Заповіти Т. Шевченка – основа політичної програми

Березень 1881 року сколихнув зухвалістю простих смертних всю величну зсередини і водночас слабку зовні Російську імперію. Група народовольців, не злякавшись кари небесної, оголосила смертний вирок «помазанику Божому» Олександру ІІ. Та лише проголосити – замало, вони спромоглися привести вирок у виконання.

Терор, як явище, по своїй суті є чимось антигуманним. Даря ж було вбито в ім’я рівності та справедливості, що мало б ознаменувати повалення тиранії. Такий парадокс розбурхав суспільство: одні засуджували прояв людської ницості перед монаршою родиною, інші – мовчки співчували романтикам, які гойдалися на шибеницях, довівши свою грізну справу до кінця.

Та царський рід на тому вбивстві не припинився, адже син убитого, теж Олександр, вже був готовий до царювання. Ера деспотизму в Російській імперії набирала нових обертів. Страждали від цього як «великороси», так і колоніальні народи.

Місто Керч мало безпосередній зв’язок из замахом на царя. В місцевій гімназії навчалося аж троє учасників «Народної волі», яка організовувала теракт. Це Л. Тихомиров, М. Тригоні та найбільш відомий з них А. Желябов. «Славою» про них були наповнені стіни навчальних закладів у 80—90-х роках ХІХ століття. Особливо це стосувалося Олександрівської гімназії, в якій той самий А. Желябов отримав срібну медаль за успіхи в навчанні.

У 1878–1887 роках в Олександрівській гімназії навчався син незаможних міщан Іван Львович Липа. Після церковнопарафіяльної школи, де співи псалмів та вивчення Священного Писання мало розважили хлопця, гімназія з її «подвійним життям» (вдень – звичні для того часу студії, а в вільний час – змовницькі збори з обговоренням радикального вирішення проблем суспільства) виявилася надзвичайно захопливою. Наприкінці навчання гімназист вважав себе цілковитим народником або ж толстовцем. Якщо перший напрямок можна спрощено визначити як рух, спрямований на звільнення народу від деспотії та інших обмежень свободи, то другий стосується насамперед просвітництва.

Іван Липа активно включився в підпільну роботу юнацьких організацій. Згодом він згадував, що його діяльність, про яку на сьогодні вже, напевне, неможливо дізнатися, проходила на виду не лише гімназії, але й всього міста. Коли він вчився у восьмому класі, то в його помешканні вчителі провели обшук, який не дав ніяких результатів. Хоча можна уявити, як такі дії з боку «влади» підвищили почуття марнославства у юнака, адже він стояв на тому ж шляху, що й А. Желябов! Так само він у кінцевому результаті отримав «четвірку» за поведінку, яка не дозволила йому потрапити на навчання ні до Москви з Петербургом, ані до Києва.

Юнак прагнув стати лікарем. Побачений в дитинстві приклад лікарської помилки, що призвела до смерті товариша, на все життя визначив шлях Івана Львовича. Обрано було Харківський університет. Навряд чи хлопець міг здогадуватися, що завдяки цьому университета, який було відкрито першим на Наддніпрянщині, столиця Слобожанщини стала також першим центром українського відродження в першій половині ХІХ століття. На базі университета розвинулися цілі напрямки українознавчих студій та літературних шкіл.

Харків, незважаючи на появу потужної київської громади, займав провідне місце в національному русі в другій половині ХІХ століття завдяки активній культурницькій діяльності інтелігенції. Родини Русових та Єфименків, Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Христина Алчевська та інші становили основу руху, який після Валуєвського та Емського указів перебував лише в культурницькій (українофільській) площині. Перспективи українського руху на той час були обмежені не лише російською владою, а й страхом досвідчених інтелігентів перед новими покараннями з боку колоніальної влади.

Але молодь не мала страху і вкотре доводила свою прогресивність, адже молоді було за що боротися – за власне майбутнє. Потрапивши на медичний факультет университета, І. Липа влився в студентську громаду, яка імпонувала йому своєю радикальністю на відміну від українофілів. За свідченнями поліції, яка вела постійний нагляд за студентськими гуртками, Іван Львович швидко знайшов своє місце серед «політично неблагонадійних осіб».

І. Липа любив фах, якому вирішив присвятити себе, та бажання лікувати не лише фізичні, а й соціальні хвороби було теж чималим. Один з гуртків, до якого входив І. Липа та маловідомі сьогодні Л. Фроєрдот і С. Степановський, намагався втілити ідею створення окремої студентської їдальні, де молодь могла б обговорювати важливі питання без нагляду з боку викладачів чи поліції. Ідея створення подібного закладу вочевидь є навіяною роллю кав’ярень в часи Французької революції, де збиралися відомі просвітителі та обговорювали важливі соціальні питання. Харківська поліція найбільшим агітатором за створення такої їдальні вважала І. Липу.

