Відомість про «сесію» розійшлася швидко по краю, будячи пострах між панами. Перші звістки про виступ Кобилиці в горах малюють його як ватажка розбійників на велику скалю. В половині падолиста писав якийсь поляк «від границі Буковини» до львівської шляхетсько-консервативної газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин із скарбових дібр Радівці (?), що має тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опір усякій власті, кілька разів караний кримінально за різні дрібні злочини, був у червні вибраний послом до віденського сейму, але по подіях 6 жовтня вернув відти». Далі кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилиці й кінчить: «Завдяки такій пропаганді він зібрав купу прихильників і на чолі узброєної ватаги напав на село Радівці, здобув і пограбував його, а нарешті коронував себе царською короною і оголосив себе буковинським хлопським королем».

У страха очі великі, а інформації кореспондента, як бачимо, були не надто добрі. Та проте такі вісті, певно, ходили поміж дідичами, і можна вірити трохи пізнішій, в деталях також неправдивій дописі урядової «Gazety Lwowskiej», писаній «під кінець грудня», що «багато властителів дібр мусило тікати із своїх маєтків та шукати захисту в Чернівцях».

Швидко по першій сесії відбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в місцевості, званій «Панчєна», належній до Джурджована. Повага Кобилиці була така велика, що навіть удержувана в Путилові скарбовим коштом компанія «пушкарів» (гірської поліції), набрана з гуцулів, покинула свого начальника поляка Завадинського і пристала до Кобилиці як його прибічна гвардія. Сей збір був іще численніший від першого. І тут Кобилиця мав промову до зібраних громадських депутатів і виступив різко не лише проти панів, але й проти урядників, що для користі своєї й панської фальшиво толкують закони, подають цісареві фальшиві реляції про стан народу і навіть не мають сумління затаювати цісарські патенти та накази, видавані на користь простого народу. Але тепер усьому кінець. Цісар – його приятель і віддав йому в руки всю власть над Буковиною. Відтепер гуцули не повинні слухати ніяких урядників, комісарів, старостів ані навіть губернатора – нікого, крім нього одного. Всі скарбові й панські ґрунти мають належати до самих селян, які відтепер мають стати зовсім самостійними властителями. Потім Кобилиця перейшов на політику і схарактеризував революцію як замах самолюбних панів на доброго цісаря. Закінчив так: «Тепер пани б’ються між собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте ні панів, ні урядників, лиш одного мене, а все буде добре»¹⁸.

Коли вірити звісткам кореспондента тарнівської «Zgody» з дня 1 грудня, то на тій «сесії» прийшло до суперечки між Кобилицею й деякими громадськими начальниками.

Ті люди, призвичаєні до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилиці, щоб слухати лише його одного. «Коли деякі війти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця відібрав тим сперечникам їх уряд й іменував інших замість них, окружив себе множеством узброєного народу і носив свій посольський медаль на білій стрічці, розповідаючи, що одержав його від цісаря за якісь свої заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав їм повне право на всі панські ліси й полонини».

Обі ті «сесії» мусили відбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другій. Невважаючи на острі промови Кобилиці, ми не чуємо про ніякі злочини в Гуцульщині: нікого не вбито, не обрабовано; не було нападів ані на двори, ані на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав від панів контрибуцію, та про се не знає нічогісінько орган панів «Bucovina», що від свого почину в 1849 р. немало із ненавистю писала про Кобилицю. На основі звістки о. Білинкевича про відділ путилівських пушкарів, що пристав до Кобилиці, прийдеться зредукувати до відповідної міри й ті «тисячі узброєних», про яких говорить Гельферт: тих узброєних було, як подає о. Білинкевич, 20—30. Аж пізніше, коли власть розпочала нагінку за Кобилицею, його супроводжала компанія, зложена з більше як 330 гуцулів, узброєних у креси та пістолети.

Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кінця грудня подає надто, що Кобилиця наложив на гуцулів податок – по сороківцеві та ділетці кукурудзи від нумеру. Сього твердження ми не можемо нічим сконтролювати, та воно не видається мені правдоподібним; ані о. Білинкевич, ані інші спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додає, що Кобилиця «ходив горами в товаристві кількох сот узброєних гуцулів, видавав засуди, іменував самовільно суддів (певне, війтів, по-нім. Richter) і присяжних, а так само й інших начальників на місце доміній». Гельферт на підставі якоїсь подібної реляції додає, що по селах, куди він заїжджав, народ зустрічав його святочно, з гуком дзвонів та вистрілами пістолетів; Кобилиця всюди говорив промови і остерігав перед «зрадою» панів та урядників. Про сей об’їзд Кобилиці селами понад Черемошем оповідав мені й Осьвіцинський у Довгополі. На моє питання, чи бачив він сам Кобилицю, відповів: «О, видів! Сидів на коні, білим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пістолет стрільиют та кричьи: вів ат! Отак переїхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».

