І мама з плачем побігла в ніч… Потім вони помирилися. Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Від’їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері, яка гірко плакала:
– Через рік я повернуся, і, якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.
Мати вірно чекала його, вона забула про всіх своїх поклонників, нікого не помічала, була як уві сні, і так покохала його, так покохала, що, коли він повернувся, вона ще до шлюбу належала йому…» («Третя Рота»).
Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота (нині м. Верхнє), що на Луганщині. В одному із віршів він писав:
Шахтарське селище на Білій горі,
Під нею заводу встають димарі,
Їх хмари торкають верхами,
За ними Лисиче садами буя,
Й шумить Третя Рота – домівка моя,
Я з вами всім серцем, я з вами.
«Нас было десять человек в семье: отец, мать, три мальчика и пять девочек. Общество разрешило нам жить в бедной хворостянке, которую оно построило одинокой старушке, «баби цыбульчиси» за ее землю. Старушка умерла, и мы стали жить в хворостянке, построенной для нее одной, все десять душ. Когда мне было тринадцать лет, я доставал рукой потолок. Спал я на печке, а ноги свешивались на «лежанку». Нам было тесно, и отец разломал печку и удалил перегородку в сени, так что зимой с мороза двери открывались прямо в хату. Было в хворостянке два маленьких окошка. Дети повыбивали шибки (стекла), и до половины окошки были закрыты кирпичами и подушками, так что в комнате был вечный сумрак» (з автобіографії).
Голод гнав батьків на пошуки. Деякий час бідували у Воронежі. Хтось із рідні поманив їх на Кавказ, і вони поїхали. Та невдовзі, розчаровані, повернулись назад. А жити вже ніде. У їхній хворостянці – інші мешканці. Довелося восьмирічному Володимирові з батьками мандрувати від села до села, бо батько не затримувався довго на одному місці. Існувала родина на його випадкові заробітки. Жили в родичів, у знайомих, у чужих людей, де прийдеться, часом і в клунях. Мандрували по селах Донбасу, забивались і на Полтавщину, Черкащину.
У цих подорожах малий Володя відкривав для себе світ народних звичаїв, побуту, селянських характерів, дивовижну українську пісню з її чистотою почуттів, драматизмом, особливим ліризмом. Все це глибоко западало в душу хлопця, таку чутливу до міфопоетичної стихії рідного народу. Щедра мати-земля дала йому все: вроду, віру і натхнення. Він потім зізнаватиметься, що рано відчув свою причетність до тих ясних зір і тихих вод, до чарівного образу прекрасної рідної землі.
Помандрувавши по світах, Сосюри знову поверталися бідувати у Третю Роту. Що вона являла собою тоді? Це було зросійщене шахтарське селище, що поповнювалося бідними селянами. Воно ковтало новачків, споюючи їх горілкою, тримаючи в темряві, мізерно оплачуючи працю. Найактивніші «культурні» центри – пивнички. Найчастіші розваги – вуличні бійки. Мова простолюду – російсько-українсько-волоська (в селищі були волохи – молдавани).
На жаль, як і в Михайла Коцюбинського та Миколи Хвильового, батько Володимира Сосюри зловживав спиртним, а тому родина терпіла невимовно тяжкий і страшний тягар постійного страху, ганьби й відчаю. «…он пил горькую, и редко я видел его трезвым. Но характер у него был мягкий, и в трезвом состоянии он был чудесным человеком. Я очень любил его» (з автобіографії). Не дивно, що перший твір юного митця починався словами: «Мой отец был алкоголик…», а називався «Смерть отца».
Але читати й писати маленького Володю навчив усе-таки батько.
Протягом 1909–1911 рр. він, одинадцятирічний підліток, працює в бондарному цеху содового заводу, наймитує в багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Улітку працював, узимку ходив до школи.
З 1911 до 1918 р. навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього та трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, у маркшейдерській школі Донецького содового заводу (м. Верхнє). Вибір навчальних закладів В. Сосюра пояснював так: «Вчився на слюсара в ремісничій школі, але залізний порох мені не сподобався. Я, витримавши конкурсний екзамен у Кам’янську (при ст. Яма) сільськогосподарську 3-класну школу, став учитися серед поетичної природи… З любові до природи став учитись на помічника агронома…» Навчання йому давалося легко: «Начал я учиться с третьего отделения, куда отец меня подготовил. За право учения надо было заплатить семьдесят пять копеек; я лето проработал у родственников «на гармані», обмолачивал снопы «котком» на коне. Получил за это пуд муки, продал его на базаре за семьдесят пять копеек и купил билет на право учения. Учился я на пятерки. Но сначала мне с трудом давалась арифметика. Как-то я решал задачи, и ничего у меня не получалось. Отец как раз был трезвый, и я попросил его: «Папа! Помоги мне решить эту задачу!» – а он так ласково наклонился ко мне, посмотрел в задачник и говорит: «А мы этих задач и не решали». И я подумал: мой отец, идеал мой, и не решал этих задач?! Я бьюсь, бьюсь, а все-таки решу задачу сам. Потом мать как-то сказала мне: «Ти думаєш, він не вміє рішати цих задач? Він і алгебру знає. Він хотів, щоб ти сам рішав задачі…» При переходе моем во второй класс мой отец умер (ему было тридцать семь лет) от истощения. Я был вынужден бросить учение и стал работать в шахте, чтобы помогать матери. Проработав в шахте год, я увидел, что никакой помощи от меня матери нет – шла война, все дорожало с каждым днем, и моего жалованья не хватало даже на хлеб. И я опять стал учиться в сельскохозяйственном училище. Здесь я по-настоящему познакомился с классиками русской литературы, которые стали для меня учителями жизни» (із автобіографії).
