Друга глава
«Люди плавучої землі»

І з того часу ставлення індіанців до нас стало абсолютно іншим. Нас запросили в їхнє селище на свято з нагоди віднайдення втрачених сімей. Тож, змайструвавши з молодих деревець ноші, щоб нести хвору жінку, ми всі разом почали спускатися з гори.

Дорогою індіанці повідомили Довгій Стрілі якусь новину, яка, вочевидь, була недоброю, бо, коли він її почув, його обличчя зробилося вельми похмурим. Лікар запитав його, в чім річ. І Довга Стріла відповів, що його щойно повідомили, що вождь племені, якому вже було вісімдесят, помер цього ранку.

– Саме через це, – прошепотіла Полінезія мені на вухо, – вони, мабуть, і помчали назад у своє селище, коли гонець забрав їх з узбережжя. Пригадуєш?

– Від чого він помер? – запитав Лікар.

– Він помер від холоду, – відказав Довга Стріла.

І справді, тепер, коли сонце вже сідало, нас уже й самих хапали дрижаки.

– Це серйозна справа, – пояснив мені Лікар. – Острів усе ще перебуває в полоні цієї звихнутої течії, яка несе його на південь. Треба буде завтра над цим помізкувати. Якщо виявиться, що тут нічого не можна вдіяти, то індіанцям краще сісти в свої каное й забратися з острова. Ліпше вже піти на ризик перевернутися в морі, ніж замерзнути до смерті серед айсбергів Антарктиди.

Зрештою ми дійшли до гірської сідловини і, подивившись униз на дальній край острова, побачили селище – велике скупчення куренів із трави та яскраво розфарбовані тотемні стовпи ближче до морського берега.

– Як артистично! – вигукнув Лікар. – Прекрасне розташування. Як називається селище?

– Попсіпетель, – повідомив Довга Стріла. – Це також і назва племені. Це слово мовою індіанців означає «люди плавучої землі». На острові є два індіанських племені – попсіпетелі на цьому кінці і баґ-джаґдераґи на іншому.

– А яке з племен більше?

– Баґ-джаґдераґи, причому набагато. Їхнє місто займає площу в дві квадратні милі. Проте, – додав Довга Стріла, і його гарне лице злегка спохмурніло, – як на мене, то мені кращий один попсіпетель, аніж сто баґ-джаґдераґів.

Новина про рятувальну операцію, яку ми здійснили, очевидно, випередила нас. Бо як ми підійшли ближче до селища, то побачили юрми індіанців, що сунули вперед, аби привітати своїх друзів і родичів, яких вони вже не сподівалися знову побачити.

Ці добрі люди, коли їм теж розповіли, що порятунок це справа рук незвичайного білого, який прибув на їхній берег, зібралися усі навколо Лікаря, тисли йому руку, плескали його по плечах і обіймали. А потім вони підняли його на свої дужі плечі й понесли вниз по схилу до свого селища.

А там нас зустріли навіть іще гостинніше. Незважаючи на те, що з наближенням ночі сильно похолодало і люди до дрожу мерзли навіть всередині своїх хижок, вони навстіж повідчиняли двері й вийшли надвір сотнями. Я й уявити собі не міг, що в цьому маленькому селі може поміститися так багато народу. Вони юрмилися навколо нас, усміхаючись, і киваючи, і махаючи руками; а коли Довга Стріла розповів їм у деталях усе, що ми зробили, то стали вигукувати дивні співучі фрази, котрі, як ми припускали, були словами вдячності й хвали.

Потім нас провели до новісінької трав’яної хатки, чистої й запашної всередині, й повідомили, що вона наша. А шістьом дужим індіанським хлопцям наказали бути нашими слугами.

Коли ми йшли через селище, то помітили дім, більший за решту, який стояв у кінці головної вулиці. Довга Стріла показав на нього й сказав, що це був дім Вождя, але тепер він спорожнів – бо ще не вибрали нового вождя, який би замінив померлого.

Усередині нашого нового дому приготували бенкет з рибою і фруктами. Більшість найважливіших людей племені вже розсідалися за довгим обіднім столом, коли ми зайшли. Довга Стріла запросив нас зайняти свої місця й пригощатися.