Здається, що при кінці падолиста Кобилиця устроїв народні збори також у Селетині; про се не згадує ані о. Білинкевич, ані жадна інша реляція, але наводять на сей догад ось які сліди. В пісні, записаній для проф. Ол. Колесси, читаємо ось який, ні з попереднім, ні з дальшим не зв’язаний куплет, очевидно, шматочок якоїсь більшої, забутої цілості:

 
Колис хоків, Кобилице, з жінков ґаздувати,
Було не йти у Сельитин людий бунтувати.
 

До 1843 р. сей куплет не може належати, бо тоді в Селетині не було ніякого бунту. Але з 1848 р. маємо певну звістку, що 29 падолиста до Селетина вислано 13-ту компанію 41 полку для заспокоєння селянських розрухів; у Селетині військо стояло цілий місяць, бо аж 28 грудня вернуло до Чернівець. Під впливом Кобилиці почалися розрухи також по інших селах. Другий селянський посол, Юрій Тиміш із Сторожинця, зачав і у себе організувати селян та – як голосила шляхетська поголоска – відбирати у дідичів ліси й пасовиська. В такім самім напрямі поступали селяни Ілько Щербан, Михайло Тудан, Василь Грінчук і Михайло Гайчук у Костівцях, Юрій Яцко, Григорій Яцко та Іван Рудницький у Станівцях над Черемошем. Щоб надати рухові одноцілість і більшу силу, надумав Кобилиця на 15 грудня скликати ще одну «сесію» до свого дому, на Краснім Ділу коло Плоскої.

VI

Селянський рух у гуцульськім закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсім не приготовану. До самого кінця жовтня власть жила в ненастанній тривозі, ждучи польського повстання в Галичині. Та й у самих Чернівцях не було спокою. «Не минало майже ані тижня, – пише наочний свідок того часу Штавфе-Сімігінович, – щоб у понеділок або в п’ятницю, торгові дні в Чернівцях, не ходили тривожні поголоски серед нашої людності, що селяни з довколишніх сіл мають намір з косами, вилами, ціпами та сокирами напасти вночі на Чернівці й запалити місто». З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабії на російській границі почали концентруватися російські війська. Для доповнення безладдя чернівецький староста Ізеческул умер у жовтні 1848 і заряд Буковини обняв тимчасово заліщицький староста барон Генігер, що мав досить клопоту і в власнім окрузі, так що Буковина була полишена майже без адміністративного керманича.

Почувши про народний рух над Черемошем, власті не знали, що діяти. Зразу вони думали, що коли посли Тиміш і Кобилиця виїдуть на засідання сейму, то й рух сам собою притихне. І справді, десь у половині падолиста Тиміш і Кобилиця одержали завізвання, щоб як стій їхали до Кромерижа. Тиміш поїхав, але Кобилиця відписав дня 28 падолиста до президії парламенту, що хоча від чернівецького староства одержав наказ їхати до Кромерижа, але просить президію прислати йому від себе завізвання на письмі. Очевидно, він боявся їхати і в завізванні староства бачив зраду. В відповіді на се президія відписала дня 12 грудня, що сейм радить уже від 22 падолиста і взиває посла до приїзду. Се завідомлення, одначе, не дійшло до рук Кобилиці, а дня 6 січня Міністерство внутрішніх справ завідомило сеймову президію, що «посол Лукіян Кобилиця вже від довшого часу видалився зі свого помешкання в Путилов і на Буковині невідомо куди і візвання не можна було йому доручити». Ще раз дня 19 січня вислано від сейму візвання до Кобилиці, щоб прибував на сейм, бо інакше по упливі 14 день від доручення йому сього візвання його вибір буде скасований. І се візвання не було Кобилиці доручене.

