Отзывы на книги автора «Іван Франко»

В детстве никогда не испытывала особой любви к классике. На уроках литературы витала непонятно где, поскольку об изучаемых произведениях, кроме бiсового Захара Беркута, ничего не помню. Ну ладно, ещё Хуха-Моховинка, из-за которой мы угорали вместе с параллелью, вертится в голове, потому что стала своего рода обзывательством у нас.
Однако, обратившись к этому сборнику сказок товарища Франко, я поняла, что процентов 80 их я уже или слышала, или где-то читала или же смотрела их экранизации, причём не всегда именно советские. Я безумно люблю смотреть Гору самоцветов, где можно услышать как родные украинские сказки, так и тюркские или ещё какие там.
Что улыбнуло, так это "небольшие" изменения в сюжете. Мультики выглядели весьма безобидно. Прям как та же диснеевская "Спящая красавица" и т.д. Все мы наслыханы об их оригинальных историях, где кровь, кишки, насилие. Я читала когда-то в детстве сборник украинских сказок более современного автора и о каждой бегала рассказывать матери, так как в то время у нас была обязанность в школе вести читательский дневник. Каждая сказка заканчивалась тем, что у кого-то куда-то вылезли кишки, в общем кто-то в конце да помирал. Мама была в шоке. Мне аж неловко было снова подходить и пересказывать очередную сказку, где медведь от страха волку кишки на свет белый выпустил.
Сказки Франко наверное для нынешних детей назовут жестокими или страшными, потому что звери в них выступают весьма коварными существами и между ними ведётся своего рода война: выживет хитрейший, а если оплошал, так тебя разорвут на части. Но мне понравилось. Коль с умом подходить к подобным историям, так и хорошего можно найти. А в дурной голове и праведное сгниёт.

~Избранные стихи со сборников «С вершин и низин» («З вершин і низин»), «Увядшие листья» («Зів'яле листя»), «Мой измарагд*» («Мій ізмарагд»)~ —
*В древнерусской литературе так назывались сборники статей и притч морального характера, в которых читатель находил ответ на те или иные вопросы повседневной жизни.
Откровенно говоря, я - не особый любитель стихов, так чтобы засесть за сборник и читать-читать-читать, для меня стихи - это особенное настроение. Но в этот раз все совпало, стихи одного из главных украинских классиков Ивана Франко сами создали настроение при чтении. Хотя все уже читаны не раз и знакомы, но в который раз почувствовала наслаждение и невероятную силу, актуальность, идущую от настоящей, искренней и пламенной, свободной поэзии!
Композиция данного издания - избранные стихи со сборников Франко. Произведения собраны так, что становится очевидным разноплановость поэта.
Напрмер, основной мотив в «С вершин и низин» (1893) - гнев, боль, рвение бороться за лучшее будущее, горький патриотизм и жгучее желание подняться, бороться и побороть ту систему, которая сотни лет сковывает простой народ, обрекая его на муки. Данный сборник в свое время был запрещен. А самыми яркими образцами для меня лично являются бессмертные “Каменярі” (которые в последствии сыграли одну из главных ролей в характеристике Ивана Франко-человека):

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

...и “Vivere Memento”*

*Помни, что живешь (лат.)

Отзыв на остальные стихотворения, поэму "Мойсей", драму "Украденное счастье", повесть "Перекрестные тропинки"

«Увядшие листья» - вершина любовной лирики в творчестве Ивана Франко, контрастно меняется лирический герой - преобладают утопические настроения и даже мелькает желание свести счеты с жизнью от невозможности быть с любимой женщиной. Львиная доля сборника посвящена последней любви поэта - Целине Журовской, это сложные и невзаимные отношения, женщина жаловалась, что Франко ее буквально преследовал, но, несмотря на жестокое отношение женщины к себе, она еще долго оставалась главной музой для поэта… Хоть в истории много пробелов и непонятных моментов между Франко и Журовской, нам осталось множество красивых стихов, рожденных в мучительно-томимом состоянии односторонней любви. Тема в них колеблеться: от удовлетворительного счастья до пронзительного отторжения любимой женщины, желания превратить чувство в иллюзию:

...І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.

