Иван Нечуй-Левицкий — отзывы о творчестве автора и мнения читателей

Отзывы на книги автора «Иван Нечуй-Левицкий»

16 
отзывов

sireniti

Оценил книгу

З чого почати? З того, що смішно? Чи з того, що сумно?
А може з того, що нічого не міняється? Роки проходять. В космос летять кораблі. Автомобілі приходять на зміну коням. А віз і нині там. А люди залишаються все такими же. Гоноровими, чварливими, готовими дертися за клаптик землі до крові навіть з братом.
Іван Нечуй-Левицький написав безсмертний роман. На всі покоління.
Не старіють його Мотря і Карпо, Лаврін і Мелашка. Не здається стара Кайдашиха, і все так же заглядає в чарочку старий Кайдаш.
Може поскидали очіпки і шаровари, поврізали коси та збрили вуса, але все-таки де-не-інде, уже не в гарненьких, немов мальованих хатинках, а в дорогих міських квартирах лунають сварки за дачі, гроші, спадок.
Сумно, чи не так? Але такий уже в нас менталітет.
І тата бити разом, і Батьківщину боронити разом.
І коли вж всохне та груша?

Дальше...

И с чего начать? С того, что смешно? Или с того, что грустно?
А может с того, что ничего не меняется? Годы проходят. В космос летят корабли. Автомобили приходят на смену коням. А воз и ныне там. А люди остаются все такими же. Тщеславными, сварливыми, готовыми биться за лоскуток земли до крови даже с братом.
Иван Нечуй-Левицкий написал бессмертный роман. На все поколения.
Не стареют его Мотря и Карпо, Лаврин и Мелашка. Не сдается старая Кайдашиха, и все так же заглядывает в рюмашку старый Кайдаш.
Может и поснимали очипки и шаровары, укоротили косу и сбрили усы, но все-таки ведь встречается, уже не в писаных избушках под соломой, а в дорогих городских квартирах раздаются ссоры за дачи, деньги, наследство.
Грустно, не так ли? Но такой уж у нас менталитет.
И отца бить вместе, и Родину защищать сообща.
И когда уже засохнет эта груша?

21 февраля 2017
LiveLib

Поделиться

Kumade

Оценил книгу

На перший погляд здається, що Нечуй-Левицький занизив власну планку, встановлену перед тим блискучою "Кайдашевою сім'єю", беручись не за намацану вдячну тему й розгортаючи її найвдалішим штибом. Але лише на перший. Автор воліє універсальності, бо його не лише то веселять, то печалять, а то й змушують обурюватись картинки народного побуту, - переймається він також ідеями й абстракціями, що вирують серед міської інтелігенції. Ідеями патріотизма й космополітизма, рівноправ'я й просвітництва, що нівелюють відношення до побутових справ, а справи сердечні взагалі відсувають на задній план. А без сердечних справ ніяк не обійтись, бо ж і романний жанр вимагає, і головні герої - люди молоді, та й ще дія відбувається в травні. А починається вона в Кишеневі, де ми знайомимося з усіма героями, щоб розвернутися в інших декораціях - над Чорним морем, в Одесі, яка в автора чомусь чоловічого роду - Одес (мабуть, неспроста, а, скажімо, аби підкреслили нав'язану імперскість, мовляв "город" - відтак "він").

І мабуть "керівною роллю" імперської ідеології, де "кожен цвіркун повинен знати своє сідальце", продиктовані й "інсектні" прізвища двох з головних героїв: Комашко й Мурашкова. Можливо, й Саня Навроцька, подруга Наді Мурашкової, має щось наврочити, проте її доля стати Комашковою, а відтак насмакуватись від усіх великодержавних щедрот. Щодо місцевого ловеласа Селаброса (себто "уславленого"), то це той самий типаж "героя нашого часу", що поступово наразі перетворився в "ґламурного покидька" (по-суті лише змінивши назву). Сумно зазначати, що якщо Лермонтов навіть пойменував його так з сарказмом (хоч не факт), читацький загал сприймає його саме героєм... От він бо може не тільки складно висловлювати велемудрі абстракції або "розтікатися миссю по дереву", виспівуючи кохання, - а ще й робити це правильною українською (коли це йому вигідно), на відміну від щирих, та допіру недолугих спроб Сані. Ще одна знакова дійова особа - Фесенко - істинний пролаза, що хоч і соромиться свого не лише "мужицького", але й "плебейського" прізвища (явно від якоїсь Хвеськи - чи не язикатої?) - проте і свого не впустить, і принципами з вподобаннями поступиться найвигіднишим чином. А прізвище й змінити можна буде, коли що... От Селаброс з Фесенком скніти не будуть, бо якщо й теж таки комахи, то жучари ще ті!

