– Це вияв твоєї материнської, жіночої сутності, – сказала Настя. – Перебільшене почуття відповідальності, необхідності захищати. Мені здається, ти недостатньо усвідомлюєш себе як жінку, здатну творити життя у своєму тілі, – ти навіть вчора сказала: «вагітний». Ніхто не може бути «вагітний», лише «вагітна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.

Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.

Цілу ніч Соня не могла дати собі ради. Катя та Етері сказали їй, що в неї є час подумати, приблизно доки дитина в ній не виросте до розміру великої квасолини. Після того Соня уявила собі дитину квасолевого розміру – як ця дитина повзає і пересувається всюди, ніби хробак, серед ложок, ключів, паперів, яка вона крихітна і м’яка, як легко можна роздушити її необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просиділа майже нерухомо – їй здавалося, що десь навколо неї є ця небезпечно крихітна дитина й одна Соня в цілому світі відповідальна за те, щоби ніяк їй не зашкодити, і водночас лише Соня й може справді зашкодити дитині-квасолині. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Насті. Настя привезла живу дитину нормальних, традиційних розмірів, і нав’язлива ілюзія зникла.

– Поки ти не знаєш, що робити, – казала Настя, – може, й справді поїдь до батька. Навіть якщо він ніколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато різних причин. І якщо він ще ніколи тебе не любив – він цілком може зробити це зараз.

– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зізналася Соня.

– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловік. – Дитина – ну, якщо ти вирішиш, – це логістично складно і дуже дорого. Це не найтиповіша ситуація, звісно, але кров є кров, і я би повважав, що ти маєш право на допомогу. Навіть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.

І Соня стала сподіватися на краще.

Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір – удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала об’їжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі – ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, – Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них – зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.

Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше – а отже, мусить і працювати найбільше, а це – замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з м’якими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні – його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні. Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей – чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку – їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі, як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до діла у звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них у життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце – так добре вона уявляла собі себе з м’ячем серед хлопчиків, на колінах у бабів чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.

Але дід ніколи не зупинявся.

Коли селище знову змінилося вигинами полів, серед яких, здійнявши руки до неба, понуро брели в бік обрію електроопори й подекуди плавали острівці кущів, Соня раптом подумала, що тепер за тим і їде – щоби влізти в шпаринку чужого світу, де, можливо, знайдеться місце для неї і для всього, з чим вона не розуміє, як вчинити.

Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня увімкнула фари, і відблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.

– До повороту? – спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.

– Сідайте, я вас підвезу, – сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці у неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь у Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав і сам чоловік; у сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра – згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі у вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний онук, там жінка завжди залишалася на ніч у своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті – туди на другі вихідні поїду, – казала жінка, – лежали батьки її другої невістки, а ще далі – туди аж на Трійцю, – друга жінчина тета…

– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жінка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже відповідають», – подумала Соня.

– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.

На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. У самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув у машині й вчадів на смерть.

Соні тоді було шістнадцять, і вона багато говорила про те, щоби їхати з міста поступати вчитися, але ніколи не говорила про це серйозно: нікого, крім неї та мами, в діда не було, а він, хоча все ще вставав щоранку робити свої армійські вправи, був уже кволий, капризний, все більше потребував чужих зусиль, очей і рук. Мама Сонина саме дістала візу й багато говорила про те, щоби виїхати працювати за кордон, – але ніколи не говорила про це серйозно, бо в Соні з дідом нікого, крім неї, не було. Соня відвела тоді діда в гараж – він дуже просився. Колись він проводив там цілі дні – мастив антикорозійкою піддон, ладнав гачки і спінінги до риболовлі. Не було більше ані антикорозійки, ані риболовлі, руки дідові безсило хапалися за різні речі й тут же випускали їх, а очі сльозилися й були помережані рожевими тріслими судинами та поцятковані крововиливами. Дід не здитинів, натомість дедалі частіше в деталях згадував дитинство – розповідав багато про терикони і кукурудзяні поля, серед яких виріс, про рідню, яка тепер розгубилася вся – і жива, і мертва. Усі історії незмінно закінчувалися словами про те, що потім він пішов на війну. Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.

Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.

– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.

– От же ж дід буде джвендіти, – казала мама, видихаючи на ходу білі хмарки, їм із Сонею було одночасно весело та соромно від того, що вони отак забули діда в гаражі. Дід лишався розумненький і обережний по життю, сам додому би не пішов. У гаражі було сухо, безпечно, електрику дід провів туди, ще коли купив машину.

– Буде джвендіти, – погоджувалася Соня. Джвендіти дід любив понад усе.

Але дід не злостився і не джвендів. Із закинутою головою він сидів на водійському кріслі в заведеному «жигулі», всі вікна були щільно закриті. Світло в гаражі дід сумлінно вимкнув.

– Спить іще, – з полегшенням сказала мама. Дід посміхався, був якийсь весь розгладжений, ніби гумовий. Напевне, він і правда спав. До того, як учадів. Ховали діда перед Великоднем. Священик, якого партійний Сонин дід не хотів би, підвивав монотонно про те, як душа перебуває – десь там перебуває, кидається до всіх, кричить і голосить, але ніхто ще її не чує, ні живі, ні мертві, ні Бог, ні ангели, ані навіть інші душі, які точно там мають бути в цьому перевалочному пункті. Соні ніколи в житті не було так зле, як коли вона уявляла собі діда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендіти, сіпається між усіма і лащиться до кожного, а ніхто його не бачить і не чує, так ніби нема ніякого діда. Сам він лежав у труні в мундирі полковника, медалі з війни Соня з мамою чіпляли на діда в останній момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дідові друзі, ветерани, перешіптувалися осудливо. Дід був маленький, менший за Соню з мамою, коли і як він став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дідом. Мертвого діда було страшно шкода, хотілося його підняти, обійняти, пожаліти. Коли на кладовищі дали салют, для якого з військової частини привезли накурених солдатиків на вантажівці, що від неї могло би вчадіти ціле місто, і діда стали накривати кришкою, Соні здалося, що він вмощується з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зі священиком і неправильно причепленими медалями, але це деталі, а за ними дід ніколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно і ми до кінця ніколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, і головне – чи винні ми в чомусь, і якщо так – то в чому саме? Врешті вона тоді вирішила ніколи не думати, як це все насправді відбулося й чому, щось підказувало їй, що саме так і буде правильно. Мама, правда, довго після того не могла спати, так ніби вона забула когось важливого в гаражі. Вона хотіла була пити дідове снодійне, але біла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча діду належалося з’їсти заледве половину пігулок за графіком, – бо він до всього малював графіки й вішав їх коло відривного календаря на кухні. Соня викинула графік, і всі інші графіки, і календар також. Ані Соня, ані мама ніколи в житті більше не пили шипшинового відвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а історія про забутого в гаражі діда якось вибляклася, витріпалася в людських переповідках, як старий хідник, засвітилася дірками і зникла й більше так не боліла.