“Ні, не тебе я так люблю”

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.

“Епілог”

С тематикой сборника «Мой измарагд» все легко: здесь каждое произведение написано по мотивам древних притч, легенд, поучений, содержавшиеся в древнерусских рукописных сборниках. Ничего лишнего. В данном издании, однако, представлено всего несколько стихотворений, по которым не поймешь всю глубину, увидишь только вершинку:

~Поема «Мойсей» ~ -
Почему-то при последнем прочтении поэмы она мне не понравилась. Очевидно, ее время наступило сейчас, когда я смогла оценить ее по достоинству, прибавив заслуженные две звезды. «Мойсей» — собственная интерпретация библейской истории кочевников-евреев. Франко совершенно завораживающе нанизал дополнительные мотивы, смежные, связанные с национальной идеей, проведя параллели между оригинальной историей и собственными надеждами. Получилось крайне интересно! Очень здорово, что я смогла окунуться в повествование с головой и переоценить недооцененную глыбу!

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

С вопросов начинается повествование. На эти вопросы предстоит найти ответ. Иван Франко поднимает важную и актуальную еще с библейских времен, вечную тему — масс, народа и его отношений лидером, светилом, проводником в светлое будущее. Вера — дело безусловное. Настоящий лидер не сомневается, он просто верит в свои силы и свое предназначение — вывести людей к солнцу. Вот только путь полон сомнений… у народа, что устал идти и уже ни во что не верит, ничего ему не интересно и вообще — старое становится более привычным и приятным, в силу того, что там пусть и рабство, но зато не надо прилагать усилий и бороться.

Так і вибраний богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.

Весьма удобное рабское мышление о нелегких путях выбранного народа. И вот тут восхитительнейшая метафоричность прямо на поверхности: никакой путь к счастью не бывает легким, а если уж народ удостоился чести быть избранным (а значит — достойным самого лучшего), то к этому лучшему нужно идти мучительно долго, с потерями, но с той самой безусловной верой рука-об-руку с лидером — лучом света. Иначе никак, а потому выживают только сильнейшие в духовном плане люди. Что же будет, если сомневаться, поднимать восстания, искать легких путей, сбиваясь с предначертанного?

Горе вам, нетямучі раби,
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!»

Поэма о вере и дурости, о силе масс и о их слабости, о безусловности своего предназначения и уважении. О свободе, которая полна сомнений, но…

~ «Украдене щастя» ~ -
В одной из самых знаменитых драм библиографии Ивана Франко конфликт нехитрый - все время ищешь ответ на главный вопрос: кто украл счастье, у кого и зачем? Кто - бОльшая жертва, кто виновник и главное - как героям прийти к тому самому счастью? В банальнейшей, на первый взгляд, любовной драме кроется огромный социальный конфликт: судеб, социального положения, жестокости, покорности, невозможности... А все почему? Ради счастья, украденного счастья.

«Двоє мерців зійшлися, що за життя любилися й після смерті один одного не забули, а зійшовшись, не можуть кращого робити, як сваритися»

В центре конфликта селянин Николай, его жена Анна и жандармерий Михаил, ранее такой же простой сельский парень. А вокруг - жители села, жаждущие новых сплетен, известные подстрекатели и защитники чужой чести. Что сделать, если твое счастье стало жертвой обмана и сделки родных людей, а ты сама - обязана строить новое с чужим, немилым, но любящим человеком? Смириться и попытаться найти в муже, по сути добром и мягком человеке, думать, как тебе повезло и искать-искать-искать-искать… Рано или поздно наступает привычка - это не любовь, но иногда вызывает подобие счастья.
Потом возвращается тот, с кем было подлинное счастье, с кем хочется клеить его по-новой, до дрожи. Переворачивается мир, понятия о чести и уважении, разбивается хрупкое на самом деле не счастье. Все, что было подпорками мнимого равновесия и покорности разбивается вдребезги. Все - фальшивка. Все - и даже ты сам.
Кто виноват, кто вор, убийца и разрушитель: Анна, выданная замуж за нелюбимого, Николай, женившийся по любви или, может, изменившийся за эти годы теперь властный и жестокий Михаил - горячий парень, готовый без разбору мстить за “смерть” любимой женщины? Он, как умел, старался вернуть ее к жизни, научить во имя счастья не бояться осуждений; общество в свою очередь пыталось помочь Николаю стать более сильным человеком - настоящим мужчиной и побороться за счастье… Они все боролись, они все знали, что кто-то виноват. Они все искали призрачное счастье. Было ли оно, осталось ли и где сейчас украденное счастье?..

