Ці люди не боялися смерті, вони пішли на бій, виступили проти величезної армії, натхненні міфом. Не знаю, чи чекав Плутон їхньої появи, чи змогли вони повечеряти разом із ним… Але хіба ми трохи не заздримо цим воїнам, які, маючи всього триста душ, боролися проти мільйонної армії? Хіба ми не в змозі відчути моральну силу тих, хто зумів померти, захищаючи свою батьківщину і свої закони?

Настали часи деміфологізації, часи карликократії, панування дріб’язкового. Сьогодні кожен заявляє про свої права, але не говорить про обов‘язок; кожен, через власний егоїзм, прагне порятувати самого себе й те, до чого він прив’язаний. Ми втратили здатність захоплюватись почуттями спартанської матері, що порадила синові, який сказав, що в нього короткий меч, подовжити його, зробивши крок назустріч супротивнику. Інший міф розповідає про матір, сини якої захищали Рим. Вона чекала закінчення битви на околиці міста. «Які звістки?» – запитала вона посланця. Почувши, що всі її сини загинули, вона сказала, що запитує про долю батьківщини. Коли з’ясувалося, що вони перемогли, вона сказала: «Тоді звістку про смерть своїх синів я приймаю з миром».

Це класичний приклад, і він настільки живий і образний, що діє на нас як цілющий бальзам. А що ж відбувається внаслідок деміфологізації? Що одержуємо, препаруючи скальпелем душу речей, якщо душу не можна виявити таким чином? Що отримуємо, намагаючись зважити те, що не має ваги? Що отримуємо, пояснюючи дитині, що її батьки не люблять один одного й просто приваблювали один одного фізично, що вона народилася через необачність? Що ми отримаємо, якщо, крім поетичного і піднесеного, розповідаємо дитині щось таке, про що вона й так довідається, коли стане дорослою?

Наш світ, в якому секс замінює любов, а комерційні інтереси – дружбу, де марнослів’я видається за глибокі істини, а нерішучість підмінює віру, – наш світ як ніколи раніше має потребу у відродженні міфів і героїв давнини. Як важливо для нас знати, що існувала Жанна д’Арк! Як зцілює наші душі знання того, що колись жила Тереза Авільська! Як важливо знати про подвиги, здійснені заради людства! З іншого боку, що дає нам знання того, чи хворів Хосе де Сан-Мартін^[1] на сифіліс, і чи були мрії Болівара про об’єднання Америки пов’язані з тим, що він пиячив? Що це за дослідження? Що це за течії, що заміряються на наше почуття патріотизму, на нашу віру в Бога, на нашу віру в самих себе? Що це за вихори, що звуться історичними, що відокремлюють людей одне від одного? Що це таке, що розділяє батька й сина, що веде до розпаду держав і руйнує вівтарі?

Ми повинні постаратися побачити міць і реальність міфів, що мають величезну телуричну силу. Ми повинні усвідомити, наскільки важливо вірити у святість і силу великих людей.

Іспанію, яку я добре знаю, найбільше надихав образ Сантьяго і заклик: «Сантьяго й Іспанія!» Багато подій в історії відносяться до тієї ж реальності, що й міфи. Немає абсолютної впевненості в тому, що існував Сантьяго Матаморос (Святий Яків Мавроборець), немає впевненості в тому, що постать у білому проносилася бойовищем, немає впевненості і в тому, що Яків Старший (один із дванадцяти апостолів), вже із зітнутою головою, доплив до берегів Галісії у човні, що не мав ані керма, ані вітрила. Нам це невідомо, але ми добре знаємо, що завдяки цим постатям виріс гордий народ, що дав великих письменників, народ, що володіє силою й почуттям гідності.