Є в романі й криловські бабки-стрибунці, що "проспівують літо красне", а заїдно пропивають і програють, забуваючі й про власних дітей, не кажучи про якісь абстракції. То вже навіть не комахи, а якась болячка на тілі держави - чи не тому вони Бородавкіни? Є й такі колоритні персониська як саніна мачуха з власною дочкою-дурепою! Снобка до мозку кісток з виплеканою по-благородному й під надсуворішою цензурою дебілкою. Це мухи, для яких подібне життя наче абрикосовим варенням обмазане. В сімейних сценках Навроцьких упізнається вже знайомий нам Нечуй-Левицький, змушуючи сміятися вголос.

Цікаво, що на справжні почуття спроможні виявляються саме ті, для кого вони справа навіть не третя, а тридцять третя: себто Саня, Надя, Віктор Комашко. Для жуків-красномовців кохання якраз коли не спотворюється то стає справжньою абстракцією. Або доцільною машкарою, що вони ніколи не сплутають, коли її варто вдягати. Для подібної плутанини треба мати щирість і безпосередність, як Навроцький-батько, а це крам, позбавленний вартості з імперської точки зору. І доки подібні до батька будуть мукати, начуваючись правди, доки мухи-матері будуть цензорами допустимоі "багородної" освіти для коханих личинок, доки бабки пострибатимуть, незважаючи на лічинок власних, доки нещасні комашки плекатимуть інфантильні надії, - імперія житиме й не даватиме жити по-людськи своїм дітям. А ми бачимо, що навіть чужих, що їм вдалося нарешті відмовитися від отруйної цицьки, ніяк не залишить у спокої, не влаштувавши якої-небудь деспоживації. Бо ж патріотизм може бути лише у відношенні до імперії, будь-який інший - нацизм. Але надамо слово для заключного пророцтва (принаймні на найближчі 132 роки) Вікторові Титовичу, а відтак самому Іванові Семеновичу:

Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху... Людська особистість задавлена і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і бояться, бо на злодієві шапка горить... Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще їм потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таїтись, або бути готовий на усе лихо.

переклад

Над бушеваньем, коего зуб неймёт, условиях всеобщей насекомизации

На первый взгляд кажется, что Нечуй-Левицкий занизил собственную планку, установленную перед тем блестящей "Кайдашевой семьей", берясь не за нащупанную благодарную тему и разворачивая ее самым удачным образом. Но только на первый. Автор желает универсальности, потому что его не только то веселят, то печалят, а то и заставляют возмущаться картинки народного быта, - обеспокоен он также идеями и абстракциями, бушующими среди городской интеллигенции. Идеями патриотизма и космополитизма, равноправия и просвещения, нивелирующими отношение к бытовым делам, а дела сердечные вообще отодвигающими на задний план. А без сердечных дел никак не обойтись, ведь и романный жанр требует, и главные герои - люди молодые, да еще действие происходит в мае. А начинается оно в Кишеневе, где мы знакомимся со всеми героями, чтобы развернуться в других декорациях – над Черным морем, в Одессе, которая у автора почему-то мужского рода – Одес (видимо, неспроста, а, скажем, чтобы подчеркнуть навязанную имперскость, мол "город" - значит "он").

И пожалуй "руководящей ролью" имперской идеологии, где "каждый сверчок должен знать свой шесток", продиктованы и "инсектные" фамилии двух из главных героев: Комашко и Мурашкова. Возможно, и Саня Навроцкая, подруга Нади Мурашковой, должна что-то сглазить (по-украински "наврочити"), однако ее судьба стать Комашковой, а затем вкусить от всех великодержавных щедрот. Что касается местного ловеласа Селаброса (то есть "прославленного"), то это тот самый типаж "героя нашего времени", который постепенно превратился в "гламурного подонка" (по сути лишь изменив название). Грустно отмечать, что если Лермонтов даже поименовал его так с сарказмом (хотя не факт), читательская общественность воспринимает его именно героем... Вот он ведь может не только сложно выражать велемудрые абстракции или "растекаться мысью по древу", распевая любовь, - а еще и делать это правильным украинским (буде ему выгодно), в отличие от искренних, и до сих пор нелепых попыток Сани. Еще одно знаковое действующее лицо - Фесенко - истинный пролаза, хоть и стесняется своей не только "мужицкой", но и "плебейской" фамилии (явно от какой-то Хвеськи - не языкатой ли?) - однако и своего не упустит, и принципами с предпочтениями поступится наиболее выгодным образом. А фамилию и изменить можно, если что... Вот Селаброс с Фесенко прозябать не будут, потому что если и тоже насекомые, то жучари еще те!

