Час біг невпинно і видавався імператорові швидшим, ніж будь-коли раніше в його житті. Інколи його опановувало прикре відчуття, ніби час уже не кориться йому, як давніше, як багато років тому. «Багато років тому!» – проказав він уголос і заходився рахувати, і заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дід. Давніше він сам визначав і спрямовував плин годин, які мали його міру та повноту й утверджували в багатьох частинах світу його ім’я і могутність. Сьогодні імператорові корилися, можливо, тільки люди, натомість час утікав від нього, розпливався і розмивався, тільки-но він прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Він лишив їх тільки на мить. Кілька коротких місяців вони не відчували його погляду, що приборкував і вабив, твердого і улесливого потиску його руки, грізного і ніжного, гнівного і чуттєвого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хіба можна забути такого, як він? – але відвикли від нього. Вони жили без нього, чимало навіть проти нього, і то в порозумінні з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидів сам між численних і часто змінюваних людей і друзів. Невдовзі приїхали його брати, сестри, мати.
Час минав, ставало ясніше і тепліше, весна в Парижі буяла і пишалась, скидалася майже на літо. В саду Тюїльрі пурхали дрозди, вже обережно й поволі поширились пахощі бузку, імператор, гуляючи самотній у саду, заклавши руку за спину і опустивши очі в жорству доріжок, не раз увечері чув солов’їв. Весна вже утвердилась. У такі години імператор думав, що він усе життя так уважно стежив за вічною зміною пір року, що набув звичку відчувати сприятливі або несприятливі нагоди, прихильні або неприхильні обставини, зичливий або ненависний настрій природи, відчувати, які накази виконано згідно з його наміром, а які витлумачено хибно. Земля була територією, небо – союзником або супротивником, пагорб – пунктом спостереження, долина – пасткою, струмок – перешкодою, гора – прикриттям, ліс – засадою, ніч – спочинком, ранок – нападом, день – битвою, а вечір – перемогою або поразкою. Так просто було давніше. «Багато років тому!» – думав імператор.
Він повернувся в палац. Хотів побачити портрет сина. В неспокійні години імператор тужив радше за своєю дитиною, ніж за її матір’ю. Імператор був незвичайним витвором та поріддям свавільної природи і водночас, здавалося, змінив її закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своїх предків. Його предки жили завдяки його імені. Але природа мстива, він знав про це. Дозволивши імператорові надати блиску предкам, вона була змушена відмовити йому в нащадках. «Моя дитина! – думав імператор. Він думав про сина з ніжністю батька, матері і дитини. – Моя нещасна дитина! – думав імператор. – Він мій син, то, мабуть, і мій спадкоємець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, він народився для мене. Я хочу бачити його».
Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячі, здорове і невинне. Його лагідні очі довірливо дивилися назустріч ще не відомому, страшному, прекрасному і небезпечному життю. «Це моя кров! – думав імператор. – Йому вже не доведеться завойовувати, але він повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрі поради… Я не можу побачити його!..»
Імператор відступив на два кроки. Було надвечір’я, крізь відчинене вікно в кімнату заходили сутінки і повільно стелилися вздовж стін. Темні одяганки імператорського сина непомітно розчинилися в них. Блідо світилося тільки його рідне і дуже далеке личко.
На столі стояв пісковий годинник з відшліфованого берилу. Через вузеньку шийку сіялася жовтувата тонесенька цівка піску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож імператор усякчас мав перед очима свого ворога – час. Інколи він задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше ніж вибігав пісок, – дитяча гра. Імператор вірив у таємниче значення дат, днів, годин. Він повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня він колись наказав розстріляти свого невинного ворога – герцога Енґієнського. Імператор мав добру пам’ять. Мертві – так само. Скільки ще часу потребують мертві, щоб помститися?
Імператор чув плин годин і під час розмов із міністрами, друзями та радниками, і тоді, коли народ під вікнами надворі вигукував радісні заклики. Терплячий, розмірений і монотонний голос годинника був гучнішим за виття і галас юрби. Імператор любив його більше, ніж голос народу. Народ – ненадійний друг, час – вірний надійний ворог. У вухах імператора ще лунали ненависні крики, коли десять місяців тому, розбитий і безсилий, він покидав країну. Кожен радісний вигук юрби болісно нагадував йому про всі ненависні вигуки іншого тлуму.
Ох, він усе-таки мусить утримувати тих, хто вагається, навіть у брехунів створювати враження, ніби вони не брешуть йому, навіть нелюбим засвідчувати, ніби він любить їх. Він заздрив своєму ворогові, старому і незграбному королю, що втік від нього. Король урядував ім’ям Бога і підтримував мир завдяки своїм предкам. Натомість він, імператор, змушений воювати. Він тільки генерал своїх солдатів.
