Страва 4
Імбир життєвого змісту

Порція

5 сторінок

Час приготування

12 хв.

Поживність

Допоможе зрозуміти, що потрібно жити на повну

Щоб смакувало краще

Щедро полийте страву любов’ю до життя.

ПОТЯГ

У лотерею не грала ніколи. Не вірила, що таке буває, що можна виграти. Але, як кажуть, у житті кожна випадковість не випадково відбувається. Моя молода співробітниця записала мене під якусь дивну акцію навіть без мого відома, і о диво… через місяць до мене постукало СМС з повідомленням: «Ви виграли квиток. Прийдіть заберіть». Власне, записала тому, що не раз чула: я невдачлива, виграти нічого не зможу, і будь хто, лише не я. Песимізм зашкалював.

– Та ну що ви, не піду я… – відбивалася я від співробітниць, які були переповнені запалу та ентузіазму.

– Та це ж подорож! Її можна виграти лише раз у житті! І напрямок вибираєш ти сама! Погоджуйся! – наполягали.

Погодилася. Перон вокзалу зустрів холодом та метушнею. Усі кудись бігли, поспішали, застрибували в потяги.

– Куди ви їдете? Якого напрямку чекаєте? – поцікавилася літня жіночка, що стояла тихо у кутку і нікуди не бігла. Спокійна і впевнена, аж світилася зсередини гармонією і миром.

– Куди? Не знаю, – знизила я плечима. «А й справді – куди? В якому напрямку податися?» – Та в будь якому! – випалила. – А ви куди?

– А я уже приїхала… – засвітилися очі. – Довго чекала на свій потяг, вибирала, зважувала, і подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаєте, куди вам краще? – запитала таємниче.

– Мабуть, ні. Поїду так. Он красивий потяг зупинився і близенько. Мабуть, ним і поїду, Думаю, там має бути комфортно.

– Звісно… це ж ваш вибір, – опустила очі жіночка, а я вже бігла.

Заскочила миттєво. Усі чужі, незнайомі обличчя. Хтось осмислений, але більшість, як і я, застрибують навмання і роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким і куди подорожують. «Кудись привезе, це точно», – махнула я рукою на це заняття і вирішила хоч трошки комфортніше влаштуватися. Стояти незручно, але ж і сісти нема куди. Хіба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода – може і постояти. Нічого, може, пізніше присяду. Або іншим разом.

Їдемо…

За вікном миготіли дерева, міста, села, будинки, поля, люди… Погляд на мить зачіплявся за щось, милувався, а потім ковзав далі на іншу річ, щоб і її помацати. Час від часу потяг зупинявся на станціях, були довгі зупинки, були дуже короткі. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрічали людей, знайомилися і… знову заходили у той саме потяг і їхали далі, до кінцевої, разом.

На одній із станцій у вагон напхалося багатенько пасажирів, що вже й стояти нема як. Огрядна жінка, протискуючись вперед і шукаючи собі зручне місце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввічлива. Треба було б сказати… Нічого, наступного разу скажу.

Мовчу. Терплю…

Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.

Кожен виходив на своїй станції.

На ще одній станції звільнилося місце біля вікна, поруч молодого юнака. «Красень», – подумала. «Може, моя доля? От ми сіли в один потяг. Нам же в один бік, разом. Подивився на мене. Може, справді моя доля?»

«Підсяду…» – вирішила таки ризикнути я, але поки я думала, моє місце вже зайняла інша. Веселуха, жвавоока. Красень привітно посміхнувся пасажирці, і зав’язалася розмова. Через декілька зупинок він зібрався виходити.

– Виходите? – чемно всміхнувся.

– Ні. Мені ще ні, – розгубилася.

– Тоді щасливо! – блиснула посмішка.

«На жаль, нам не по дорозі… – вирішила. – Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»

А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»

Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.

– Жіночко, вам виходити, – ввічливо звернувся провідник.

– Уже, я ж іще нічого… я ж не бачила, не чула, не жила…

– На жаль, це ваша кінцева станція.

Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.

– Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому, – подумала чи то прошепотіла я.

– А наступного потягу не буде, донечко. У нас усіх лише один шанс… – знову звідкілясь взялася та літня жіночка.

Страва 5
Імбир відновлення

Порція

3 сторінки

Час приготування

6 хв.

Поживність

Допоможе пережити пригнічений стан

Щоб смакувало краще

Підсолодіть страву приємними моментами.

МЕТОД МЮНХГАУЗЕНА

І от сьогодні знов. Упала, вірніше, опали крила, і я з грюкотом гримнулася на грішну землю.

Не хочу!

Не буду!

Не можу!

Холодний день за вікном підморгнув понурим дощем: і правильно, нічого не роби, не варто.

Осінній чай прийшов на допомогу… чому осінній? Бо з сушених трав – і пахне літом і сіном, сухим та стиглим.