Есть в романе и крыловские попрыгуньи-стрекозы, "пропевающие лето красное", а заедно пропивающие и проигрывающие, забывая и о собственных детях, не говоря о каких-то абстракциях. Это уже даже не насекомые, а какая-то язва на теле государства - не потому ли они Бородавкины? Есть и такие колоритные персоныши как санина мачеха с собственной дочерью-дурёхой! Снобистка до мозга костей с взлелеянной по-благородному и под строжайшей цензурой дебилкой. Это мухи, для которых подобная жизнь словно абрикосовым вареньем обмазана. В семейных сценках Навроцких опознается уже знакомый нам Нечуй-Левицкий, заставляя смеяться вслух.

Интересно, что на настоящие чувства оказываются способны именно те, для кого они дело даже не третье, а тридцать третье: Саня, Надя, Виктор Комашко. Для жуков-краснобаев любовь как раз, если не испохабливается, становится настоящей абстракцией. Или целесообразной личиной, и они никогда не спутают, когда ее следует надевать. Для подобной путаницы надо обладать искренностью и непосредственностью, как Навроцкий-отец, а это товар, лишенный стоимости с имперской точки зрения. И пока подобные отцу будут мычать, опасаясь правды, пока мухи-матери будут цензорами допустимого "благородного" образования для любимых личинок, пока стрекозы будут попрыгунствовать, невзирая на личинок собственных, пока несчастные букашки будут питать инфантильные надежды, - империя будет жить и не давать жить по-человечески своим детям. А мы видим, что даже чужих, которым удалось наконец-то отказаться от ядовитой титьки, никак не оставит в покое, не устроив какой-либо депотребизации. Ведь патриотизм может быть только в отношении империи, любой другой – нацизм. Но предоставим слово для заключительного пророчества (по крайней мере на ближайшие 132 года) Виктору Титовичу, а таким образом самому Ивану Семеновичу:

Теперь пошла деморализация: везде царит неутолимая, сумасшедшая тяга к наживе, к деньгам, к сладости жизни, к наслаждению утехами. И эта деморализация идет прежде всего сверху... Человеческая личность задавлена ​​и нарочно убита. Честных, умных, развитых людей и не любят и боятся, потому что на воре шапка горит... Плохих людей не только не взгнуздывают, им еще и потакают, потому что вполне естественно, когда зло покрывает зло и выбирает себе снаряжением зло. Везде царит у нас протекция, а не разум и правда. Высшие умственные интересы запущены. Честного, правдивого человека ненавидят, затрут, запрут, затопчут в грязь, потому что везде теперь пошли вверх темные силы. Честный человек в наше время должен либо молчать и таиться, либо быть готов на всё зло.

свернуть
19 августа 2022
LiveLib

Поделиться

Kumade

Оценил книгу

На перший погляд здається, що Нечуй-Левицький занизив власну планку, встановлену перед тим блискучою "Кайдашевою сім'єю", беручись не за намацану вдячну тему й розгортаючи її найвдалішим штибом. Але лише на перший. Автор воліє універсальності, бо його не лише то веселять, то печалять, а то й змушують обурюватись картинки народного побуту, - переймається він також ідеями й абстракціями, що вирують серед міської інтелігенції. Ідеями патріотизма й космополітизма, рівноправ'я й просвітництва, що нівелюють відношення до побутових справ, а справи сердечні взагалі відсувають на задній план. А без сердечних справ ніяк не обійтись, бо ж і романний жанр вимагає, і головні герої - люди молоді, та й ще дія відбувається в травні. А починається вона в Кишеневі, де ми знайомимося з усіма героями, щоб розвернутися в інших декораціях - над Чорним морем, в Одесі, яка в автора чомусь чоловічого роду - Одес (мабуть, неспроста, а, скажімо, аби підкреслили нав'язану імперскість, мовляв "город" - відтак "він").

