Розділ п’ятий. Перша вчителька

1897 року, коли було відкрито земську початкову школу, батько віддає до неї допитливого шестирічного малого Павлуся, в якій він навчатиметься протягом 1897—1898 років. Вчила Павла, як і інших Тичининих дітей, добра незабутня Серафима Морачевська, яка, за порадою дяка, взялася у своїм помешканні для селян заснувати аптеку й бібліотеку, а в школі вести хор. З особливим почуттям подяки згадує Павло Григорович свою першу вчительку: «Таким чесним і трудолюбивим натурам, як С. Морачевська, хотілося дати народові знань більше, ніж потрібно за програмою. І це бажання… стало формою виявлення її душі, її совістю вчителя і людини».

Саме ця витончена, інтелігентна русява, висока й струнка жінка, донька й онука священиків, жителька Чернігова, обрала для себе (як тоді говорили) місцем служби село Піски Ново-Басанського повіту. Саме вона вчила усіх школяриків не лише читати й писати, а й малювати, грати в шкільному театрі, співати в хорі. Вона віддала тим пісківським дітям усе своє серце. Саме вона підказала Тичинам, яким чином вони можуть дати своїм дітям освіту. Серафима Миколаївна, як можна судити зі спогадів її учня Павла Тичини, була послідовницею педагогічних принципів великого вітчизняного «на-вчителя учителів» К. Д. Ушинського. Її уроки збуджували уяву учнів, її розповіді були образні… Вона не перевантажувала дитячих мізків надмірною кількістю інформації – вона навчала ці мізки працювати, привчала учнів до систематичної роботи, постійного бажання пізнавати світ…

Багато чого з уроків учительки навіки сонячним блиском залишилося в пам’яті Павла Тичини. У спогадах про своє дитинство Тичина напише: «…моя вчителька, вона – із найдорожчих і найближчих для мене людей…»

Не обмежуючись програмою сільської початкової школи, Серафима Миколаївна проводила для учнів позаурочну роботу, де розглядались питання з історії України, української мови, влаштовувала репетиції дитячого хору. С. Морачевська за власні кошти створила шкільну бібліотеку, де були твори українських письменників. Обла-штувати шкільну бібліотеку, складати бібліотечний каталог їй допомагав Павло. У бібліотеці він прочитав десятки цікавих книжок українських авторів.

Серафима Миколаївна Морачевська помітила і належно оцінила неабиякі вокальні дані, абсолютний музичний слух, феноменальну пам’ять дякового сина. Вона пробудила в майбутнього поета любов до книги, до рідного слова, музики, навчила нотної грамоти. За добре навчання вона подарувала Павлові «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Помітивши його гарні вокальні здібності, взяла до дитячого хору: «Які це були прекрасні для мене хвилини! Ми співали там українських та російських пісень. Серафима Миколаївна показувала нам ноти, учила по них співати, і я, ще не розуміючи змісту цих значків, з гордістю тримав ноти в руках і прислухався до пояснень улюбленої своєї учительки».

С. Морачевська порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки. Батько, який бачив, як тягнеться син до знань, але через нестатки не міг послати його вчитися далі, віддає 9-річного Павла до хору одного з чернігівських монастирів.

Ставши навіть академіком, Павло Тичина завжди допомагав своїй першій вчительці – і придбати вугілля на зиму, і висилав їй ліки, книги, продукти, аргументуючи свої турботи не безгрошів’ям Серафими Миколаївни, а тим, що їй важко самій ходити в місто, тому колишні учні повинні їй допомагати, а в останні свої роки узявся й за написання поеми, яку присвятив першій учительці. На жаль, поема «Серафима Морачевська» залишилася незавершеною.

У квартирі 40-річного академіка П. Тичини завжди була на видному місці світлина з улюбленою першою вчителькою. І відомий поет при всякій нагоді КОЖНОМУ прагнув розповісти про свою ПЕРШУ вчительку, виконуючи біблейську пораду: «Не ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!»

Було Павлові десять років, коли він закінчив навчання у сільській школі. допитливому хлопцеві хотілося вчитися далі.

Розділ шостий. Роки навчання. Хор. Бурса. Семінарія. Інститут

Наприкінці 1900 року батько відвіз Павла Тичину до губернського міста Чернігова, щоб улаштувати у Троїцький хор. Там уже співав його старший брат Михайло, який разом з братом Іваном вчився у бурсі.

