Залізо

Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!

Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став залізним я втричі аж вдвічі,
Ми, з заліза, залізні і злі.

Бо залізо залізло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На мої на залізні груди
Аж заточується бджола.

Я залізно зимую у літі,
Залізняк я села і зела.
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля…

Теплі джинси

У випускну і п’яну ніч
Йшли ніж на ніж і січ на січ
Як безголові
Ще тепла билась голова
Кущі питали Голо вам
У безголов’ї
Ще джинси теплими були
Коли їх з вбитого стягли
І одягли на себе
А Лаври бані золоті
А щит і меч у наготі
Дивились
Світився вбитий до небес
І наступив на Лавру пес
Завив на меч
Вони вже теплими були
Коли їх теплих загребли
В міліцію
Як ви могли як ви могли
Ще джинси теплими були
А ви на себе
За джинси вбити і в кущі
А потім пити на дощі
На теплім
А світ холодний як вино
А джинси змерзли б все одно
І задубіли б
Віки вбивали за любов
За золоту шалену кров
Тепер за джинси
Кого в тюрму Кого в труну
У що ж одягнемо вину
У теплі джинси
Кого в труну Кого в журбу
А в що ж одягнемо добу
У теплі джинси.

Балада про вузлики

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний – приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний – грівся у Корупчихи
І виносив од неї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнющі —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала…

Балада про ступу

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха…
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей…
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні розгупані плечі!
Вже десь аж на дні і не дивляться в очі
Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.
Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розтрусив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькі сидять і кутю товчуть.
В куті на ряднині, де сохнуть поліна,
Старі возсідають в чотири коліна.
Дивлюсь – то не ступа, а гільза німецька,
А в гільзі – пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І пріють старі у чотири руки!
А роки-мороки у прірву летять,
А в міді горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупає в гільзу дядько Варфоломей,
І гупає в гільзу тітка Мартоха,
І дзвонить та гільза, як ціла епоха.
Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.
Стовклася у ступі. Лиш пам’ять дзвенить.

Балада про кобзаря Хведора Холодного

Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами —
бринь-бринь – перебира.
Не без нечистого були його прояви.
Його обліпить роєм дітвора,
А він над нею кобзою державить.
А так співать, бувало, не хотів,
Хіба проп’є до драної свитини
Все рам’я і в корчемному гурті
Голосить, братця, голосом дитини.
А що вже грав, то, знаєте, втинав
Отак, що й не пособить сила Божа, —
Про трьох братів, про Хмеля й Богуна,
Про людославне наше Запорожжя.
Було, як сяде, то й струна кипить,
Та як зашкряба, ридма як затужить,
То плачуть всі, а він і плаче, й кпить,
Бо з нього був гординя пишний дуже.
А мідяки в коновочку його,
Як той горох:
тр… тр… та в бідолахи
Був норов, вам скажу, як той вогонь,
Хоч був бідаха: кісточки та лахи…
Кого вже не возлюбить, то ні-ні,
Його й пани вдягали-пригощали,
Він все проп’є і знову в бур’яні
Сидить, як цвяшок, і життя печалить.
Гордяка був. Чи Бог, чи сатана
Побив його на тижні Великоднім.
А душу співом випивав до дна,
Пекельний був, тож нарекли Холодним…

Оскарження Івана Гонти

…Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім днів з його кожу по пояс здирали,

І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили…

Історична пісня

Многосте світу, тяжка і буденна,
Односте світу, метка й навіжена,
Дикосте світу, вертка й монотонна,
Лагодо світу з Божого лона!

Кинув на тебе я клич Святославів,
Вийшов на ви, заки день не поржавів,
Вийшов на ви, заки супрязь з добою
Десь в бойовищі двобою з собою.

Ненасить долі впокорилась мулом,
Та проростає майбутнє в минулім,
Вишаблює з піхов коріння цупкіші —
З лона непам’яті в пахолодь тиші.

Дню мій стоболісний дню чорногрекий,
Навзір – правдивий, від правди – далекий,
Буйний, громохливий, підступний, солодкий,
Предовгий – для марень, для дій – закороткий.

Нам би зажити слави з тобою,
Тільки з тобою в тяжкому двобою,
Нам би з тобою козирувати
Над людські ґрати і царські гармати.
Та тільки бджілка сіла на шаблю,
Й занести шаблю вже не потраплю…

Балада про Кармалюка

Прив’язали, примоцювали,
                    гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.

Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,
Як другий екзекутор
                    дрижав у пропасниці,
Як третій – штабс-лікар в пенсне —
                    похукував,
А кат походжав та бабам підморгував:

«Молодиці та дівоньки,
                    фартухи підставляйте,
Фартухи підстеляйте
                    під сльози лайдацькі,
Пригорщі підставляйте та ще й відерця —
Зараз дощ я висічу
                    із очей та й розбійницьких».

І зойкнув народ,
                    і сахнулись солдатики,
Як свиснув батіг блискавицею з громом,
І тільки душилась косою чорною
Якась кароока, мабуть, полюбовниця.

І тільки втомився хреститися батюшка
За сотим ударом, сто першим посвистом,
І тілька рука у ката зомліла,
І тільки сонце осліпло від поту,

І тільки в маленького хлопчика русого,
Гей, замурзаного,
               гей, засмальцьованого,
Маленька сльоза собі по щоці,
А він її стер кулачком та й порепаним.

Встав Кармалюк. Намочив сорочку.
Сплюнув. На вітрі повів плечима,
Гей, на вітрі, на долішньому,
                      на подільському,
Гей, на вітрі,
               на кривавому та й вітрищі.

Та й натяг Устим на плечі посічені
Тюремну сорочку, в діжі намоклу,
І величезна макова квітка кривава
Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.

Та маленьке дитя, найменше, як маківка:
«Мамо, я хочу такої льолі, – сказало. —
Я хочу льолі червоної, мамо,
                                та й льолі,
Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!»

І простягло рученята замурзані
До побитого сонця, до сонечка,
І рота солдатиків, гей, муштрованих,
Дивилася на Сибір, на схід сонечка.

І стер Кармалюк свою першу сльозу,
Першу сльозу на сто першім ударі.
І тільки замурзаний хлопчик кричав:
«Мамо, я хочу льолю червону,
                              ой мамо, хочу!»

Реквієм Павлові Тичині

Закочувалось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце…
Він ще не знав про це,
                а вже Вона ходила
Навшпиньках по його кімнаті-хаті,
І до книжок принюхувалась ласо,
І вже косу поставила на покуті,
Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям…
Він ще не знав про це,
                а вже Вона читала
На душу ніжнотонну, сонцетканну
І мітила йому кіссям в міжбрів’я,
Аж тамувала віддих, щоб не схибити…
Закочувалось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
Він ще не знав про це,
                і він співав, як дихав,
І пісня била з джерела гіркого,
І пахла бджолами із довбаного вулія,
Древлянською пергою, ярим воском
Та сизим прахом звергнутих століть —
Не атомними сурмами безодні.
Поет співав глибинно, старовинно
Бояновими сивими вустами:
«Були люде невірнії,
Вони в Бога не вірили,
А вірили у цмочище,
У лютеє у зміїще».
І думалось мені, коли він ще не знав,
А може, знав, та про знання не відав
Й собі самому, то мені гадалось:
Чому такий він ніжно-безборонний?
Чому завжди, на вулиці зустрівши,
Так хочеться його під руку взяти
І провести, щоб навіть лист каштана
Не впав на його тишу золоту