І мабуть "керівною роллю" імперської ідеології, де "кожен цвіркун повинен знати своє сідальце", продиктовані й "інсектні" прізвища двох з головних героїв: Комашко й Мурашкова. Можливо, й Саня Навроцька, подруга Наді Мурашкової, має щось наврочити, проте її доля стати Комашковою, а відтак насмакуватись від усіх великодержавних щедрот. Щодо місцевого ловеласа Селаброса (себто "уславленого"), то це той самий типаж "героя нашого часу", що поступово наразі перетворився в "ґламурного покидька" (по-суті лише змінивши назву). Сумно зазначати, що якщо Лермонтов навіть пойменував його так з сарказмом (хоч не факт), читацький загал сприймає його саме героєм... От він бо може не тільки складно висловлювати велемудрі абстракції або "розтікатися миссю по дереву", виспівуючи кохання, - а ще й робити це правильною українською (коли це йому вигідно), на відміну від щирих, та допіру недолугих спроб Сані. Ще одна знакова дійова особа - Фесенко - істинний пролаза, що хоч і соромиться свого не лише "мужицького", але й "плебейського" прізвища (явно від якоїсь Хвеськи - чи не язикатої?) - проте і свого не впустить, і принципами з вподобаннями поступиться найвигіднишим чином. А прізвище й змінити можна буде, коли що... От Селаброс з Фесенком скніти не будуть, бо якщо й теж таки комахи, то жучари ще ті!

Є в романі й криловські бабки-стрибунці, що "проспівують літо красне", а заїдно пропивають і програють, забуваючі й про власних дітей, не кажучи про якісь абстракції. То вже навіть не комахи, а якась болячка на тілі держави - чи не тому вони Бородавкіни? Є й такі колоритні персониська як саніна мачуха з власною дочкою-дурепою! Снобка до мозку кісток з виплеканою по-благородному й під надсуворішою цензурою дебілкою. Це мухи, для яких подібне життя наче абрикосовим варенням обмазане. В сімейних сценках Навроцьких упізнається вже знайомий нам Нечуй-Левицький, змушуючи сміятися вголос.

Цікаво, що на справжні почуття спроможні виявляються саме ті, для кого вони справа навіть не третя, а тридцять третя: себто Саня, Надя, Віктор Комашко. Для жуків-красномовців кохання якраз коли не спотворюється то стає справжньою абстракцією. Або доцільною машкарою, що вони ніколи не сплутають, коли її варто вдягати. Для подібної плутанини треба мати щирість і безпосередність, як Навроцький-батько, а це крам, позбавленний вартості з імперської точки зору. І доки подібні до батька будуть мукати, начуваючись правди, доки мухи-матері будуть цензорами допустимоі "багородної" освіти для коханих личинок, доки бабки пострибатимуть, незважаючи на лічинок власних, доки нещасні комашки плекатимуть інфантильні надії, - імперія житиме й не даватиме жити по-людськи своїм дітям. А ми бачимо, що навіть чужих, що їм вдалося нарешті відмовитися від отруйної цицьки, ніяк не залишить у спокої, не влаштувавши якої-небудь деспоживації. Бо ж патріотизм може бути лише у відношенні до імперії, будь-який інший - нацизм. Але надамо слово для заключного пророцтва (принаймні на найближчі 132 роки) Вікторові Титовичу, а відтак самому Іванові Семеновичу:

Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху... Людська особистість задавлена і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і бояться, бо на злодієві шапка горить... Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще їм потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таїтись, або бути готовий на усе лихо.

переклад

Над бушеваньем, коего зуб неймёт, условиях всеобщей насекомизации

На первый взгляд кажется, что Нечуй-Левицкий занизил собственную планку, установленную перед тем блестящей "Кайдашевой семьей", берясь не за нащупанную благодарную тему и разворачивая ее самым удачным образом. Но только на первый. Автор желает универсальности, потому что его не только то веселят, то печалят, а то и заставляют возмущаться картинки народного быта, - обеспокоен он также идеями и абстракциями, бушующими среди городской интеллигенции. Идеями патриотизма и космополитизма, равноправия и просвещения, нивелирующими отношение к бытовым делам, а дела сердечные вообще отодвигающими на задний план. А без сердечных дел никак не обойтись, ведь и романный жанр требует, и главные герои - люди молодые, да еще действие происходит в мае. А начинается оно в Кишеневе, где мы знакомимся со всеми героями, чтобы развернуться в других декорациях – над Черным морем, в Одессе, которая у автора почему-то мужского рода – Одес (видимо, неспроста, а, скажем, чтобы подчеркнуть навязанную имперскость, мол "город" - значит "он").