В «Автобіографії» поет відтворив свій вступний іспит до хору дев’ятирічним хлопчиком: регент Троїцького монастиря в Чернігові «відкрив кришку фісгармонії – і полились протяжні срібні звуки. Я ввесь перетворився на слух і увагу. В мелодії, яка заповнила всього мене, стільки звучало запитань до когось і звертань, стільки було ласкавої туги, що я ось-ось готовий був заридати. Тільки згодом я дізнався, що в день проби мого голосу регент зіграв одну з частин концерту Бортнянського «Всякую прискорбна єси, душе моя». Переставши грати, він сказав: «Візьми ось цю ноту». Срібний голос із фісгармонії всього мене наповнив. «О! це добре. Дискант, справжній дискант».

Але взяли малого в півчу лише через рік. Запам’яталася перша співанка в Єлецькому монастирі, в сінях. «Підлога в них кам’яна. Але повитирана на довгі роки ногами тих, хто тут жив. Як глянути – то ямки і долинки, ямки і долинки. Великі плити зміцнені цементом – і на цих місцях долівка не була стерта і утворювалися наче гірські хребти, по яких ступаєш обережно, щоб не звихнути ногу…»

Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служіння, та ще й голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скромну монастирську трапезу. За словами поета, учнів-хористів часто зривали з уроків і відправляли співати на кладовищі. Павло Григорович писав, що за виступи хористів «хтось брав гроші, а ми своїми голосами відчерговували собі право жити за це в гуртожитку й ходити на лекції в город до школи». Отак шість років. Співав, і вчився, і плакав.

Регент хору доручав Павлу навчати нотної грамоти новачків. «Регент мене виділяв з-поміж інших хлопчиків-співаків. А може, й любив, – згадуватиме потім Павло Тичина. – Адже я був солістом, був ісполатчиком (я роздавав усім ноти перед кожним співом разом з іншими двома хлопчиками: утрьох двічі під час відправи виходили з хорів униз). Коли хтось із нових хлопчиків поступав до нас у хор, то регент після своєї спроби, під скрипку, кидав мені по-діловому: «Тичина, обучи його нот». І я щодня, гордий таким своїм обов’язком перед регентом, кликав новичка до могили Глібова (бо там найбільш затишно між кущами можевелю) і там розказував, накресливши на аркушику ноти в дискант чи альт. Так я обучав Чоботька, Трубеньо-ва, Копійку, свого брата Євгена і Грицька Верьовку…»

Починаючи з 1901 року Павло Тичина відвідував заняття в бурсі. Роки навчання у бурсі (1900—1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ’я. Навчаючись там, Павло співав у хорах Єлецького, Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше, маючи неабиякі навички, він став регентом-керівником семінарського хору. Співи в хорі давали йому змогу заробляти на життя. На заняттях хорового співу Павло проявляв себе здібним учнем. У 1902 р. зі зміною архієрея в Єлецькому монастирі хор хлопчиків було розпущено, Павла перевели до келії Троїцького монастиря (Чернігів). Умови життя хористів у Троїцькому монастирі були тяжкими: «Ми, хористи, співали там усього раз на тиждень, а всі останні дні ходили вчитися до школи… Мене опреділено було до бурси… Нашу науку часто зривали, турбували нас безцеремонно, викликаючи іноді просто з лекцій. Били нас у гуртожитку, де жив і наш репетитор, але надто сильно і за кожний пустяк розправлялися, як з каторжниками».

Монастирський хор Троїцького монастиря, в якому співав Павло, був своєрідним осередком української культури. Його регент П. Доб-ровольський відзначався гуманістичними поглядами та високою національною самосвідомістю. Хор ділився на дві групи – церковну й світську. Хлопчики, які співали в церковній групі, мали право співати й у світській. Це давало змогу хористам виступати в Чернігівському народному домі та хорі «Чернігівського товариства тверезості», а також інших приватних залах.

Вплив на формування світогляду та громадсько-політичної позиції Павла Тичини мав педагог-репетитор М. Подвойський: «Найсвітліші спогади зберігаю я в своєму серці про Миколу Ілліча Подвойського [я його так тільки можу назвати], зустрів я його на найбільш ранньому шляху свого дитинства, коли ще тільки починалося формуватись моє ставлення до людей, моє розуміння праці. Як педагог М. Подвойський виховував своїх бурсаків у дусі людяності та патріотизму, національної гідності та любові до України. Він мав заборонений «Кобзар» Т. шевченка, з якого вечорами читав вірші своїм вихованцям. Намагаючись полегшити суворий побут учнів бурси, сприяти їхньому духовному розвитку, педагог М. Подвойський ходив із ними до театру, цирку. Завдяки йому П. Тичина відвідав виставу М. Гоголя «Ревізор», яка справила на нього незабутнє враження. Під впливом відвідин професійного театру учні бурси організували аматорський театр. Павло Тичина, який став його душею, взяв участь у постановці вистав «Ревізор» М. Гоголя та «Скупий лицар» о. Пушкіна.