Асорін – великий і незабутній Асорін – говорив, що завжди шукав тінь Дон Кіхота на рівнинах Кастилії. Що означає для нас Дон Кіхот? Багатьом допоміг цей персонаж, вигаданий Сервантесом. Багато хто з нас став кращим завдяки Дон Кіхотові, хоча фізично його ніколи не існувало. Завдяки йому ми навчилися мріяти. Пам’ятаєте, як він боровся з вітряками? Яка гарна історія! Коли Дон Кіхот підняв свого списа, сказавши, що на обрії велетень Ф’єрабрас, Санчо заперечив: «Сеньйоре, але ж це звичайний вітряк!» Дон Кіхот пришпорив коня, встромив списа у крило вітряка й відразу опинився на землі. Наблизившись, Санчо запитав: «Сеньйоре, чи не говорив я, що це лише вітряки?» Подивившись на нього, Дон Кіхот стомлено відповів: «Ох, Санчо, Санчо, видно, що ти не посвячений у таїнства лицарства і не знаєш, що існують велетні, які, коли на них нападаєш, перетворюються на вітряки».

І це правда! Це велика істина! Хіба не існує велетнів, які, коли ми на них нападаємо, перетворюються на вітряки? Насправді, несуттєво, чи існував Дон Кіхот. І зрештою, що означає існувати, що означає жити? Випити трохи вина, з’їсти шматок м’яса, лягти спати, закутавшись, один чи розділивши ложе – хіба це означає жити? Жити означає набагато більше; це набагато глибше, це виходить за межі повсякденного. Життя подібне до вітру, що наповнює вітрила човна, допомагаючи нам рухатися вперед. І хоча ніколи не існувало ані Санчо, ані Росинанта, ані велетня Ф’єрабраса, ця історія-притча нам допомагає, тому що в кожному з нас живе герой, у кожному живе мандрівний лицар, що прагне рухатися вперед і мріє про бій з велетнями. З іншого боку, в кожному з нас є і присадкуватий товстун, який говорить: «Ні, спершу підживимося сиром з Ламанчі, а потім можна і в бій». У кожному з нас є і той, й інший.

Треба зупинити деміфологізацію. Нам потрібні нові міфи. Друзі, нам потрібно відтворити культуру, що відкриє нам красу, яка дасть нам можливість жити по-справжньому – так, як нам би хотілося. Нам потрібний світ більш усвідомлений, багатший образами. Подивіться на наші будинки, хоча б на ті, що розташовані в цьому районі, – красиві й добротні. На нових будинках уже немає балконів, прикрашених різьбленням. Сьогодні все робиться заради комфорту. Коли ми хочемо винайняти квартиру, то вже не запитуємо, чи є бібліотека або зала для малювання; нас цікавить метраж кухні чи ванної кімнати, тому що наша цивілізація – цивілізація ванних кімнат. Нас турбує, чи добре працює холодильник, тому що ми створили цивілізацію, де найважливіше – зберегти трохи холодної закуски.

Наших прадідів і прабабусь більше турбувало інше: чи достатньо освітлена зала, щоб писати картини, та чи є в будинку місце, де можна почитати книгу. Внаслідок демі-фологізації ми нічого не цінуємо, ніщо не є для нас справжньою цінністю. Прапори перестали бути прапорами, вони перетворилися для нас на оздоблену тканину. Ми профанізували наших героїв і наші символи. Ми аналізуємо життя і настанови Ісуса, намагаючись з’ясувати, чи не виникли вони через те, що він був закоханий у Марію Магдалину, чи, можливо, в Іуду. При такому підході, що не щадить нічого святого, ми залишаємося без дому, без родини, без батьківщини, без Бога, без Христа, без філософії.