Навчання в університеті, спілкування з інтелігенцією та студентською громадою вплинули на світогляд І. Липи. Його толстовство і народництво отримало українське забарвлення. Як людина, вихована в дусі соціальної справедливості, І. Липа зрозумів першочерговість боротьби за свободу і права саме українців, бо їхнє існування було в рази важчим порівняно з росіянами, поляками, німцями та іншими народами імперії. Щасливим випадком для викристалізовування його поглядів стало призначення Олександра Русова у 1891 році статистичним описувачем селянських господарств Полтавщини. Робота була величезна, тож статистик, який належав до відомих громадсько-культурних діячів, залучив собі в допомогу харківських студентів.

У групі студентів, які під час канікул описували майно полтавчан, був також І. Липа. Поїздка селами краю, який є колискою сучасної української культури, адже виплекав Г. Сковороду, І. Котляревського, М. Гоголя, П. Мирного, І. Нечуй-Левицького та багато-багато інших, не могла лишити байдужим нікого. Мальовничий край, який майже не зачепила русифікація, був просто-таки «клондайком» етнографічних особливостей, які студенти намагалися зафіксувати. Щоправда, за спогадом І. Липи, не всі учасники описів майна були щирими українцями. Значна їх частина відмежувалася від нього, тож лише троє з усієї групи стали І. Липі побратимами на все життя. Це М. Байздренко – студент ветеринарного інституту, М. Базькевич – студент технологічного інституту та В. Боровик – студент природничого факультету Київського университета.

У Полтаві вони оселилися у родині Стешенків – батьків відомого згодом літератора, педагога і громадського діяча Івана Стешенка. Перебуваючи в україномовному, майже заповідному середовищі Полтавщини, студенти задумали здійснити поїздку на могилу Т. Шевченка в Канів. Чому саме туди? Четверо юнаків не могли ніяк зрозуміти, як утілити власні прагнення, як розпочати боротьбу за справедливість, на якій основі, що має бути підґрунтям? Ідея відвідати могилу людини, що пророкувала визволення свого народу і закликала його до цього, більше того, давала поради, як це робити і до чого потрібно рухатися, виглядала більш ніж логічною.

Подорож пароплавом по Дніпру, розмова из місцевими людьми, які не могли чітко визначити, хто похований на Чернечій горі, підсилили враження від подорожі Полтавщиною. Як же це може бути, що народ не знає свого Пророка, хіба ж цей люд зможе повстати проти тирана і гнобителя, якщо заклик до визволення не був почутий? Хто візьме на себе місію просвітити темний народ, довести до нього думку, висловлену генієм, і розпочне її втілення в життя? Поступово, наближаючись до Тарасової гори, студенти розуміли, що ніхто… крім них.

Студенти, що прагнули серйозної громадсько-політичної роботи, потрапивши на Чернечу гору, відчули в собі сили для рішучого кроку. Як згадував І. Липа: «…Щось дуже давнє заворушилося, виплило з глибокої душі те, що таїлося досі там, десь-десь на самісінькому споді її…» Тому на могилі Генія вони виголосили обітницю: до кінця життя сумлінно і безкомпромісно працювати на користь українського народу і втілювати в життя заповіти Великого Кобзаря. Так з’явилася таємна організація «Братерство Тарасівців».

З 1891 року Наддніпрянщина, яка була залякана і загнана царською дубиною в межі вузького культурництва, породила рух, що чітко окреслював свою політичну мету, – свободу для українського народу. На той час важко було уявити цю свободу в формі самостійної держави (хоча цю ідею вже було обґрунтовано Ю. Бачинським), тож свобода народу могла проявитися і в автономії з іншими народами імперії, і в рівноправ’ї культури та матеріального становища. Але на початковому етапі руху за звільнення тарасівці бачили просвітницьку діяльність, задля чого створювали бібліотеки й намагалися друкувати україномовну літературу.

Виходячи из назви, місця основания та основного програмного документа товариства – «Profession de foi молодих українців», його члени бачили в Т. Шевченкові провісника нової держави. Тому заповіти Кобзаря, зокрема «і мене… не забудьте пом’янути», І. Липа сприймав як особливо важливе завдання. Студентська молодь разом из старими громадівцями-українофі-лами щороку з великим розмахом святкували роковини Кобзаря. Як згадував І. Липа в листі до М. Грінченко, підготовка до цієї дати починалася майже одразу після завершення різдвяних свят. Вже з 90-х років ХІХ століття І. Липа помітив значну відмінність між святкуванням цієї дати серед «старих» українофілів та частини молоді: одні вшановували поета, славного предка, а інші намагалися поширювати його ідеї, вбачаючи у роковинах підґрунтя для майбутнього визволення українців з-під колоніального гніту. Виходячи з цієї точки зору, І. Липа підготував і прочитав на святкуванні річниці Кобзаря 1892 року реферат під назвою «Харківський національний рух».

І. Липа став одним из основних натхненників тарасівців або молодих українців, як себе ще називали братчики. Він очолював харківський осередок, який був першим з-поміж тих, які виникли пізніше в Києві, Чернігові, Катеринославі та Одесі. Також він став одним из авторів програми тарасівців «Profession de foi молодих українців», в якій вперше в підросійській Україні проголошено ідею звільнення народу з-під колоніального ярма та завдання, які необхідно для цього виконати. В програмі все свідоме українство закликали до постійної самоідентифікації на противагу прислужникам імперії, поширення ідей щодо визволення народу, виховання молодого покоління в українському дусі, використання службового становища задля досягнення поставлених завдань, сприяння створенню україномовних книгарень і бібліотек, які мали стати основою для пробудження народу.