И пожалуй "руководящей ролью" имперской идеологии, где "каждый сверчок должен знать свой шесток", продиктованы и "инсектные" фамилии двух из главных героев: Комашко и Мурашкова. Возможно, и Саня Навроцкая, подруга Нади Мурашковой, должна что-то сглазить (по-украински "наврочити"), однако ее судьба стать Комашковой, а затем вкусить от всех великодержавных щедрот. Что касается местного ловеласа Селаброса (то есть "прославленного"), то это тот самый типаж "героя нашего времени", который постепенно превратился в "гламурного подонка" (по сути лишь изменив название). Грустно отмечать, что если Лермонтов даже поименовал его так с сарказмом (хотя не факт), читательская общественность воспринимает его именно героем... Вот он ведь может не только сложно выражать велемудрые абстракции или "растекаться мысью по древу", распевая любовь, - а еще и делать это правильным украинским (буде ему выгодно), в отличие от искренних, и до сих пор нелепых попыток Сани. Еще одно знаковое действующее лицо - Фесенко - истинный пролаза, хоть и стесняется своей не только "мужицкой", но и "плебейской" фамилии (явно от какой-то Хвеськи - не языкатой ли?) - однако и своего не упустит, и принципами с предпочтениями поступится наиболее выгодным образом. А фамилию и изменить можно, если что... Вот Селаброс с Фесенко прозябать не будут, потому что если и тоже насекомые, то жучари еще те!

Есть в романе и крыловские попрыгуньи-стрекозы, "пропевающие лето красное", а заедно пропивающие и проигрывающие, забывая и о собственных детях, не говоря о каких-то абстракциях. Это уже даже не насекомые, а какая-то язва на теле государства - не потому ли они Бородавкины? Есть и такие колоритные персоныши как санина мачеха с собственной дочерью-дурёхой! Снобистка до мозга костей с взлелеянной по-благородному и под строжайшей цензурой дебилкой. Это мухи, для которых подобная жизнь словно абрикосовым вареньем обмазана. В семейных сценках Навроцких опознается уже знакомый нам Нечуй-Левицкий, заставляя смеяться вслух.

Интересно, что на настоящие чувства оказываются способны именно те, для кого они дело даже не третье, а тридцать третье: Саня, Надя, Виктор Комашко. Для жуков-краснобаев любовь как раз, если не испохабливается, становится настоящей абстракцией. Или целесообразной личиной, и они никогда не спутают, когда ее следует надевать. Для подобной путаницы надо обладать искренностью и непосредственностью, как Навроцкий-отец, а это товар, лишенный стоимости с имперской точки зрения. И пока подобные отцу будут мычать, опасаясь правды, пока мухи-матери будут цензорами допустимого "благородного" образования для любимых личинок, пока стрекозы будут попрыгунствовать, невзирая на личинок собственных, пока несчастные букашки будут питать инфантильные надежды, - империя будет жить и не давать жить по-человечески своим детям. А мы видим, что даже чужих, которым удалось наконец-то отказаться от ядовитой титьки, никак не оставит в покое, не устроив какой-либо депотребизации. Ведь патриотизм может быть только в отношении империи, любой другой – нацизм. Но предоставим слово для заключительного пророчества (по крайней мере на ближайшие 132 года) Виктору Титовичу, а таким образом самому Ивану Семеновичу:

Теперь пошла деморализация: везде царит неутолимая, сумасшедшая тяга к наживе, к деньгам, к сладости жизни, к наслаждению утехами. И эта деморализация идет прежде всего сверху... Человеческая личность задавлена ​​и нарочно убита. Честных, умных, развитых людей и не любят и боятся, потому что на воре шапка горит... Плохих людей не только не взгнуздывают, им еще и потакают, потому что вполне естественно, когда зло покрывает зло и выбирает себе снаряжением зло. Везде царит у нас протекция, а не разум и правда. Высшие умственные интересы запущены. Честного, правдивого человека ненавидят, затрут, запрут, затопчут в грязь, потому что везде теперь пошли вверх темные силы. Честный человек в наше время должен либо молчать и таиться, либо быть готов на всё зло.