~ «Перехресні стежки» ~ -

«Стілько у них на душі і на сумлінні погані, стілько злості і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмо­сфері і не дуріють, не топляться! Та що найінтересніше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великої лю­бові, обкидає його болотом із найчистішої прихильності, підрізує його добру славу зі щирої гуманності і наповнює твої уші поганню з найчемнішими перепросинами. І се все при першій візиті! Що ж то буде далі, коли обживемося і десь-колись наступимо один одному на нагнітки?»
Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озе­ро і потонути в ньому з душею і тілом.

Еще одна история из разряда “человек против системы”, она насквозь пропитана национальным духом и проблемами того времени. История адвоката Евгения Рафаловича скрывает в себе множество конфликтов: справедливости, знаний, образования, социальных рабских отношений… Попав в маленький город успешный адвокат понимает, что находиться в логове: буквально каждый житель, находящийся при должности просто обязан зайти познакомиться, подготовить почву для будущей выгоды — выйти на разведку.
Однако, не так просто “подкормить” человека, который пришел бороться против системы, за свободу селян и простых людей, которые может мало смыслят в юридических тонкостях, но при этом тонко чувствуют людское нутро. Проблема бедных, необразованных и подвластных всегда одна — их не видно, на них не смотрят и постоянно обманывают ради корысти и выгоды, открыто посмеиваясь над несведущестью несчастных. Кому понравится Рафалович — первый за многие годы открытый защитник самых нижних и нищих слоев населения, которых давно не считают народом и людьми свободной воли.

«Школа політичного життя – то так як школа плаван­ня. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і влас­на відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.»

Закоренелая система — худший враг для любых человеческих стремлений, основанных на развитии. Развитие и рост происходит там, где вместо систем есть набор всяческих свобод. Система — это люди, отладившие свой обман, даже не особо таясь. Какой системе выгоден молодой адвокат, пришедший с целью развивать тех, кого доселе обманывали? Зачем вносить им в уши одну только возможность лучшей жизни? С таких слов в умах бедных селится огонек стремления и свободы, который обрел реальные очертания. Системе выгодно задавливать стремления, вырывать на корню, она боится любых собраний, даже если они не подразумевают за собой бунты, а простое развитие. Потому что за развитием прийдет понимание реальности и силы своих возможностей.
Основной конфликт произведения между Рафаловичем — страстью быть поводырем к справедливости и между множеством других влиятельных людей — костяком системы. Людей, личные качества которых с самого начала были деспотичными и диктаторскими и которые смогли запугать даже тех, кто внутри сам стремится быть другим… Кто же победит? Какой конец уготован главным действующим лицам? И каким будет исход тончайшей, почти узорной, любовной линии между Евгением Рафаловичем и Региной Тодоровской? Ничего не скажу, только лишь, что в конце вас ждет удивительная драма.

Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусід­стві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шля­ху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж се не сим­вол усьо­го нашого народу? Змучений важкою долею, він блу­кає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов от­сей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і буду­щим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидін­ням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бід­ний народе?» – зітхнув Євгеній.

Я би виділив такі ідеї твору і поставив би у такій послідовності.

1. “Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!”.

Тобто як зустрічаються люди один з одним, так люди зустрічаються і з результатами своїх рішень та дій. Мова йде про відповідальність за свої слова та вчинки, що сказані чи зроблені не залишаються в тому проміжку часу, коли “народились”, а завсіди переслідують свого “батька” та перетинають йому час від часу дорогу.