Це ми зробили з великою радістю, бо всі були голодні. Однак ми були водночас і здивовані, і розчаровані, коли виявилося, що риба не була ні засмажена, ні зварена. Індіанцям же це, вочевидь, аж ніяк не здавалося ненормальним. Вони накинулися на рибу й наминали її з явним задоволенням такою, якою вона була, – сирою.

З численними перепрошуваннями Лікар пояснив Довгій Стрілі, що, коли вони не заперечують, ми б надали перевагу приготованій рибі.

Уявіть собі наше здивування, коли з’ясувалося, що великий Довга Стріла, такий обізнаний в природничих науках, не знає, що означає слово «приготований»!

Полінезія, яка сиділа на лаві між Джоном Дуліттлом і мною, потягла Лікаря за рукав.

– Я скажу вам, що тут не так, Лікарю, – прошепотіла вона, коли він нахилився, щоб його вислухати. – Цей народ не має вогню! Вони не знають, як розкладати багаття. Подивіться навкруги, уже майже темно, а ніде в усьому селищі не видно жодного вогника. Це безвогонні люди!

Третя глава
Вогонь

Тоді Лікар поцікавився у Довгої Стріли, чи він знає, що таке вогонь, пояснивши йому запитання за допомогою картинок, намальованих на скатертині зі шкіри оленя. Довга Стріла розповів, що бачив таку річ, вона виривалася з вершин вулканів, але ні він, ні будь-хто з попсіпетелів не має уявлення, як вона утворюється.

– Нещасні пропащі язичники! – пробурмотів Бампо. – Тоді й не дивно, що старий вождь помер від холоду!

У цей момент ми почули голосіння на вході до куреня. Обернувшись, побачили заплакану маму-індіанку з немовлям на руках. Вона сказала щось індіанцям, але ми не могли цього зрозуміти. Довга Стріла пояснив, що дитина захворіла, і мати хоче, аби білий Лікар спробував і вилікував її.

– О господи! – простогнала Полінезія мені на вухо. – Точно, як у Паддлбі – пацієнти з’являються посеред обіду. Що ж, одне тільки добре: вся їжа сира, так що нічого все одно не може вихолонути.

Лікар оглянув дитя й відразу ж установив, що воно було страшенно застуджене.

– Вогню, вогню! Ось що йому потрібно, – вигукнув він, повернувшись до Довгої Стріли. – Це те, що вам усім потрібно. У цього немовляти почнеться запалення легень, якщо його не тримати в теплі.

– Так, це правда. Але як зробити вогонь? – відповів Довга Стріла. – Звідки його дістати – ось у чому труднощі. Усі вулкани на цій землі згаслі.

Тоді ми метнулися шукати по кишенях, чи не знайдуться якісь сірники, що пережили кораблетрощу. Найкраще, що ми знайшли, – це два цілих і одну половинку, і в усіх сірку було змито солоною водою.

– Послухай, Довга Стріло, – сказав Лікар, – існують різні способи добути вогонь без сірників. Перший: за допомогою лінзи та сонячних променів. Однак, з огляду на те, що сонце вже сіло, ми не можемо зараз його застосувати. Другий – це вертіти тверду паличку в поліні з м’якої деревини. Денного світла вже нема? На жаль, ні. Тоді я боюся, ми змушені чекати до завтра, адже поряд із різними сортами деревини нам необхідне ще й старе білчине гніздо для розпалу. Але без ламп ви цього всього не знайдете в своєму лісі о цій порі.

– Великі твоя мудрість і твої вміння, о Біла Людино, – відказав йому Довга Стріла. – Однак тут ти несправедливий щодо нас. Чи ж не знаєш ти, що всі народи, котрі не знають вогню, можуть бачити в темряві? Не маючи ламп, ми змушені привчати себе пересуватися й за найтемнішої ночі без усякого світла. Я пошлю гонців, і ви отримаєте своє білчине гніздо протягом години.

Він віддав наказ двом хлопцям із нашої прислуги, і вони миттю зникли в джунглях. І будьте певні, дуже скоро білчине гніздо разом із твердою та м’якою деревиною вже лежало біля наших дверей.