Замислилася…

Для чого все? Чому і що важливе? Куди це я біжу і не можу догнати? А може, і не варто? Сидітиму отак тихенько і попиватиму осінній чай… до холоду, до зими…

Схаменулася. Зневіра? Ти знову тут? Ну і що, що впала, що з того, що обрубують крила? Нові ж виростають – і зараз виростуть. А оті щирі оченята малят в сиротинцях. Як вони? Зневіряються? Чи, може, щодня з надією і вірою вдивляються в вікно? А солдати на війні? Теж зневіра? Ні.

Беремося за давній метод. Я назвала його методом Мюнхгаузена. Дуже любила цей твір, а потім і мультфільм. Особливо трюк, коли він сам себе за косичку витягував з біди. Чи це можливо? Байки-вигадки? Довго думала над цим колись. Можливо…

Та якось навчилася і сама так.

Витягую, пригадуючи під хорошу музику все, що є прекрасного на світі, і головне, що у мені є цілий світ. Цей світ дав мені нові світи – дітей, він творить і плодоносить для людей, і люди це вітають, цей світ танцює і співає, розмальовує і головне – любить, любить всіх і все, охоплює цією любов’ю планету і долітає до небес.

Відчула, що метод діє. Знову піднялася. Ще кволі і маленькі, але виростають крила.

Секрет страви

Отак. Тільки так. Методом Мюнхгаузена – за косичку, хоч і боляче, але жити і радіти.

Страва 6
Імбир надії

Порція

3 сторінки

Час приготування

9 хв.

Поживність

Допоможе пережити розлуку і прийняти майбутнє

Щоб смакувало краще

Страва надто пересолена, тому вживайте потроху, запиваючи відваром віри у щасливе майбутнє.

СІЛЬ НА ПОДУШЦІ

У затишній жіночій спальні м’яка і пишна подушка не могла ніяк заспокоїтися. Скільки б не переодягала її господиня у шовкову білизну, вона щоразу ставала твердішою. Солонішою. Чому це? Але стільки солоних сліз вона щоночі вбирала у себе, що ця сіль уже не втримувалася всередині і… виступала на поверхню, залишаючись маленькими кристаликами солі. Може, на довше збережеться, але нащо?

Якось зранку, застеляючи ліжко, господиня побачила щось блискуче на подушці – блиснуло у променях сонця. Придивилася – кристалики маленькі, дуже схожі на… сіль. І справді солоні.

– Звідки? Дивно… Я ніколи тут солі не приносила, – сказала вона, але раптом її погляд затуманився і посумнішав: – Так, я знаю. Ця сіль всередині, в мені. Вона закристалізовує моє серце, консервує відчуття, щоб не чули нічого. Так звана захисна реакція організму від болю. Скільки його було? Достатньо, якщо сіль уже не втримується всередині, а засолює, як огірки у банці… подушку. На довше збережеться? А навіщо? Щоб отак, без відчуттів? Не хочу! – Вона від розпачу почала гамселити солону подушку, від чого на серці у неї ставало ще важче, а сльози, солоні сльози знову потекли на шовкову тканину.

– Невже це ніколи не закінчиться? – Подушка вже не вірила у диво і в те, що колись це припиниться. Змирилася долі.

Але щось-таки змінилося тієї ночі. Господиня довго плакала, і вона знову чемно вбирала у себе солоні краплі.

Зранку подушка відчула, що їй якось дуже просторо і вільно на ліжку. Роззирнулася. Біля неї не було нікого і нічого. І подушку, що була поруч, відколи себе пам’ятала, забрали. «Самотня?» – злякалася вона. Але з того часу сліз і солі стало менше. «Може, так і має бути? – пробувала звикнути до думки. – Добре й так. Зате все моє, я вільна і нікого мені не потрібно. Не підпущу більше нікого поряд, щоб знову не солонитися від сліз», – розлягаючись на великому порожньому ліжку, думала вона. Байдуже, що самій не так весело, нема до кого притулитися вночі, нема від кого зігрітися. Але з цим можна впоратися, та й господині її вистачає.

Та все-таки вночі, коли вже навіть господиня тихо посапувала на ній, подушка сумувала. За теплом під бочком, за чимось рідним поряд.

Самій таки не хотілося бути. «Але що ж тут вдієш?» – знову подумала безсонною ніччю і… заснула.

– Ти не будеш більше сама… – наснилося їй.

Зранку біля неї поклали ще одну подушку.

Страва 7
Імбир пристрасті

Порція

5 сторінок

Час приготування

14 хв.

Поживність

Допоможе знову розпалити вогонь у серці

Щоб смакувало краще

Зігріваюча страва, тому споживайте повільно, насолоджуючись, як вона проникає у тіло.

ЧАЙ З ІМБИРЕМ

Весняний ранок, ще вчора теплий і привітний, сьогодні колючий і злий. За вікном вітер шматує та стогне, розганяючи сизі хмари, а ті ніяк не поступаються і вперто насуваються на все, в тому числі і на душу. Із дому виходити не хотілося зовсім. Із надією на ще хоч хвилинний сон загорнулася знов у теплу ковдру. Та надмірне відчуття обов’язку та відповідальності не давало розслабитися, і, як той набридливий хробак, свердлило думки, підганяючи прокидатися і йти до праці.

Конец ознакомительного фрагмента.