бік моря. Я жалілася на це свинство і порівнювала таку поведінку з Україною – у нас би ніхто не захламлював так власний двір, тим паче якщо хата стоїть на березі моря.

Мені згадалися українські села з фарбованими воротами і квітами над дорогою і в дворі, хазяйновитими бабусями в квітчастих хустках і з посмішками на обличчях і сонячні зайчики, що стрибають від хати по подвір’ю.

У мене завжди хороші спогади асоційовані з хорошою погодою, не пам’ятаю жодної хорошої події, яка б зі мною трапилась у дощ чи в холод. Саме тому я зараз на острові, а не в зимовому Куньміні.

Поруч з трохи забрудненим пляжем стояв трохи розвалений пляжний бар, і у піску лежали дошки для серфінгу, а в барі сиділи і сміялися, судячи з їх вигляду, серфери. Ми підійшли до хлопців і почали говорити з ними китайською. Мені було соромно, що я розуміла гірше за всіх, але в основному все було ясно, хлопці були привітними і могли пояснити нам все на пальцях. Вони були китайськими серферами. Я була, якщо чесно, здивована, навіть стаття у Вікіпедії не згадувала про такий феномен, як серфінг на Хайнані, але в Китаї немає чому дивуватись – тут настільки багато людей, що на кожне заняття знайдеться своя група зацікавлених. Я навіть знаю скалолазів та байдарочників у Юньнані.

Деякі з хлопців виглядали зовсім молодими, а дехто мав дуже доросле обличчя, але всі були в прекрасній формі. Вони пояснили, що на Хайнані серф не такий хороший, як, наприклад, в Індонезії чи на Філіппінах, але нам пощастило, що ми приїхали саме на цей пляж, бо саме тут і зависає більшість серферської тусівки острова. Про що ми зможемо переконатися ввечері. «Ввечері? – кажу я. – Я думала, ввечері на хвилях небезпечно». «Це правда, – погоджується серфер Лі Му. – Увечері ми не катаємось на хвилях, але у нас буде вечірка. Сьогодні, саме в цю суботу, святкуватимемо річницю відкриття першого серферського бару на Хайнані, який зветься «Бо», – ми влаштували з цієї нагоди міні-турнір, на який приїхали наші друзі з Філіппін». Класно, оце нам повезло, – знялися в рекламі йогурта, ще і з серферами затусили. «А можете нас навчити основ серфінгу? Ну так, щоб я могла хоч на дві секунди встати і проїхатися по хвилі?» – не вгавала я. «Це треба спеціальні борди для початківців, вони у нас на сховищі, завтра можете поїхати з Ліу Лонгом, а він заодно потренується давати уроки, він у нас стажується. Також я б порадив інший пляж».

Класно! Я завжди хотіла спробувати, але все боялась відчути себе ідіоткою і ніколи не наважувалась. А тепер, коли наші знайомі нам допоможуть, я відчуваю, що це не важливо, впаду я чи встану, головне взяти участь у цій затії.

Ми всі втрьох поїхали до готелю, щоб перевдягтися до вечірки та почекати на Риту. Вийшовши з таксівки, ми купили пива, смажених горішків та соняшникового насіння і гуляли брудним пляжем уздовж дороги. Мені було так хороше на душі – втекла з роботи, іду пляжем, завтра вчитимусь кататись на серфі. Ну і що, що тут трохи брудно? Зате люди навколо привітні і посміхаються. Світ неідеальний, і я його все одно люблю, так само, як і цю країну, повну протиріч і нісенітниць.

Коли повернулися Рита з кавалером (в рекламі вони закохались одне в одного, і в реальному режимі, очевидно, могло статися те саме), ми були вже трохи підвипившими, сиділи із щасливими посмішками на березі моря і дивилися на бабунь, які охоче та енергійно танцювали свої напівтанці-напіваеробіку, трохи збиваючись з ритму, але з посмішкою до вух. Я часом доєднувалась до їх танців, а коли стомлювалась, сідала назад до пива, зернят і розмов.

Кім купалась у нічному морі, а ми з Брайаном балакали. Йому дуже подобалось їсти смажені солені зернята, і він не розумів, чому в США ніхто їх не їсть. «Це тому, що у вас є бургери і картопля фрі, і люди не розмінюються на такі дрібноти, як зернята, які ще й лущити треба», – казала я. Брайан погоджувався сміючись. «Але насправді, – сказав він, – проблема ожиріння в Штатах настільки серйозна, що вона вже перевершила всі наші досягнення, люди буквально стають інвалідами за життя через неправильне харчування і продовжують працювати на ці ж великі корпорації, які їх годують непотребом».

Я пережила була це на своїй шкірі. Колись, поїхавши до США на стажування на два місяці, я не їла майже нічого, але все одно набрала п’ять зайвих кілограмів. Так ми і говорили «за життя», поки Рита не підійшла ззаду і не запитала про наші подальші плани.

...

3 4 5

Стандарт

(8 оценок)