Шляхами і стежками життя

Життя Наталени Королевої не могло не вплинути на подальший розвиток її як письменниці, на її формування, а пізніше стало основним об’єктом для її творів. Ви самі побачите, наскільки надзвичайним, багатобарвним та цікавим був її життєвий шлях, скільки пригод спіткало її, скільки вдалося пережити втрат та розпачів, наскільки сильними були її захоплення і як вона переживала розлуку та постійні терзання того, що не могла віднайти у світі своє коріння та єдину Батьківщину. Всі книжки, написані авторкою, – автобіграфічні, хоча, якщо не знати життєпис письменниці і читати її книжки як звичайні художні тексти, можна цього не зауважити, а вже у глибших дослідженнях Наталени Королевої ми бачимо, що вона завжди писала про чужинця, тобто про себе. Письменниця духовно і ментально «заходила» у Книгу Книг, ставала одним цілим з Писаннями, вивчала все там, запам’ятовувала, аналізувала, розкладаючи Слово Боже на різні молекули, витворюючи з нього нове творіння, занурювалась у нові релігійні течії, подорожувала, щоби прийняти це життя, яке з першої хвилини було не надто справедливе з нею. Авторку не цікавили прості земні речі, вона захоплювалися прокаженими, божевільними, намагалася зрозуміти Понтія Пілата, вважала його своїм предком і, зрештою, навіть хотіла виправдати його. Це і є злам структури, це і є «інакшість» у реальності, це і є та маргінальність, яка нікому не приносить шкоди. Більшість її текстів були здебільшого втечею самої себе у віру, в сакральне. А самотні часто біжать у духовність і в мистецтво. Наталена Королева абсолютно різна у текстах і в житті – от, власне, в цьому також полягає її бінарність.

Вона народилася 3 березня 1888 року в Іспанії, в містечку Сан-Педро де Карденья біля Бургоса. Упродовж життя майбутня письменниця мала кілька імен, якими до неї зверталися рідні, – Ноель, Кармен, Естрельїта, Наталена.

Мати померла при пологах, коли дитина з’являлася на світ. Психологи поклали десятиліття, щоб дослідити цей травматичний вплив на подальше життя Наталени. Такі немовлята, які відірвані не так від об’єкту годування, а від того, що для них є цілим світом, одразу потрапляють наче в чорну діру, бо, в психічній мірі, позбуваються і життя. Дітки, яких доводилося відлучати від матері через обставини, пов’язані з хворобою або взагалі зі смертю мами, мали травматичні наслідки. Уявіть – у малесенького створіння немає нікого більше, адже ні батько, ні бабуся, ні годувальниця не могли замінити зв’язок з мамою. Простежуючи те, як Наталена жила і творила, можна зробити висновки, що цей страшний випадок не лише змінив її життя, але й залишив непереборний біль до останніх днів. Такі немовлята, матері яких помирали при пологах, вважалися «іншими», і їхніми матерями-годувальницями були чужі жінки. Мати письменниці походила зі шляхетського і давнього кастильського роду грандів Лясерда (Лячерда) де Кастор Мединаселі (Медина Челі): Марії-Кляри де Кастор Лясерда (Лячерда) і Мединаселі (Медина Челі) Фернандес де Кордоба і Фігероа. Батько – польський граф Адріян-Георг Дунін-Борковський. Батьки Наталени, будучи з абсолютно різних площин світу, зустрілися в місті Баярриц (Франція), покохали одне одного, а спільне майбутнє продовжили в маєтку дружини в Іспанії. Дівчинці при хрещенні дали ім’я Кармен-Фернандо-Альфонса-Естрелла-Наталена.

З одних джерел ми бачимо, що батько Наталени дуже важко переживав втрату дружини, вважаючи доньку винною у смерті коханої, хоча інші говорять про те, що стосунки між батьками не були зразковими, з їхнього дому часто можна було почути сварки, але це не було причиною вважатися їм поганою сім’єю. Проте батько після народження доньки та смерті дружини довгий час залишався осторонь неї, наче ніс тягар, образу, не усвідомлюючи, як сильно цим ранить власну доньку. Письменниця відчувала це і важко проживала у свідомому вже житті. Текст «Опікун» вони присвятила своїй особливій життєвій ситуації, своїй «відкинутості». Важкий та сумний час проживала сім’я Наталени, коли вся родина з’їхалась і на поховання матері і хрестини самої дівчинки. Батько навіть не хотів, щоб немовля було на похованні матері. «Кларіта пережила всього чотири години народження своєї дитини. Батько на похороні не хотів ані бачити своєї доньки. – Погляд на неї шарпає мені серце! Нагадує смерть Кларіти… – І вирішив від’їхати до Індії». Коли починалися розмови, хто буде дивитися за маленькою Наталеною, то батько навідріз відмовився, мовляв: «– В кожному разі не я, бо це діло жіноче. Якби ще був син! Але – дівчина? Вона не може ані продовжити мій рід. Вийде заміж, змінить прізвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа мені… Вона вже й нині мені чужа». Батько шаленів і репетував далі: «– Не нагадуйте! Бодай би та дитина ніколи не народилася!.. Ні, ні! Ніколи не буде вона мені близькою, не хочу її знати, не хочу її бачити!» Цікаво, чи знала Наталена, що насправді батько так відмовлявся від неї, чи домислювала, виливала так свій біль, а можливо, хотіла навіть показати, як батькові в той час було нелегко і як він мало не втрачав вже здоровий глузд.

Знайомство Наталени Королевої з Україною відбулося одразу після народження. «Вирішено було, що бабуня візьме з собою малу внучку та її мамку, молоду кастільянку Санчу Моліна. Матиме внучку у себе, аж доки їй не сповниться шість літ. Тоді вуйко Еугеніо приїде по Карменсіту, забере її додому, до Еспанії, щоб виховати її, як знайде за відповідне». Жінка, яка поїхали з ними і повинна була замінити Наталені маму, мала також трагічну долю – «…чоловік її – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старі дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилася з кількатижневою дитиною, хлопчиком, який незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружині. Санча була в одчаї. Коли ж довідалась, що в родині де Кастро шукають мамку до сирітки, приголосилась. Їй жаль було сирітки, позбавленої матері. Присягалась, що буде сирітці за рідну матір, бо сирітка замінить їй її дитину». Насправді ж ця жінка померла через півроку.

Перші чотири роки Наталена провела в маєтку Великі Борки на Волині. Спершу її нянькою була