Місяць іще не зійшов і всередині хижі морок був практично повний. Однак я відчував і чув, що індіанці ходять повсюди без жодних незручностей, так ніби це було за білого дня. Завдання зі здобування вогню Лікар був змушений виконати майже повністю навпомацки, просячи Довгу Стрілу й індіанців подавати йому інструменти, якщо він у темряві поклав був їх кудись не туди. А потім я зробив цікаве відкриття: тепер, як довелося, я і сам почав потроху бачити в темряві. І вперше я збагнув, що насправді немає такої речі, як абсолютний морок, принаймні доки в тебе відчинені двері або є небо над головою.

Попросивши позичити йому лук, Лікар послабив тятиву, засунув паличку з твердого дерева у петлю і почав вертіти цю паличку в м’якій деревині поліна. Незабаром від поліна пішов запах диму. Потім Джон Дуліттл став підкладати туди, звідки йшов дим, частинки білчиного гнізда й попросив мене, щоб я на них дмухав. Він змушував паличку крутитися швидше й швидше. Диму в приміщенні стало ще більше. І ось у темряві раптово спалахнуло світло. Полум’я охопило білчине гніздо.

Індіанці вражено загомоніли й загукали. Спочатку вони всі попадали навколішки й вклонилися вогневі, як божеству. Потім вони хотіли узяти його голими руками й погратися з ним. Ми мусили навчати тубільців, як вогонь використовувати, а їх особливо заворожило те, як ми поклали свою рибу на палички понад багаттям і засмажили її. Вони вдихали аромати кухні перший раз в історії, запах смаженої риби розлився по всьому селищу Попсіпетель.

Потім ми сказали їм наносити купу сухих гілок й розклали в центрі головної вулиці величезне багаття. Навколо нього, коли вони відчули його тепло, зібралося все плем’я, люди усміхалися й дивувалися.

Це було вражаюче видовище, одна з тих картинок нашої подорожі, яку я згадую найчастіше: веселе полум’я гогоче під чорним нічним небом, а скрізь навколо нього широке коло індіанців, вогонь виблискує на їхніх бронзових щоках, білих зубах і в щасливих очах – усе селище намагається зігрітися, регочучи й штовхаючись, немов школярики.

Незабаром, коли ми вже їх трошки навчили поводитися з вогнем, Лікар показав їм, як його можна занести в їхні житла, якщо тільки зробити в стелі дірку, аби дим міг виходити. І перед тим, як укластися спати після цього довгого-довгого виснажливого дня, ми домоглися, аби вогонь прийшов у кожну хижу в селищі.

Нещасні люди так зраділи можливості знову як слід зігрітися, що ми вже думали, вони ніколи не ляжуть спати. Аж до ранніх світанкових годин маленьке містечко гуло від повсюдного притишеного гомону: мешканці Попсіпетеля сиділи й говорили про свого дивовижного блідолицього гостя і дивну річ, яку він приніс із собою, – вогонь!

Четверта глава
Що змушує острів плавати

Попсіпетельці так добре ставилися до нас, що скоро ми збагнули: якщо ми хочемо хоч що-небудь зробити, то майже завжди це доводиться робити таємно. Лікар став настільки популярним і його так полюбили усі, що як тільки його обличчя показувалося з дверей уранці, натовпи шанувальників, які терпляче чекали надворі, оточували його і супроводжували, хоч куди він ішов. Після подвигу з видобуванням вогню ці схожі на дітей люди очікували, що він постійно творитиме якісь чудеса, і були твердо налаштовані не пропустити наступного фокусу.

Тільки з великими труднощами нам удалося втекти від юрми першого ранку й вирушити з Довгою Стрілою досліджувати острів у своє задоволення.

У хащах ми переконалися, що не лише рослини й дерева страждали від холоду: тваринний світ був навіть у гіршій скруті. Повсюди можна було побачити пташок, тільце яких тремтіло, а пір’я було все настовбурчене; вони гуртувалися, щоб разом відлетіти в теплі краї. А багато їх лежало мертвими на землі. Спускаючись униз до моря, ми бачили сухопутних крабів, які масово вирушали в море, аби знайти собі кращу домівку. А вдалині на південно-східному напрямку виднілося чимало айсбергів, ознака того, що ми тепер знаходилися недалеко від жахливого регіону Антарктики.