свернуть
19 августа 2022
LiveLib

Поделиться

Celine

Оценил книгу

Эта книга входит в программу обязательного школьного образования в Украине, но так как я училась в других краях))), то добралась я до нее только сейчас. Кстати, давно хотела прочитать в том числе и потому, что несколько людей из произведений украинской классической литературы советовали прочитать именно ее.
Прочитала и не пожалела ни на секунду. Отличная, небольшая по размеру повесть, которая ценна не только своими литературными качествами, но и этнографическими - куча ценной информации о том, как жило украинское село в 19-м веке, что ели, как вели хозяйство, работали, что носили (вредная свекруха шьет сорочки из толстого и грубого полотна мужчинам и невестке, а себе из выбеленного тонкого (и видимо дорогого) полотна. Но какая бы не была сорочка - ее непременно украшают вышивкой. Оффтоплю, но вот многое из быта и одежды ушло в небытие, а украинская вышиванка заслуженно прошла все времена и даже сейчас ее с удовольствием носят и мужчины, и женщины. Я, кстати, тоже - отличный вариант, даже в жаркую погоду в ней не жарко, а уж какую красоту делают - глаза разбегаются).
Хатки постоянно подбеливают, а полы в хатах обычно были глиняные, и мне мама рассказывала (она была уже городским ребенком), что в селе у ее бабушек и дедушек было заведено так, что каждую неделю глиняный пол подмазывался свежей глиной разведенной до консистенции жидкой сметаны.
Книга просто искрится юмором, а отношения "свекровь-невестка", эх, что 19-й век, что 21-й - проблемы остаются в принципе все те же.
Отличный язык, живой и образный, колоритные герои, меткие жизненные наблюдения, юмор и мягкая авторская ирония, в общем, злоключения Кайдашевой семейки меня повеселили и заставили в то же время задуматься.

29 января 2017
LiveLib

Поделиться

LeRoRiYa

Оценил книгу

Було б смішно, якби не було так сумно - так можна охарактеризувати цю повість. Персонажі яскраві, кожен з них самобутній й одночасно типовий, таке от поєднання непоєднуваного. Перечитувала три рази. Не втомлююсь дивуватися, до яких гротескних крайнощів доходить автор у змалюванні глибини безсмертного конфлікту поколінь. На фоні безкінечних сварок завершення історії виглядає неправдоподібним, але що ще лишалося автору? Не повбивати ж їх, вірно? Книжка точно варта прочитання, є над чим подумати й навіть над чим посміятися. Раджу.

16 декабря 2012
LiveLib

Поделиться

varvarra

Оценил книгу

Свекровь и невестка - эта тема популярна в народе испокон веков. Но не только фольклор в виде анекдотов эксплуатирует ее, художественная литература тоже уделяет внимание.
У Кайдаша аж два взрослых сына, а значит быть Кайдашихе свекровью дважды. Молодой Марусе довелось служить при дворе у пана. Там она научилась хорошо куховарить, но и набралась немного панства - была высокомерной и какой-то приторно-сладкой. Но стоило ей рассердиться, как сладость с нее сходила в момент и перекричать-переспорить Кайдашиху было редкому под силу. Угодить такой свекрови не только сложно, а невозможно. И, если жена старшего сына была боевой и имела характер с перцем, а с таким долго кланяться не будешь - молодая семья быстро отделилась от родителей, то младшему досталась совсем молоденькая и тихая девушка. Вот и приходилось ей терпеть да плакать. Или сбежать.

Хоть и рассказывает автор семейные истории Кайдашей с изрядной долей юмора, заставляя читателя улыбаться, однако невесткам такой свекрови не позавидуешь. Со временем и сами невестки станут свекровями, об этом тоже надо помнить. А пока они ведут беспощадные войны, в которые включаются все члены семьи.

Нечуй-Левицький красочно описывает села, утопающие в садочках и белеющие хатами. Лес, горы, пруды со склонившимися вербами - кажется, что природа изображает рай, да только люди не могут жить дружно. Они напиваются в шинках, как старый Кайдаш, утонувший в пруду в приступе белой горячки, ругаются из-за клочка земли или старой груши, не просто потрясают кулаками, но и дерутся. И если ворон ворону глаз не выклюет, то невестка свекрови выбить может...
Иван Франко отнес произведение к сокровищнице украинской литературы за особое артистическое изображение сельской жизни.