Програмне навчання в бурсі не задовольняло допитливого юнака, він багато уваги приділяв самоосвіті: «Я почав цікавитись поезією і сам щось пробував писати. Читав найбільш Пушкіна, Жуковського, Крилова, Глібова… і, звичайно, за всяку ціну ми доставали Горького й Шевченка».

Після смерті у 1906 році батька юнак залишився без фінансової підтримки. Через ламання голосу він більше не міг виступати в хорі Троїцького монастиря. У 1907 р. за рішенням ради Чернігівської духовної семінарії Павлу Тичині, як «неімущому сироті», дозволили продовжити навчання за «казенний кошт». Під час навчання в семінарії прийшли до Павла і різні захоплення: «Бібліотечка власна в сундучку, потім театр, та самодіяльність, та цирк, потім видання рукописної газети «Лопар» та «Метелик», потім – оркестр із картонними сурмами, лірники й бандуристи…»

З 1907-го по 1913 рік Павло навчався у Чернігівській духовній семінарії, як і всі сини Григорія Тичини. «Режим семінарський, звичайно, був уже не той, що в бурсі. Вирвавшись із лабет монастиря, я в семінарії почув себе вільніше трохи». Навчання в цьому закладі давало ґрунтовну загальну освіту, а також семінаристи мали можливість мистецького розвитку – спів у архієрейському хорі, участь у семінарському симфонічному оркестрі, факультатив із малювання, прекрасна семінарська бібліотека та дозвіл користуватися міською світською бібліотекою.

Події революції 1905—1907 років не оминули й учнів семінарії. Почалося все з того, що за наказом ректора семінарії Галахова у зв’язку з відлученням Л. Толстого від церкви семінаристи і бурсаки повинні були познімати його портрети; водночас вилучалися з бібліотеки твори Л. Толстого й М. Горького (твори, до речі, придбані на пожертвування семінаристів і бурсаків). Старші семінаристи звернулися з проханням до ректора не знімати портретів Толстого й не вилучати його книг з бібліотеки. Тут же було додано й таке: дозволити випускникам семінарії продовжувати навчання в університеті. Ректор, зрозуміла річ, петицію зігнорував. У відповідь розгорівся бунт, «у якому брала участь більша частина семінарської молоді. Семінаристи скликали загальні збори, на які, як писав у рапорті інспектор семінарії Чредін, не допускали нікого з представників інспекції. У відповідь на намагання начальства зайти в приміщення, де відбувалися збори, семінаристи погасили лампи, свистіли і кричали: «Бий їх!» Інспектор, його помічник і наглядач змушені були тікати, а на них з третього поверху полетіли цеглини, залізо з ліжок, абажури і навіть диван». Павло теж був задіяний у цьому бунті. Коли інспектор наказав йому негайно йти у свою кімнату й не брати участі у «безпорядках», він не послухався і тут же, на очах у Чредіна, помчав до своїх. Разом зі старшими товаришами-семінаристами він теж свистів, вигукував: «Бий їх!» Інспектори повтікали, а семінаристи й бурсаки кинулися громити все ненависне їм. Полетіли шибки у класах, задзвеніло скло й у вікнах квартир окремих, найбільш ненависних викладачів. Навіть самого ректора Галахова не оминула гірка «чаша сія» – і в його вікно було пожбурено не одну каменюку. О третій годині ночі на подвір’я семінарії увірвалися поліцейські, жандарми, військові – для приборкання бунтівників, для арешту призвідців. Було заарештовано 12 учасників бунту. Павлові разом з кількома товаришами вдалося втекти і сховатися, а ті, що потрапили до лап поліції, не виказали нікого… Частину заарештованих було посаджено після суду до в’язниці, а частину випущено; але це не врятувало їх від жорстокого покарання: всі, хто зазнав арешту, з семінарії виключалися». Про Павла Тичину теж стояло питання на педагогічній раді, хоч його ім’я не значилося серед 12 заарештованих. Заслухавши рапорт інспектора Чредіна про поведінку П. Тичини, рада ухвалює: «Тычинин Павел – за дерзкую выходку по отношению к членам инспекции, выразившуюся в непослушании им… по поведению за истекшую четверть отметить баллом 3 (три). По заявлению инспектора, изложенному в прилагаемом рапорте… инспекцией семинарии своевременно были сделаны замечания, выговоры, внушения и предупреждения о том, что в случае неисправления они могут быть уволены из семинарии за неблагоповедение». То було щастя для Павла, що про його поведінку на педагогічній раді доповідав інспектор Яків Іванович Чредін – шеф духового оркестру семінарії. У цьому оркестрі грав на кларнеті й Павло Тичина, і Чредін дуже високо цінував його музичні здібності. Павло зрозумів, що необхідно бути обачнішим.