Власті не знали, на яку ступити з Кобилицею. В грудні Генігер вислав гінця до Львова до новоіменованого губернатора Залеського, запитуючи, що йому робити з Кобилицею? Чи установлені докладно межі посольської нетикальності і що робити, коли посол нарушує закони? Залеський відповів рескриптом з дня 4 грудня, що «посольська нетикальність поки що не уставлена ніяким законом, та проте, особливо в отсьому випадку, треба поступати дуже обережно, а щоб Кобилицю бодай наразі зробити нешкідливим, було би найліпше склонити його, щоб якнайшвидше їхав до Кромерижа». Відповідно до сеї інструкції Генігер вислав у гуцульські гори найздібнішого чернівецького урядника, окружного комісара Сиржистого, поручаючи йому поступати «дуже обережно» і заспокоювати народ. Але місія Сиржистого не повелася – не через опір народу, а через переполох дідичів. Вони, очевидно, бажали собі на непокірних селян війська, куль, шибениць, а щонайменше різок, а коли побачили, що комісар по-доброму говорить із селянами, зараз догадалися, що він бунтує їх проти панів. «Окружний комісар Сиржистий, – писав кореспондент краківського «Czas-y» дня 11 грудня, – їздить по селах Вижницького повіту і бунтує селян, щоб усякого підозреного арештували й відставляли до окружного уряду, щоб ненастанно відбували варти по селах і пильнували, аби не прийшли поляки» («Czas», 1848, ч. 32). Кореспондент занюхав і тут приготування до різні. Тим часом Сиржистий, побувши кілька день на місці і, мабуть, зачувши, що Кобилиця скликає людей на нову «сесію», зажадав від старости компанії війська.

Нова «сесія», скликана Кобилицею, мала відбутися 15 грудня на Краснім Ділу, коло його дому. Недармо деякі прихильники остерігали його, щоб не робив сього в камеральній посілості, бо від камеральної «фервальтерії» може бути клопіт. Кобилиця заявив, що не відступить від свого й не боїться нічого, а в разі потреби напевно одержить підмогу. Та ледво почали з’їздитися гуцульські депутати до Плоскої, старший завідатель скарбових лісів Чеканій вислав гонця до Вижниці, де тоді пробував Сиржистий з присланим йому батальйоном війська, просячи прибути до Плоскої та запобігти лихові. Ледво зібрані гуцули розпочали нараду, коли хтось надбіг з окриком: «Військо йде!» Зібрані розбіглися, Кобилиця також сховався в гори, сказавши гуцулам, що се підступ панів, але вони нехай не бояться, бо коли цісар про се дізнається, все буде інакше. Коли військо надійшло до Плоскої, не застало нічого підозреного, але, не довіряючи тому спокоєві та, може, бачачи свою малочисельність, зараз же вернуло назад до Путилова. Відси раз у раз висилано невеличкі патролі по довколішніх селах, щоб стерегли спокою. Кобилиця, не чуючи себе безпечним дома, перебрався в полонину; крім відділу пушкарів, що пристав був до нього, його окружала тепер купа з яких 300 гуцулів, озброєних рушницями, – сила, що могла справді бути небезпечна невеличкій коменді Сиржистого. З сею ватагою Кобилиця й далі їздив по селах та робив по-своєму порядки, але при наближенні військових патролів не зачіпався з ними, а ховався в гори. Відси пішла вість, що він, нарешті, поїхав-таки до Кромерижа. Про се коло 20 грудня знали вже в Чернівцях, а 24 грудня львівський губернатор доносив сю радісну вість міністрові внутрішніх справ Стадіонові. Розуміється, звістка показалася неправдивою.

Рівночасно з виступом проти Кобилиці в Плоскій власті взялись і до інших «збунтованих» осель. Дня 19 грудня прибув губерніальний концептовий практикант Нехай до села Костівець з компанією війська й арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грінчука і Михайла Гайчука. Їх відставлено до Чернівець і віддано карному судові, але швидко показалося, що панські крики про їх бунт були сліпою тривогою. Грінчука і Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан і Тюдан пересиділи по 8 неділь у слідстві, але кінець кінців також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костівців Нехай подався до Станівців, арештував тут братів Яцків та Івана Рудницького, але й ті «ватажки бунту» в суді показалися ні в чім не винуватими, і лиш адміністративна власть не звісно за що засудила їх одного на 6, другого на 4 тижні примусової роботи на користь громади.