А еще мне попалось подарочное издание с замечательными иллюстрациями Анатолия Базилевича.

5 октября 2017
LiveLib

Поделиться

RomanKot

Оценил книгу

Це як «Золотой теленок», тільки компактніше, яскравіше, смачніше та й написано раніше:)

Головний герой – Остап Бендер, тобто Капронідас, - обдурює монахів, а до цього він обдурював простих людей.

Кожний монах – окремий, своєрідний характер, кожен спокушаеться по-своєму і, відповідно, кожен по-своєму реагує на шахрайство та втрату грошей.

При цьому, маніпулятивні прийоми універсальні: лестощі, їжа, випивка, секс та спрага до грошей.

Цими прийомами шахраї продовжують обдурювати людей і в 21-му столітті.

Написано красивою, проте, живою мовою, читається легко та з усмішкою.

Характери, душевні стани та емоційні реакції випасані геніально.

Звертаю увагу на те, що москальська мова (в тексті такий вираз вживається), названа там «поліцейською мовою».

25 февраля 2023
LiveLib

Поделиться

nimfobelka

Оценил книгу

У всіх на слуху той факт, що жебраки подекуди заробляють набагато більше пересічних державних службовців. Усім відомо, що є у них своя ієрархія: для "іліти" - найкращі місця, а інші нехай подалі йдуть і не заважають. Всі чули про накладні шрами, приховані ноги, зімітовані хвороби...
Коли перевдягаешся з другом у жебрака та йдеш під церкву просити "чисто по приколу", а виявляється, що заробляєш більше, аніж на своїй роботі, а вдома на тебе чекає вагітна дружина, мимоволі виникає думка покинути ту писанину, одягти дрантя, взяти торби та стояти собі мирненько під церквами. Так і на харч заробиш, і будинок добудуєш, та і відкласти щось залишиться. От тільки дитині твоїй соромно за таткове заняття.
Або безшабашна молодість, юнаки та алкоголь віднімають усі статки, а безтурботна і нерозважлива вдача та любов до випивки заважає знайти місце, де працювати.
Або ти змушена поїхати до Києва, бо власні діти зробили твоє життя незносним. А в Києві роботи не знайшлося. І хоч пече сором, хоч не можеш голосу надати потрібної жалісності, все одно простягаєш руку, щоби хоч якость прогодуватись.
Добре, що є хороша донька, яка умовить кинути жебракування і не соромити її. Добре, що є добрі чуйні люди, які допоможуть знайти роботу. Добре, що крізь нерозважливість побачать добру душу і витягнуть з того дна.
Власне, все добре, що добре закінчується.

1 мая 2012
LiveLib

Поделиться

Vikulaska

Оценил книгу

Твори Івана Семеновича Нечуй-Левицького - вони як енциклопедія - кольорова, багатосторінкова, різнопланова, багата на фольклор, чудову мову, цікаві сюжети, а головне, на любов до України, до кожного маленького села, до кожного деревця та квіточки, до кожної Людини.
"Дві московки" для мене був несподівано трагічним твором, глибоким, болючим, сповненим туги та несправедливості життя. Всією душею співчувала Ганні та Марині в їх поневіряннях та стражданнях. На мою думку, це дуже гарна повість, скарбниця української та світової літератури, як і "Кайдашева сім`я".

4 мая 2016
LiveLib

Поделиться

Lara_Dorren

Оценил книгу

Чудове оповідання про світ очами дитини, непосидючого хлопчика. Ми бачимо його ставлення до сестрички, до маминого хвилювання за нього. Йому важко оцінити вчинки дорослих обєктивно. Тому він не розуміє, чому його покарано, тобто, дають "кислиці". Він будь-яку шкоду, або непослух ще робить задля своєї втіхи, і завжди чекає однакове покарання. Але одного разу, коли він заснув під мостом, його мати та батько були раді його бачити, оскільки дуже любили його, і це передає нам головний герой через свій подив. Він чека на "кислиці", але мати лише водила його з собою, та обнімала. Він дуже засмутився від того, що мати плакала та всі перелякались за нього, тобто усвідомив свою провину. Але життя не стоїть на місці, і вже через пару рядків ми бачимо, як дитина захоплюється чимось іншим. Тобто, головний момент, усвідомлення свого проступку через страх бути покраним, жалість та сум через батьків, та подив від незвичної поведінки батьків.

24 декабря 2011
LiveLib

Поделиться