Коли ми дивилися на море, то помітили наших друзів-дельфінів, які вистрибували на хвилях. Лікар гукнув їх, і вони підпливли до берега.

Він запитав їх, чи далеко до Континенту Південного Полюсу.

– Приблизно сто миль, – відповіли вони, а потім запитали, чому він цим цікавиться.

– Тому що течія весь час несе цей плавучий острів на південь. А це острів, який взагалі-то належить до тропічної зони, де дуже спекотна погода, нещадне сонце і все таке. Якщо острів не припинить рухатися на південь, то дуже скоро все живе на ньому загине.

– Що ж, – підсумували дельфіни, – тоді залишається тільки одне – повернути його у більш теплий клімат, чи не так?

– Так, але ж як? – зітхнув Лікар. – Ми ж не можемо відвеслувати його назад.

– Ні, – відповіли вони, – проте його можуть штовхати кити, якщо тільки ви зберете достатньо китів.

– Яка чудова ідея! Кити це якраз те, що треба! – вигукнув Лікар. – Як ви гадаєте, ви б змогли привести їх до мене?

– А чого ж, звісно, що можемо, – запевнили дельфіни, – ми якраз бачили одну зграю тут неподалік, вони бавилися серед айсбергів. Ми попросимо їх, щоб вони припливли сюди. А якщо їх буде замало, постараємося й відшукаємо ще. Чим більше, тим краще.

– Спасибі вам, – подякував Лікар. – Ви надзвичайно люб’язні. Між іншим, ви часом не знаєте, як це трапилося, що цей острів став плавучим? Принаймні наполовину, як я помітив, він складається з каменю. Дуже дивно, що він узагалі здатен плавати, чи не так?

– Це незвично, – погодилися вони. – Але пояснення дуже просте. Цей острів колись був гористою частиною Південної Америки, нависаючою частиною, щось на зразок недоладного окрайця, можна сказати. Давно-давно, в часи льодовиків, тисячі років тому, він відколовся від материка, і якимось дивним випадком внутрішня його частина, яка була пустотілою, наповнилася повітрям, коли острів упав у океан. Зараз ви можете бачити тільки його меншу частину, більша ж частина під водою. А посередині острова з нижнього боку є величезна повітряна камера, яка йде високо вгору всередині гір. От саме вона й тримає його на плаву.

– Який ексцентральний фенометр! – здивувався Бампо.

– Це справді так, – погодився Лікар. – Я мушу це записати! – І тут же вигулькнув його вічний записник.

Дельфіни, підстрибуючи, понеслися в напрямку айсбергів. І невдовзі ми побачили, як море здіймається й піниться – це мчала до нас на повній швидкості зграя китів.

Це були справді гігантські істоти, і їх було добрячих дві сотні.

– Ось вони й тут, – відрапортували дельфіни, вистромивши голови з води.

– Чудово! – відгукнувся Лікар. – А тепер поясніть їм, будь ласка, що йдеться про надзвичайно серйозну справу для всіх живих створінь на цьому шматку землі. І спитайте їх, чи не будуть вони такі добрі, щоб попливти до дальнього краю острова, надавити на нього своїми носами й відштовхати його назад до узбережжя Південної Бразилії?

Дельфінам, судячи з усього, повністю вдалося переконати китів зробити так, як просить Лікар, бо дуже скоро ми побачили, як вони, здіймаючи буруни, подалися до південного краю острова.

Тоді ми полягали на березі й стали чекати.

Приблизно через годину Лікар устав і кинув у воду паличку. Деякий час вона лишалася непорушною. Але потім почала потроху рухатися вздовж берега.

– О, – сказав Лікар, – бачите? Острів нарешті поплив на північ. Слава тобі господи!

Паличка віддалялася дедалі швидше й швидше, а айсберги на обрії ставали все меншими й нечіткими.

Лікар дістав годинника, кинув у воду ще кілька паличок і швидко провів обчислення.