2. Примат загальнолюдського блага над особистим.

В творі спостерігається боротьба між властивим людині прагненням влаштувати особисте щастя та альтруїстичними прагненнями.

3. Соціальна справедливість — те, до чого має прагнути суспільство.

Відомо, що Франко ще з студентських років захоплювався соціалізмом й доручив герою даного твору боротися із соціальним злом, боронити слабких.

Шахрайство, тупість та моральна деградація тих, хто мав бодай якусь владу, - все це найбільш болюче відчували на собі звичайні селяни, які завжди були обдурені, обкрадені, спаплюжені.

Рушійною силою, яка здатна подолати ту соціально-економічну безодню між людьми є союз інтелігенції із приниженим прошарком.

4. Національна самостійність, свобода.

І. Франко виступав за єдність українців в усій їх різноманітності та отримання можливості панувати в своєму домі. Це ж не могло й не проявитися у даному творі, в тому числі і в принциповій позиції до ведення діловодства українською мовою головним героєм твору меценасом, цебто адвокатом Рафаловичем.

Так як захистом для скривджених в цивілізованому світі має бути суд, то головним героєм, як вже було згадано вище, виступає адвокат. Ця людина найкраще бачить всі вади судочинства.

Він був загалом невисокої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, – тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх! ... Певна річ, Страхоцький – виїмок, але, на нещастя, образ «малого суду», який бачив Євгеній у Гумниськах, – не виїмок, а тип.

~Избранные стихи со сборников «С вершин и низин» («З вершин і низин»), «Увядшие листья» («Зів'яле листя»), «Мой измарагд*» («Мій ізмарагд»)~ —
*В древнерусской литературе так назывались сборники статей и притч морального характера, в которых читатель находил ответ на те или иные вопросы повседневной жизни.
Откровенно говоря, я - не особый любитель стихов, так чтобы засесть за сборник и читать-читать-читать, для меня стихи - это особенное настроение. Но в этот раз все совпало, стихи одного из главных украинских классиков Ивана Франко сами создали настроение при чтении. Хотя все уже читаны не раз и знакомы, но в который раз почувствовала наслаждение и невероятную силу, актуальность, идущую от настоящей, искренней и пламенной, свободной поэзии!
Композиция данного издания - избранные стихи со сборников Франко. Произведения собраны так, что становится очевидным разноплановость поэта.
Напрмер, основной мотив в «С вершин и низин» (1893) - гнев, боль, рвение бороться за лучшее будущее, горький патриотизм и жгучее желание подняться, бороться и побороть ту систему, которая сотни лет сковывает простой народ, обрекая его на муки. Данный сборник в свое время был запрещен. А самыми яркими образцами для меня лично являются бессмертные “Каменярі” (которые в последствии сыграли одну из главных ролей в характеристике Ивана Франко-человека):

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

...и “Vivere Memento”*

*Помни, что живешь (лат.)

Отзыв на остальные стихотворения, поэму "Мойсей", драму "Украденное счастье", повесть "Перекрестные тропинки"

«Увядшие листья» - вершина любовной лирики в творчестве Ивана Франко, контрастно меняется лирический герой - преобладают утопические настроения и даже мелькает желание свести счеты с жизнью от невозможности быть с любимой женщиной. Львиная доля сборника посвящена последней любви поэта - Целине Журовской, это сложные и невзаимные отношения, женщина жаловалась, что Франко ее буквально преследовал, но, несмотря на жестокое отношение женщины к себе, она еще долго оставалась главной музой для поэта… Хоть в истории много пробелов и непонятных моментов между Франко и Журовской, нам осталось множество красивых стихов, рожденных в мучительно-томимом состоянии односторонней любви. Тема в них колеблеться: от удовлетворительного счастья до пронзительного отторжения любимой женщины, желания превратить чувство в иллюзию:

...І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.

“Ні, не тебе я так люблю”

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.

