Цитаты из книги «Захар Беркут»

В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» – подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима. Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне – не знати. Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно

, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців. – Товариші, браття! – сказали вони. – Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий. Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити їх, щоб прийняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові! Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна.

Боярине Тугаре Вовче! – кликнув голосно Максим. – Нема боярина Тугара Вовка! – відповіли дружинники. – Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади! Післала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас: чи вступитесь по волі, чи ні? Дружинники мовчали. – Питаємо другий раз! – сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків. – Питаємо третій раз! – сказав, підносячи голос, Максим. Дружинники мовчали, але стояли недвижне в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що се має значи

будинків боярських на горбку над Опором

«Але ні, – думав собі Максим, – коли схоче моєї крові, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте і скажете: „Згинув для добра громади!“ Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерті!»

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванню своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади – прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині, – і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому заручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки?

Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників! – Дівчино, ти божевільна! – скрикнув боярин. – Уважай, не доводи мене до гніву! Се хвиля рішуча. – Що мене обходить твій гнів! – відказала холодно Мирослава. – І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб’єш мене, то се буде тільки добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене! – Ні, лишись тут, нерозумна! – Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О ні, я не лишусь! – Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього! – О, знаю, знаю, що се значить! – скрикнула Мирослава. – Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди! – Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз клянусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього?

йовник, Бурунда-бегадир, супірник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран, – а тоді пускав його з відділом «кровавих туркоманів» довершувати побіди

один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкуру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркоманського[151] племені. Се був страшний, безтямно смілий і кровожадний

– Дивні ж у вас порядки! – сказав він. – Князь бунтує против своїх слуг, слуги проти князя, князь і слуги против народу, а народ против усякої власті! Дивні порядки! У нас коли дрібні ватажки хотіли бунтувати проти великого Чінгісхана, то той згромадив їх до свого аулу і, окруживши аул своїми вірними синами, велів настановити вісімдесят великих кітлів на грані і налити їх водою, а коли вода закипіла, то, не розбираючи нічиєї вини, велів у кождий котел вкинути по два бунтівники і варити їх так довго, поки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів повиймати голі кістяки з котлів, посадити їх коней і повідводити до підвладних їм племен, щоб ті на примірі своїх ватажків училися послкху і покори великому Чінгісханові. От так би і вас її вчити. І ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других