Під час організаційної роботи товариства І. Липа влітку 1892 року як делегат від «Братерства Тарасівців» приїхав до родини Грінченків у село Олексіївку, що на сучасній Луганщині. Вже дорогою до оселі видатної родини він розмовляв з селянами і почув від них схвальні та захоплені відгуки про вчительську родину, яка плекає українську мову і традиції. Знайомство з родиною вийшло дуже теплим, в усьому з Борисом та Марією Грінченками вони виявилися однодумцями, адже ті ще у 80-х роках ХІХ століття висловлювали ідеї наслідування заповітів Т. Шевченка у політиці. Крім дружби, яка зав’язалася в них на десятки років, І. Липа запозичив у Грінченків дві основні ідеї, які, напевно, і сам усвідомлював, але в Олексіївці побачив у практичному виконанні.

І. Липа спостеріг в Олексіївці, що можна не відходити від власних життєвих принципів у вихованні дитини, адже на той час було чимало розмов про те, що українізувати дітей – це їх калічити, звужувати кругозір тощо. І ще один, не менш важливий висновок – він визначився из жанром, який міг подолати скупе різноманіття дитячої літератури, і почав писати казки з національним забарвленням, а також притчі – майже поодиноке явище в українській літературі.

Б. Грінченко, як і В. Самійленко та М. Коцюбинський, стали членами «Братерства Тарасівців» та продовжили власну літературну діяльність і в політичному сенсі. Попередники тарасівців – українофіли, остерігаючись політики, консервували український рух. «Братерство Тарасівців» стало еволюційним продовженням національного відродження, містком між культурництвом та партійним рухом. І. Липа разом з однодумцями розпочали той рух, який завершиться створенням держави в період національної революції, і в цьому їхній основний здобуток.

Не лише родина Грінченків зробила великий вплив на І. Липу. Сам тарасівець також впливав на Бориса Дмитровича. Безсумнівні переконання в Шевченкових заповітах не залишали можливості для компромісу з колоніальною владою. У відповідь на бажання Бориса Грінченка писати до російськомовних часописів, І. Липа дав кілька аргументів, які, очевидно, зупинили видатного літератора. Тодішній очільник харківського відділення «Братерства Тарасівців», розуміючи, що грошова скрута виснажує, зазначав, що почати співпрацювати з російськими виданнями – це «увесь свій талант або геній віддати чужим людям, чужим дітям… за шмат хліба, що стане поперек горла…» В тому ж листі він пояснив і своє розуміння шляху становлення мови: «…як кожна порода звірят змагається за право свого існування, так кожна мова… теж бореться за своє право, і чим більше людей балакають якою мовою, чим більша й ширша її література (якістю і кількістю!), чим більше вона має талантів, тім швидше вона переживе й знищить другу мову… Нам, свідомим українцям, треба се добре знати й пам’ятати (от через що я не поважаю «хвилів» і завжди проти їх московського дряпання: вони-бо власними рухами нищать рідну свою Країну)…»

Царська поліція оцінила можливі ризики від молодіжного руху, хоч і не розуміла його масштабу. Арешти тарасівців були спричинені відслідкованою поліцією бандероллю з революційною та україномовною літературою. Її надіслала з підавстрійської України Ольга Франко, дружина видатного Каменяра. В ході слідства навесні – влітку 1893 року було виявлено, що бандероль адресувалася І. Липі, тож він з-поміж десятка заарештованих отримав найсуворіший вирок – 11 місяців ув’язнення в харківській в’язниці та три роки перебування під поліційним наглядом.

Перебування у в’язниці на Холодній горі для І. Липи стало певним іспитом перед наступними етапами політичної діяльності. В той момент все його майбутнє здавалося потьмареним, адже з университета його виключили і залишалася велика ймовірність заслання. Його мати Ганна, дізнавшись про пригоду, яка трапилася з сином, приїхала з Керчі до Харкова, але не змогла одразу до нього потрапити. Вона передала через наглядачів синові кілька сардин (як уродженець морського узбережжя, він полюбляв рибу) та заздравну просфору, завдяки чому син зрозумів, що мати десь поблизу. Згодом їм вдалося зустрітися, що додало тарасівцю моральних сил.

Підтримували Івана Львовича друзі, серед яких і Грінченки. Після знайомства з родиною педагогів-просвітників, тарасівець захопився ідеєю створення власної «творчої лабораторії», але для цього йому не вистачало дружини. Познайомившись на одному из шевченківських вечорів из сестрою Бориса Дмитровича Апполінарією, І. Липа запраг породичатися з родиною Грінченків. Апполінарія теж виявила зацікавленість студентом-медиком, і в них зав’язалися романтичні платонічні стосунки. Проте дуже скоро І. Липа зрозумів, що зацікавлення Апполінарії (чи Полі, як її називали в родині) зовсім відрізняються від його власних, тож творчого та й будь-якого іншого союзу в них бути не може.