Був лагідний квітневий ранок. Імператор покинув палац. Він їхав верхи по місту в сірому солдатському плащі, на білому коні, в бойових і все-таки вишуканих чоботях із м’якої юхти, на яких поблискували срібні остроги, вправний і небезпечний, у чорному капелюсі на опущеній голові, що вряди-годи несподівано смикалась угору, немов імператор раптом виходив із глибокої задуми. Він їхав ступою. Кінь розмірено й тихо вицокував на камінні. Людям, які бачили, як їде імператор, у тупоті копит білого огира вже вчувався розмірений і люб’язний поклик тих небезпечних барабанів, які закликають на війну. Люди зупинялися, скидали капелюхи і кричали: «Хай живе імператор!» – зворушені, вражені й трохи налякані його виглядом. Цей його сьогоднішній образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у їхніх кімнатах та кімнатах друзів, він прикрашав краї тарілок, із яких вони їли щодня, чашки, з яких вони пили, металеві руків’я ножів, якими нарізали хліб. То був знайомий, рідний, – атож, рідний, – образ великого імператора в сірому плащі та чорному капелюсі на білому огирі. Тому люди часом навіть лякалися, побачивши цей образ живим: живого імператора, живого коня, справжній плащ, реальний капелюх. Імператор їхав досить далеко попереду від свого почту, генерали та міністри в пишному вбранні їхали вслід за ним на шанобливій відстані.
Добре молоде сонячне сяєво сіялося крізь світло-зелені, свіжі крони дерев обабіч вулиць і в паризьких садках. Похмурим чуткам, які надходили з багатьох районів країни, людям сьогодні не хотілося вірити. Вже чимало днів точилися розмови про повстання вірних у країні королю військ проти імператора. Подейкували, що могутні світу цього ухвалили знищити імператора, а разом з ним і Францію. На всіх кордонах країни стояли готові до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Відні, в домі свого батька, австрійського імператора. Вона не повернулася додому, її до Франції не пустили. У Відні тримали в полоні й сина імператора. На всіх кордонах Франції вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховісні чутки, війну на кордонах і смерть на чатах. Вони були схильні покладатись на добрі новини, про які писали в газетах. Тепер вони бачили, як по місту їде імператор, точнісінько такий, якого, як здавалося, вони знали, – могутній і замислений, розумний, величний і відважний, володар битв, – їде серед молодої весни паризькими вулицями, тож їм видавалося цілком природним, що небо прихильне до них та імператора, і вони всією душею віддавались відрадній мелодії цього щасливого дня та своїх радісних серць.
Імператор їхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привітав зібраний там люд Сен-Жермена, робітників і солдатів. Він знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся і рівні пасма, які свавільно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бідними і простими людьми він видавався біднішим і простішим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня і вже припікало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Він змусив і коня, і себе до недвижності пам’ятника, вплив і силу якої він знав уже багато років. Від юрби, де ясніли сотні червоних жіночих хусток, здіймався добре знайомий кислуватий і жирний запах поту, огидний дух злиднів під час свят, запах їхнього радісного збудження. Імператор розчулився. Він тримав капелюха в руці. Він не любив народ, не довіряв його радості, захвату і запаху. А проте всміхався, непорушно сидячи на білому коні, – улюбленець народу, імператор і камінь.
У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Які вони однакові – фельдфебелі, капрали, єфрейтори – всі, кого пощадила смерть і хто знову повернувся до своїх звичних міщанських кислуватих злиднів. Імператорові спадало на гадку одне ім’я за іншим. Декого він добре пам’ятав і міг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Він соромився. Люди любили його, і він соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, міг пройматися лише співчуттям. Він сидів на осяяному сонцем, а отже, вдвічі сяйливішому білому коні, з непокритою головою, мов придавлений галасом і криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер імператор махнув капелюхом, ослабив вузду і зменшив тиск гомілок так, щоб кінь зрозумів його й затанцював на місці; потім заговорив, і людям у юрбі здалося, ніби щойно почуті барабани промовляють людською, імператорською мовою.
– Мої друзі, – почав імператор, – товариші моїх битв і перемог, свідки мого щастя і нещастя…
Кінь нашорошив вуха і ворушив тихенько переднім копитом у такт словам імператора.
Сонце стояло опівдні, світило молодо й лагідно.
Імператор насадив на голову капелюха і спішився.
Підійшов до людей. Їхня любов підступила до нього з їхнім віддихом, потужно променилася з їхніх облич, як сьогодні сонце з небес, і йому раптом здалося, ніби так буде завжди. Тієї миті імператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретів, на тарілках і ножах, на стінах кімнат, – уже як міф і ще живого.
Довгі місяці у вигнанні імператор тужив за цим народом. То був народ Франції, тож він знав його. Народ блискавично був готовий і любити, і ненавидіти. Був святковий і глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, він був гордий у злиднях, великодушний у щасті, довірливий і легковажний у перемозі, озлоблений і мстивий серед лиха, грайливий і дитинний під час миру, нещадний і нездоланний у битві, швидко розчаровувався, був водночас довірливий і недовірливий, забудькуватий і схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’яніння і неодмінно залюблений у поміркованість. Це був народ галлів, народ Франції. Отож він любив імператора.