– Ну от! Чотирнадцять із половиною вузлів на годину, – пробурмотів він. – Дуже непогана швидкість. Нам знадобиться днів п’ять, щоб повернутися знову до берегів Бразилії. Це те що треба! У мене гора з плечей звалилася. Мені здається, що вже стало трохи тепліше. Ходімо, пора щось перекусити.

П’ята глава
Війна!

На зворотному шляху до селища Лікар обговорював питання природознавства з Довгою Стрілою. Але їхня надзвичайно цікава бесіда, головним чином про рослини, заледве почалася, як до нас щодуху примчав посильний індіанець зі звісткою.

Довга Стріла з похмурим виглядом вислухав його задихане белькотіння, а потім повернувся до Лікаря і сказав орлиною мовою:

– Велика Біла Людино, лихо спіткало попсіпетелів. Наші південні сусіди, розбійники баґ-джаґдераґи, які так довго не зводили своїх завидющих очей з наших запасів зерна, ступили на стежку війни й тепер насуваються, щоб напасти на нас.

– Це справді кепська новина, – промовив Лікар. – Але не робімо необдуманих висновків. Можливо, вони просто у відчаї, що лишилися без їжі, бо їхні власні посіви кукурудзи мороз побив іще до жнив. Адже вони там у себе на півдні іще ближче до холодів, аніж ви.

– Не треба шукати виправдання ні для одного чоловіка з племені баґ-джаґдераґів, – заперечив Довга Стріла, похитавши головою. – Це народ лежнів і нероб. Вони тільки те й роблять, що дивляться, де б роздобути кукурудзи, не займаючись хліборобством. Якби не їхня значна чисельна перевага й сподівання перемогти сусідів виключно за рахунок своєї кількості, вони б ніколи не наважилися на відкриту війну проти попсіпетелів.

Коли ми прибігли в селище, там уже все кипіло. Скрізь можна було побачити чоловіків, які приводили до ладу свої луки, заточували списи, гострили бойові сокири й виготовляли стріли сотнями. Жінки зводили високий частокіл із бамбукових жердин навколо селища. Розвідники й посильні постійно прибували й відбували, доставляючи відомості про пересування ворога. А високо на деревах та на горах навкруг поселення ми могли бачити спостерігачів, які слідкували за горами на півдні.

Довга Стріла привів іншого індіанця, коротуна, але з неймовірно широкими плечима, й представив його Лікареві як Великі Зуби, головного воїна попсіпетелів.

Лікар викликався піти й зустрітися з ворогом, щоб спробувати обсудити всі проблеми по-мирному, замість того, щоб воювати; бо війна, сказав він, це в найкращому випадку дурна й даремна справа. Але обидва індіанці похитали головами. Цей план безнадійний, запевнили вони. Під час останньої війни, коли ми послали гонця для мирних переговорів, вороги просто рубонули його сокирою.

Поки Лікар питав Великі Зуби, як він збирається захищати селище від нападу, спостерігачі загукали на сполох.

– Вони йдуть! Тисячні зграї баґ-джаґдераґів стікають униз по горах!

– Ну що ж, – промовив Лікар, – це теж входить у наші обов’язки, мені здається. Я не вірю у війну, але якщо на селище напали, ми повинні допомогти його оборонити.

І він підібрав із землі дубця й випробував його міць на камені.

– Оце, – сказав він, – виглядає як цілком підхожий для мене інструмент.

І він пішов до бамбукової загорожі й зайняв своє місце поміж іншими захисниками, що очікували на ворога.

Після цього ми всі знайшли собі якийсь різновид зброї, щоб допомогти нашим друзям, гречним попсіпетелям: я позичив лука і сагайдак, повний стріл; Джипові було достатньо своїх старих, але все ще міцних зубів; Чі-Чі набрав торбу каменюк і виліз на пальму, звідки міг жбурляти їх на голови ворогів; а Бампо помарширував услід за Лікарем до частоколу, озброєний молодим деревцем в одній руці та одвірком у другій.

Коли ворог підійшов настільки близько, що ми вже могли побачити його з того місця, де стояли, нам дух перехопило від подиву. Усі схили гори були повністю вкриті ними – їх були тисячі й тисячі. У порівнянні з ними наша невеличка армія всередині села виглядала як мізерна жменька.