Початок нового 1849 р. приніс для буковинських властей нову тривогу. «Коли вже кінець минулого року був дуже неспокійний, – писав 23 січня звісний нам уже комісар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року приніс нам іще більше тривог, додаючи до нашого внутрішнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угорців. Коли в падолисті посол до сейму Кобилиця вернув із Відня до Вижниці, зачав говорити громадам про різні нові порядки та переміни, що, може, й були обговорювані в сеймі, але ще не були ухвалені, а тим менше не одержали цісарської санкції. Особливо увільнив він громади від послуху домініям. І ось я був з батальйоном вояків післаний, щоб розворушені громади довести знов до спокою. Моя місія тяглася 5 тижнів, так що ані Святого Вечора, ані нового року я не міг провести в крузі своєї рідні. А коли на «трьох королів» (6 січня) я вернув до Чернівець, дійшла до нас чутка, що угри стоять на семигородській границі, а рано дня 7 січня розійшлись слухи, що наше військо побите і мусило відступити до Кимполунга. Можете собі уявити загальний переполох, бо ж війська на Буковині було дуже мало, так що кождий у своїй уяві бачив уже ворога в самих Чернівцях, тим більше, що чутка була, буцімто угорське військо має 28 000 люда. Хто тільки жив, спішив здобути паспорт до Молдавії та Бессарабії, так що 6 і 7 січня їх видано мало не 400. Ми з жінкою надумали перечекати ще один день у Чернівцях, а потім уже поступати відповідно до того, які будуть дальші звістки. В Галичині ніхто не хотів шукати притулку, бо всі боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навіть урядові каси з Чернівець мали вивезтися на Бессарабію. Та, на щастя, вечором 7 січня прийшла відомість, що угри вернулися назад»¹⁹.

В отсьому листі Сиржистого гідний уваги дуже оглядний спосіб, яким він висловлюється про рух, викликаний Кобилицею; до сього свідоцтва ми ще вернемось, а тепер доповімо коротко події 1849 р. Напад Бема нагнав страху румунам і німцям, дідичам і урядникам буковинським і був використаний у домашній буковинській суперечці. Як звісно, в сеймі в Кромерижі виринула тоді справа цілковитого відділення Буковини від Галичини. Чотири руські посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до єдності з галицькими русинами. Румуни Чуперкович і Боднар і німець Краль були за автономію краю. На Буковині починається завзята агітація pro і contra; партія дідичів і румунів засновує в Чернівцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськім дусі німецькою мовою. Ся газета зараз у першім своїм номері кидається з безтямною злобою на руських послів-селян, обкидаючи їх найпоганшою лайкою, називаючи їх «übelberüchtige, blödsinnige, stupide Bauern»²⁰, які «задля нашої нещасної устави виборчої на нещастя і на сором нашого краю сидять в раді державній і дають водити себе за ніс деяким інтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «ідіоти, йолопи, виродки», і т. д., а «їх провідник і голова Кобилиця – се кримінальник, що за плюгавий злочин – нищення домінікальних лісів – був перед кількома роками засуджений чернівецьким циркуловим судом карним на кількамісячний арешт і сю кару відсидів».

Та сього не досить. Для ліпшого поборення антиавтономічних змагань руських селян треба було подати в підозріння їх лояльність супроти Австрії, зробити їх бунтівниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» від першого свого числа виступає з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрів. «Від жовтня, – читаємо там, – він не сидить у раді державній, а займається ворохобнею і задля зради держави під час нападу відділу Бемових повстанців на Буковину заслужив собі на шибеницю, та спасся від неї лише таким чином, що втік». В тім самім числі мотивується сей закид ось яким оповіданням: «Дня 5 січня рознеслася чутка, що Бем із Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два дні пізніше надійшли спокійні вісті. Та небавом почуття безпечності знов розвіяла тривожна звістка, що посол до ради державної Кобилиця (руський селянин) із Сігета, куди втік був перед кількома тижнями задля попереднього збунтування гір, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах між своїми земляками, руськими гуцулами, скликав їх цілком сміло й спонукав до того, щоб мали напоготові гроші, живність, овес і сіно для відділу повстанців, який там мав з’явитися, аби заздалегідь відмовили участі в ополченні, що мало пізніше приготовитися, як і взагалі всякої помочі при робленні засіків, заряджених у горах на угорсько-семигородській границі, і щоб у всім були готові підпомогти і по-приятельськи прийняти у себе повстанців. Енергічні зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гір значними відділами піхоти й кінниці, нарешті, поставлення кількох шибениць здушили лихого духу в зароді та привели під’юджених гуцулів знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинникові Кобилиці знов уйти перед рукою справедливості: він утік знов у сусідній Сігет до повстанців, до котрих, здається, вступив у службу».