“Епілог”

С тематикой сборника «Мой измарагд» все легко: здесь каждое произведение написано по мотивам древних притч, легенд, поучений, содержавшиеся в древнерусских рукописных сборниках. Ничего лишнего. В данном издании, однако, представлено всего несколько стихотворений, по которым не поймешь всю глубину, увидишь только вершинку:

~Поема «Мойсей» ~ -
Почему-то при последнем прочтении поэмы она мне не понравилась. Очевидно, ее время наступило сейчас, когда я смогла оценить ее по достоинству, прибавив заслуженные две звезды. «Мойсей» — собственная интерпретация библейской истории кочевников-евреев. Франко совершенно завораживающе нанизал дополнительные мотивы, смежные, связанные с национальной идеей, проведя параллели между оригинальной историей и собственными надеждами. Получилось крайне интересно! Очень здорово, что я смогла окунуться в повествование с головой и переоценить недооцененную глыбу!

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

С вопросов начинается повествование. На эти вопросы предстоит найти ответ. Иван Франко поднимает важную и актуальную еще с библейских времен, вечную тему — масс, народа и его отношений лидером, светилом, проводником в светлое будущее. Вера — дело безусловное. Настоящий лидер не сомневается, он просто верит в свои силы и свое предназначение — вывести людей к солнцу. Вот только путь полон сомнений… у народа, что устал идти и уже ни во что не верит, ничего ему не интересно и вообще — старое становится более привычным и приятным, в силу того, что там пусть и рабство, но зато не надо прилагать усилий и бороться.

Так і вибраний богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.

Весьма удобное рабское мышление о нелегких путях выбранного народа. И вот тут восхитительнейшая метафоричность прямо на поверхности: никакой путь к счастью не бывает легким, а если уж народ удостоился чести быть избранным (а значит — достойным самого лучшего), то к этому лучшему нужно идти мучительно долго, с потерями, но с той самой безусловной верой рука-об-руку с лидером — лучом света. Иначе никак, а потому выживают только сильнейшие в духовном плане люди. Что же будет, если сомневаться, поднимать восстания, искать легких путей, сбиваясь с предначертанного?

Горе вам, нетямучі раби,
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!»

Поэма о вере и дурости, о силе масс и о их слабости, о безусловности своего предназначения и уважении. О свободе, которая полна сомнений, но…

~ «Украдене щастя» ~ -
В одной из самых знаменитых драм библиографии Ивана Франко конфликт нехитрый - все время ищешь ответ на главный вопрос: кто украл счастье, у кого и зачем? Кто - бОльшая жертва, кто виновник и главное - как героям прийти к тому самому счастью? В банальнейшей, на первый взгляд, любовной драме кроется огромный социальный конфликт: судеб, социального положения, жестокости, покорности, невозможности... А все почему? Ради счастья, украденного счастья.

«Двоє мерців зійшлися, що за життя любилися й після смерті один одного не забули, а зійшовшись, не можуть кращого робити, як сваритися»

В центре конфликта селянин Николай, его жена Анна и жандармерий Михаил, ранее такой же простой сельский парень. А вокруг - жители села, жаждущие новых сплетен, известные подстрекатели и защитники чужой чести. Что сделать, если твое счастье стало жертвой обмана и сделки родных людей, а ты сама - обязана строить новое с чужим, немилым, но любящим человеком? Смириться и попытаться найти в муже, по сути добром и мягком человеке, думать, как тебе повезло и искать-искать-искать-искать… Рано или поздно наступает привычка - это не любовь, но иногда вызывает подобие счастья.
Потом возвращается тот, с кем было подлинное счастье, с кем хочется клеить его по-новой, до дрожи. Переворачивается мир, понятия о чести и уважении, разбивается хрупкое на самом деле не счастье. Все, что было подпорками мнимого равновесия и покорности разбивается вдребезги. Все - фальшивка. Все - и даже ты сам.
Кто виноват, кто вор, убийца и разрушитель: Анна, выданная замуж за нелюбимого, Николай, женившийся по любви или, может, изменившийся за эти годы теперь властный и жестокий Михаил - горячий парень, готовый без разбору мстить за “смерть” любимой женщины? Он, как умел, старался вернуть ее к жизни, научить во имя счастья не бояться осуждений; общество в свою очередь пыталось помочь Николаю стать более сильным человеком - настоящим мужчиной и побороться за счастье… Они все боролись, они все знали, что кто-то виноват. Они все искали призрачное счастье. Было ли оно, осталось ли и где сейчас украденное счастье?..