З дитинства Володимир Сосюра полюбив книгу, і читав усе, що попадало до рук. Більшість літератури була російською мовою, але він «заливав сльозами» й сторінки «Кобзаря» Шевченка. Зачитувався пригодницькою літературою (Майн Рід, Жуль Верн, Ф. Купер), детективами, віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Юнакові щастило – він насолоджувався творами Гомера і Шиллера, М. Гоголя і М. Некрасова, Конан Дойля і Надсона. Великим учителем своєї поетичної юності, крім Тараса Шевченка, В. Сосюра називає Івана Франка. «Я очень полюбил читать книги. Они меня уводили от тяжелой, бедной и темной жизни в ослепительный, сказочный мир, в котором смелые и сильные люди побеждали жизнь, идя сквозь море испытаний и опасностей. Особенно я любил читать про «сыщиков». Конечно, у нас никакой библиотеки не было, и я, в материнской кофте и отцовых сапогах, от горшка три вершка, если встречал более или менее прилично одетого человека, спрашивал его: «Дядя! У вас нет “сыщиков”?» Одни ничего мне не отвечали, другие смеялись, а то и ругались и прогоняли меня. Но были и такие, что давали мне читать и «сыщиков», и другие интересные книги. Как-то я обратился с моим вечным вопросом: «Дядя! у вас нет “сыщиков”?» – к заведующему заводской библиотекой, учителю Сергею Лукичу Зубову, и он разрешил мне в заводской библиотеке для рабочих и служащих (плата там была пять копеек в месяц) бесплатно брать для чтения книги; так я вошел в сияющий мир человеческой мысли и фантазии» (із автобіографії).
Природа наділила його дивним сприйняттям світу. Малим боявся кавунів – вони здавалися йому… сплячими звірами. 12-літнім надірвав серце: побачив мандрівних акробатів і вчився ходити на руках, як вони. В автобіографії В. Сосюра пише: «Вірші почав писати з 14 років. Писав російською і українською мовами. Перші вірші мої були надруковані в газеті «Голос рабочего», що виходила в Лисичому».
Сосюра згадував: «Как-то я, уставясь в стенку, задумался, сочиняя первое в своей жизни стихотворение, что-то про змею, которую рифмовал с «я ее убью»… Проходила мимо меня бабушка. Видно, ее поразило мое лицо, и она сказала мне:
– Брось писать стихи, а то сойдешь с ума.
Я перепугался и долго не делал новых попыток. Но когда началась Первая мировая война, волна патриотизма захватила мою душу, и я вновь начал писать стихи, начал и уже никогда не бросал. «Пусть я сойду с ума, но все же буду поэтом», – подумал я».
У ці ж роки юний поет знайомиться з творами українського письменника Андріяна Кащенка, автора історичних повістей і романів, в яких йому відкрилась історія козацької землі, його лицарського краю, історія романтична і звитяжна. Саме тоді відбувається поворот у свідомості юного Володьки. Він починає писати українською мовою. «Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами! Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний!» («Третя Рота»).
14 жовтня 1917 р. в газеті «Голос рабочего» друкується вірш Сосюри «Плач волн». 22 жовтня ця ж таки газета вміщує перший український вірш поета «Чи вже не пора». Автобіографія В. Сосюри, датована квітнем 1945 р., дає підстави думати, що вірш надрукований ще раніше: «Першого мого українського вірша було надруковано в бахмутському журналі учневої молоді «Вільна думка» за назвою “Чи вже не пора”». Наприкінці жовтня 1917 р. газета «Голос рабочего» публікує вірш В. Сосюри російською мовою «Товарищу», написаний як революційний марш. Тривалий час більшість дослідників саме від цього вірша починали відлік творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий «заклик до збройної боротьби з визискувачами». Цілком ясно, що чітка класова детермінованість В. Сосюрі тут накидається, оскільки поет переймається романтикою революційних подій взагалі й українського національного відродження зокрема. Так само й у вірші «Чи вже не пора» розшарування соціальних сил змальовується туманно, в загальній антитезі світла й пітьми.
Можна і потрібно говорити про палку віру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну і гостру реакцію на двигтіння соціальних надр. Зрештою, так само, як і про болісну, виключно людську реакцію на драматизм громадянської війни, коли брат іде на брата. «Брат на брата» – так і називається вірш Сосюри: «Брат поднял на брата руку… ярких снов сказки нету… Воют грозы, льется кровь» («Голос рабочего», 12 листопада 1917 р.).
Саме так: казка, витворювана мрійливою уявою із «троянд» і «соромливих зорь» на руїнах Російської імперії, закінчувалася, надходила пора зрілості.
А в Україні в цей час розгортається національно-демократична революція, протистояння між національною ідеєю та соціальною боротьбою, між Українською Центральною Радою та більшовиками (які прийшли до влади у Росії).
О проекте
О подписке