Одна з проблем сучасності – самотність. Ми самотні і, немов загублений серед моря човен, з кожним днем усе більше ламаємося, підточуємося зсередини й ззовні, тому що ми втратили символи, втратили здатність йти слідом за великими, слідом за святими. Якби не залишилося жодної великої людини, жодного святого, то ми повинні були б їх придумати тут і зараз, щоб розповідати про них нашим учням, нашим дітям, новим поколінням, щоб вони могли йти дорогою життя з піднесеною головою. Нехай сьогодні немає Фермопіл, ми повинні їх вигадати й відтворити в нашій поезії, у нашій літературі. Нехай кожен знає, що це не просто скелі. Нехай кожен знає, де велике, а де мале, де глибоке, а де поверхове. Нехай кожен знає, що є духовні й моральні цінності, які важать набагато більше від того, що виміряється кількісно. Хоча сьогодні немає ані королів, ані святих, ми мусимо їх вигадати, щоб знову знайти почуття честі, властиве Сідові, всім відомому Сіду Завойовнику. Одного разу сам король встав перед ним навколішки: «О, Сіде! Я так багато грішив, наробив силу-силенну помилок!» На що Сід відповів: «О, пане, мій король не повинен ставати навколішки ні перед ким. Мого короля судитиме Бог, а не я». Безсумнівно, ця людина мала почуття честі.

Сьогодні ми судимо всіх і вся. Сьогодні ми не знаємо, хто такий король, не знаємо, що означає шанувати когось і йти за кимось, не знаємо навіть, що означає залишатися самим собою. Наші храми стоять порожні. Ми йдемо до храму, щоб почути слова про Бога, про безсмертя душі, про причини існування всього живого, а нам говорять про контрацепцію. Ми йдемо до психолога, щоб він допоміг нам дати раду нашим проблемам, а він говорить, що ми, напевно, закохані у свою бабусю. Кожен займається справами, які не належать до сфери його компетенції. Ус е це схоже на те, якби дерева раптово почали бігати, захлинаючись гавкотом, а на тілі собаки зненацька виросли б гілки з квітами. Все переплутане, скрізь мішанина.

Нам потрібні нові міфи, здатні ушляхетнити наші душі; нам потрібні нові, живі приклади. Потрібно, щоб з’явилося нове покоління людей, що буде кращим і добрішим. Нам варто знову помандрувати з Дон Кіхотом на лани Кастилії. Нам треба переконатися, що ми можемо перемагати велетнів і перетворювати їх на вітряки. Нам треба уявити себе поруч з Леонідом, почути його слова про бенкет із Плутоном, і відчути, що триста спартанців можуть встояти перед мільйонною армією персів. Нам потрібно знову спуститися з Гільгамешем на дно океану, щоб знайти там чарівну рослину безсмертя. Ми мусимо звернутися до глибин своєї душі, щоб зуміти відтворити нове суспільство, нову батьківщину, батьківщину людей кращих. Ми повинні зробити це заради дітей, і не тільки задля тих, які вже є, але й задля тих, що з’являться завтра. Це наш історичний обов’язок перед суспільством. Ми повинні відтворити Акрополь, знову звести «Верхнє Місто» із властивою йому красою, з його міфами, героями і святими. Втративши міфи, красу, святих і героїв, ми перестаємо бути людьми й перетворюємося на гуманоїдів. Ми повинні відчувати й уміти висловлювати нашу внутрішню віру. Людина відрізняється від тварини, й не тільки тим, що в неї немає хвоста. Людина відрізняється від тварини своєю вірою і внутрішнім життям. Людина відрізняється від тварини, тому що її очі наповнюються сльозами перед красою заходу сонця, тому що вона може прочитати вірші і передати їх іншим. Людина відрізняється від тварини, тому що розуміє музику й своїм виконанням може донести до інших її красу. Людина відрізняється від тварини, тому що крім сексу їй потрібна любов, і вона здатна любити всією душею. Людина відрізняється від тварини тим, що для неї честь вища, ніж сила, тим, що вона може допомогти слабкому підвестися. Людина відрізняється від тварини тим, що схиляє коліна не для того, щоб дотягтися до годівниці, а тому що вірить у Бога, у вищу силу, що перебуває в її серці, що звертається до неї із самої глибини душі: «Бог існує!»