~ «Перехресні стежки» ~ -

«Стілько у них на душі і на сумлінні погані, стілько злості і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмо­сфері і не дуріють, не топляться! Та що найінтересніше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великої лю­бові, обкидає його болотом із найчистішої прихильності, підрізує його добру славу зі щирої гуманності і наповнює твої уші поганню з найчемнішими перепросинами. І се все при першій візиті! Що ж то буде далі, коли обживемося і десь-колись наступимо один одному на нагнітки?»
Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озе­ро і потонути в ньому з душею і тілом.

Еще одна история из разряда “человек против системы”, она насквозь пропитана национальным духом и проблемами того времени. История адвоката Евгения Рафаловича скрывает в себе множество конфликтов: справедливости, знаний, образования, социальных рабских отношений… Попав в маленький город успешный адвокат понимает, что находиться в логове: буквально каждый житель, находящийся при должности просто обязан зайти познакомиться, подготовить почву для будущей выгоды — выйти на разведку.
Однако, не так просто “подкормить” человека, который пришел бороться против системы, за свободу селян и простых людей, которые может мало смыслят в юридических тонкостях, но при этом тонко чувствуют людское нутро. Проблема бедных, необразованных и подвластных всегда одна — их не видно, на них не смотрят и постоянно обманывают ради корысти и выгоды, открыто посмеиваясь над несведущестью несчастных. Кому понравится Рафалович — первый за многие годы открытый защитник самых нижних и нищих слоев населения, которых давно не считают народом и людьми свободной воли.

«Школа політичного життя – то так як школа плаван­ня. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і влас­на відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.»

Закоренелая система — худший враг для любых человеческих стремлений, основанных на развитии. Развитие и рост происходит там, где вместо систем есть набор всяческих свобод. Система — это люди, отладившие свой обман, даже не особо таясь. Какой системе выгоден молодой адвокат, пришедший с целью развивать тех, кого доселе обманывали? Зачем вносить им в уши одну только возможность лучшей жизни? С таких слов в умах бедных селится огонек стремления и свободы, который обрел реальные очертания. Системе выгодно задавливать стремления, вырывать на корню, она боится любых собраний, даже если они не подразумевают за собой бунты, а простое развитие. Потому что за развитием прийдет понимание реальности и силы своих возможностей.
Основной конфликт произведения между Рафаловичем — страстью быть поводырем к справедливости и между множеством других влиятельных людей — костяком системы. Людей, личные качества которых с самого начала были деспотичными и диктаторскими и которые смогли запугать даже тех, кто внутри сам стремится быть другим… Кто же победит? Какой конец уготован главным действующим лицам? И каким будет исход тончайшей, почти узорной, любовной линии между Евгением Рафаловичем и Региной Тодоровской? Ничего не скажу, только лишь, что в конце вас ждет удивительная драма.

Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусід­стві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шля­ху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж се не сим­вол усьо­го нашого народу? Змучений важкою долею, він блу­кає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов от­сей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і буду­щим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидін­ням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бід­ний народе?» – зітхнув Євгеній.

Сильна книга!
Я, взагалі-то, дуже скептично відношусь до української літератури, будь то класика чи сучасні автори.
Навіть не можу пояснити звідки взялась ця неприязнь, але зараз не про те.
Отож, читала я "Захара..." ще в школі, при чому бралась за нього абсолютно без будь-якого бажання, та настільки "втягнулась", що навіть із жалем перевертала останню сторінку і досі пам'ятаю хвилювання, викликане повістю!
Дуже я пройнялась темою книги, настроєм, атмосферою; щиро переживала за волелюбний народ, який боровся за свою свободу, із захопленням знайомилась з образом мудрого наставника громади - Захаром Беркутом, вболівала за молоду закохану пару - Мирославу та Максима. Коротше, книгу, можна сказати, "прожила"! Ще й подумала: "Ет, якби не шкільна програма, то ми б і не познайомились!" )
От про неї запросто можу сказати - це дійсно варто прочитати, вона - цінний скарб в скарбничці саме української літератури.