Імператор уже не відчував недовіри. Люди обступили його. Кричали поблизу від нього: «Хай живе імператор!» – коли він стояв поміж них, серед них, і здавалося, ніби люди, поки він стоїть серед них, прагнули довести йому: вони теж ніколи не забували, що він їхній імператор. Він був їхнім сином і їхнім імператором.
Імператор обняв одного літнього унтер-офіцера. Той чоловік мав похмуре, жовтувате, сміливе кістляве обличчя, шпакуваті, обвислі й ретельно розчесані вуса, був вищий від імператора на цілу голову, і, поки вони стояли обнявшись, здавалося, ніби імператор віддався під захист худого і кістлявого ветерана. Унтер-офіцер схилив голову ліворуч, а оскільки йому перешкоджали і власний зріст та незграбність, і невисока та опасиста постать імператора, цей рух видавався трохи сміховинним, але дав змогу імператорові поцілувати його в праву щоку. Імператор відчув запах жовтуватої шкіри, гострого оцту, яким ветеран змастив свіжопоголені щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став імператорові близьким і рідним. Так, солдатам, тим дивовижним воїнам французької країни, був властивий запах народу; так пахла сама вірність, солдатська вірність: потом, тютюном, кров’ю і оцтом. Цілуючи одного солдата, імператор цілував та обіймав увесь народ, удихав його запах, запах усієї своєї Великої армії, всіх полеглих і тих, хто вижив. Тим часом народові, що бачив, як довгов’язий, худий і кістлявий унтер-офіцер обіймає і немов захищає опасисте й куце тіло імператора, здавалося, ніби він увесь стоїть там в обіймах імператора, ніби він сам обіймає імператора. Сльози наповнили очі глядачів, і вони хрипкими голосами заревіли: «Хай живе імператор!» Бажання плакати здушило їхні радісні горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран відступив на три кроки назад і виструнчився. Під його кущавими, пишними бровами світилися маленькі чорні очі – віддані й небезпечні вогники вірності.
– Де ти воював? – запитав імператор.
– Мій імператоре, під Йєною, Аустерліцом, Ейлау, Москвою, – відповів унтер-офіцер.
– Як тебе звуть? – запитав імператор.
– П’єр-Антуан Лавернуаль! – прогримів унтер-офіцер.
– Я дякую вам, – проказав імператор гучним голосом, тож його мали чути всі, – лейтенанте П’єре-Антуане Лавернуалю!
Новий лейтенант знову виструнчився. Відступив ще на крок назад, підняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, і вигукнув здушеним голосом: «Хай живе імператор!» Знову став у шерегу товаришів, звідки його витягнув імператор, і півголосом розповідав усім, хто зібрався навколо:
– Ви тільки подумайте, він одразу впізнав мене! Ти, мій любий Лавернуалю, сказав він, був під Єною, Аустерліцом, Ейлау і Москвою! Ти ще не маєш ніякої відзнаки. Ти матимеш її. Я призначаю тебе лейтенантом.
– Він знає нас усіх, – проказав один з унтер-офіцерів.
– Він не забув нікого! – додав другий.
– Він упізнав його, – шепотіли десятки солдатів. – Він знав його прізвище. Знав навіть обидва імені. П’єре-Антуане Лавернуалю, сказав він, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сів на коня. Лавернуаль, думав він, бідолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха і, видимий усім, підвівшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розуміли серед гуркоту гармат:
– Паризький народе! – вигукнув він. – Хай живе Франція!
Імператор повернув коня. Всі ринули йому вслід – і відокремили його, сяйливого коня і сірий плащ від імператорського почту. За імператором пішла не одна сотня людей: чоловіків у мундирах і в цивільному, а також жінок у червоних хустках, що яскріли під юним сонцем.
Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений і скорботний. Завжди він змушений обіймати невідомих бідних людей, давати їм титули й ордени, щоб вербувати і купувати їх. Вони любили його, а йому були байдужі. Імператор соромився. Обіймати ще одного Лавернуаля! Невже і цього звуть Лавернуаль? У Великій армії було багато тисяч унтер-офіцерів, чотириста тисяч солдатів. Він, великий імператор, соромився малих лавернуалів…
Імператор наказав, щоб у кожному місті країни дали по сто гарматних пострілів. То була його мова. Отак він повідомив народові, що одержав перемогу над повсталими ворогами – друзями короля.
Гармати прогриміли в усій країні, і їм вторувало могутнє відлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упізнали голос нещадного імператора, що повернувся в країну. Навіть про мир він повідомляв пострілами.
Брат імператора казав:
– Було б краще звеліти бамкати в дзвони, а не стріляти з гармат.
– Так, – погодився імператор, – я люблю дзвони, і ти знаєш про це. Я б охоче послухав їх. Але зі дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.
– Кого ти маєш на увазі? – запитав брат.
– Увесь світ, – повільно і врочисто мовив імператор.
О проекте
О подписке