Повість-новела видалася мені дуже схожою на Кнут Гамсун - Пан . Мені здається, проблема людських взаємин, проблема людини й суспільства, чоловіка та жінки у І.Франка гостріша, бо маємо більш емоційно вмотивовану поведінку героїв. На перший погляд, одні й ті ж ситуації, що програються у різний час (дистанція написання творів - 11 років) та в різних декораціях (скандинавські та українські), набувають різного звучання.
Герой, що усамітнився, намагаючись утекти від самого себе, врешті-решт, просто чоловік - він старанно приховує свою вразливу душу, не пускаючи нікого ні в дім, ні в душу.
Героїня, яка помилилася, обрала не того, зрештою, просто жінка - емоційна, пристрасна, схильна до авантюр. Хто сказав, що за сто з гаком років щось змінилося?
У фіналі маємо незнайомку у червоній з білими цятками сукні, на прихід якої я сподівалася, відколи Івась поставив на стіл два келихи...

Люблю книги які запросто можна екранізувати в сучасних декораціях і сюжет нічого не втратить. Тут всі персонажі настільки прописані, характерні що в їх переживання та історію віриш, наче бачиш вживу.
Шкода, що шкільна програма та прописка в класику, вбиває у більшості бажання вперше взятись за видатний твір.

Люблю книги які запросто можна екранізувати в сучасних декораціях і сюжет нічого не втратить. Тут всі персонажі настільки прописані, характерні що в їх переживання та історію віриш, наче бачиш вживу.
Шкода, що шкільна програма та прописка в класику, вбиває у більшості бажання вперше взятись за видатний твір.

не пам'ятаю як саме, але якось натрапила на ТОП-25 найзнаковіших дитячих книжок незалежної України. і стало цікаво.
відкрила і почала гортати.

"Часом трапляється, що байдуже яким геніальним є сам по собі класичний дитячий текст, його перевидання нітрохи не зачіпають сучасного читача. Історія Франкового «Фарбованого лиса» з малюнками Костя Лавра, на щастя, геть інша. Стильний лис у зеленому пальті верхи на хіпстерському велосипеді - «А-БА-Бівська» книжка є поки що найбільш вдалим перевиданням Франкового тексту."

і як після таких рядків можна було не придбати цю книгу?! знайшла. замовила. і з нетерпінням чекала.

дійсно, ілюстрації незвичні. і хоч мені до смаку протилежне, не жалкую про те, що придбала.

про текст говорити не буду, бо кожен в школі читав цю казку. але якщо пам'ять трохи підводить, то варто перечитати!)))

Совершенно невообразимым образом мое прочтение этой книги совпало с началом революционных событий в Украине, связанных с Евроинтеграцией и свержением действующей власти. Такой фон только лишний раз доказал актуальность этой книги для украинцев: мы как главный герой - Рафалович, все боремся и боремся, чтобы хоть немного улучшить то, что зовется «жизнью», а выше стоящим людям нет никакого дела до этого. Все, что их волнует, это их собственные карманы. Они не побрезгуют даже пойти на преступление, ради наживы.

«Політика — то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники.»

Вся эта грустная политическая картина, представленная в книге, приправлена любовной линией, от которой буквально слезы наворачиваются на глаза. Это один из тех случаев, когда сердцем так хочется счастливого конца, но умом понимаешь, что он невозможен. Когда двое людей совершенно случайно встречаются после долгой разлуки и не знают, как поступать дальше и когда рок играет свою фатальную роль.
Ну а концовка просто великолепна. Я, конечно, ожидала, что будет что-то интересное, но не думала, что автор закрутит сюжет аж настолько!

Могу сказать, что Франко действительно был великим писателем, который создавал уникальные произведения. И данная повесть (или все-таки роман – ученые еще не определились) – не исключение.