Ідеали тіла та ідеали душі

Спробуймо на кілька хвилин забути про навколишній світ – світ проектів, світ думок, світ реклами, який змушує нас відповідати уявленням і зразкам, що задані наперед. Я просто запрошую вас стати філософами і запитати у себе, запитати у природи, що таке ідеали тіла і що таке ідеали душі.

Останнім часом багато слів втрачають сенс і значення. Сьогодні інколи доводиться пояснювати значення слів, хоча набагато важливіше відчувати і проживати їх.

Ми живемо в світі, де всі пояснюють все, де кожна людина намагається запропонувати нам рішення, але при цьому не ставить питань. У кожного з нас, хто живе тут і зараз, є глибока внутрішня потреба запитувати про головне. Хто я? Звідки прийшов? Куди я йду? Що таке Всесвіт навколо нас? Що спонукало мене сьогодні говорити з вами? І що змусило вас сьогодні в деякій мірі пожертвувати власним комфортом і прийти сюди, щоб слухати мене?

З одного боку, ідеали нашої душі й ідеали тіла протилежні, але з іншого – вони гармонійно поєднуються. Нашому тілу потрібен певний комфорт – наприклад, щоб було зручно говорити і слухати; але в той же час нам потрібен певний духовний дискомфорт, внутрішня незадоволеність – щоб шукати нове, щоб шукати рішення в навколишньому світі. Адже ми сповнені питань, ми сповнені загадок, а весь Всесвіт уявляється нам таємницею, яку не можна відкрити.

З давніх-давен люди намагалися якимось чином пояснити існування душі й тіла. У різні епохи ставлення до цих двох полюсів змінювалося, подібно до коливання маятника, і на перший план по черзі виходили то вартісне для душі, то вартісне для фізичного тіла. Як ми знаємо, у сиву давнину люди прагнули не тільки матеріального добробуту, але й духовної досконалості.

У стародавніх філософських школах Індії (наприклад, вайшешиці, заснованій Канадою, або йозі, заснованій Патанджалі); в далекі часи Шумерського царства, де в образах героїв епосу про Гільгамеша і його друга Енкіду втілилася мрія про створення на Землі кращого світу; в далекій Америці, де розповідають про пернату людину на ім’я Кетцаль-коатль, що спустилася в підземне царство, щоб відшукати головні істини і принести їх людям, – скрізь і в усі часи люди намагалися зрозуміти, що віднести до тіла, а що до душі, зрозуміти, чи є Всесвіт просто механізмом або чимось, що дає сенс нашому існуванню.

І ось тепер, тисячоліття потому, запитаймо в глибині свого серця: чи дійсно існують душа і тіло? В деякі періоди історії людство сумнівалося в існуванні тіла, в інші піддавало сумніву існування душі. Звичайно, неможливо в одній лекції дати уявлення про всі ідеї, положення, висновки, питання, загадки, які хвилювали людину тисячоліттями. Але ми можемо звернутися, наприклад, до філософських течій Сходу, які заперечували існування тіла. Сьогодні нам не зрозуміло, як це можна заперечувати. Однак в Індії, згідно з вченнями про Майю – ілюзію, вважалося, що тіла насправді немає, оскільки воно недовготривале.

Хіба все навколишнє, в тому числі наше тіло, різні предмети, статуя, наприклад, існували завжди? Ні. Вони існуватимуть нескінченно? Ні, вони загинуть або зламаються, як би ретельно ми за ними не доглядали. В цьому випадку ми говоримо про умовне існування, яке не триває вічно і підвладне часу.

Стіни цього залу і справді матеріальні, фізично відчутні… але тільки для моєї фізичної, матеріальної руки. З моменту народження світу відомо, що є особливі сили – стародавні говорили про «духовні флюїди», енергетичні елементи космосу, сьогодні ми говоримо про електромагнітні хвилі Герца або про катодні промені – сили, здатні проникати крізь тверді предмети; і для них все є не таким, як для нас. Так, у світі, створеному з масла, удар, завданий предметом, зробленим із масла, здався б чимось щільним, твердим. Так само і все, що нас оточує в нашому світі, що має матеріальну структуру, здасться нам щільним, твердим, якщо ми будемо вважати себе виключно матеріальними істотами. Але якби ми могли хоч на хвилину залишитися наодинці з собою в тиші, ми почули б поскрипування меблів у кімнаті, шурхіт шпалер і старих картин… Все минає, все старіє, руйнується, перетворюється на пил. І з того ж самого пилу створені всі предмети.

Тоді де межа реальності існування? Античні філософи запитували: до якої міри існує тіло? А ще до греків філософи Індії створили теорію Майї, або ілюзії, і ця теорія говорить, що немає сенсу прив’язуватися до матеріальних речей. Платон, справедливо названий божественним, говорив, що існування людини, дуже прив’язаної внутрішньо до дерев’яного стільця, триватиме рівно стільки ж, скільки існує цей стілець. Інакше кажучи, людина, яка прив’язана до чогось минущого, відчуває, що йде, минає слідом за цим тимчасовим.

Представники інших течій не говорять про те, що матерії не існує, навпаки, вони вважають, що не існує ані душі, ані духу. Це сучасні течії матеріалістичного спрямування, які стверджують, що єдина реальність – це матерія, що душа, та й все духовне, вигадане людьми. Іншими словами, людина, охоплена екзистенціальною тугою, знаючи, що смертна, що повинна жити в стражданнях, боротися із подібними собі і з навколишнім світом за виживання, щоб розрадити себе, створила ідею душі, в тому числі, та ідею раю в іншому світі, ідею перевтілення, тобто можливості жити знову, вже в кращих умовах.

Одні ставляться зі зневагою до матерії, вважаючи, що насправді її не існує, що вона буквально розсипається у нас в руках, а єдине, що існує, – це Дух, це Бог, це душа.

Інші стверджують, що існує тільки матерія, а дух для них – це заборонена тема, яку вони бояться торкати глибоко, жахаючись, що їхня теорія зруйнується, або що вона – це лише засіб для експлуатації народу церковниками чи спроба знищити страх перед зникненням. Але було б непогано замислитися: може, існує ще одна точка зору? Адже ми, філософи, як і передбачає саме це слово, прагнемо знайти істину, де б вона не знаходилася.

Як зазвичай уявляють собі філософа? Це людина, яка постійно висловлюється складними термінами, начитана, здатна годинами міркувати про Платона, Аристотеля, Канта, Шопенгауера, Ніцше і так далі. Він трохи не від світу цього, витає у хмарах, завжди ходить із книгами під пахвою, його спосіб життя досить дивний і далекий від усього людського… Але це помилкове уявлення про філософа, це образ філософа, охопленого екзистенціальною тугою.

Істинний філософ, що відчуває в душі потяг до філософії, – це діяльна людина, шукач, який не обмежується зовнішніми уявленнями і щиро готовий пожертвувати ними заради внутрішнього пошуку; він поважає все, що коли-небудь було висловлене або знайдене іншими людьми. Але він також відкритий природі і навколишньому світу і завдяки цьому щиро прагне знайти істину.

Ми багато в чому втратили щирість і чистоту, які дуже важливі для розуміння цієї теми. Щоб навчитися відчувати природу і розуміти її мову, важливіше повернутися до природного, споконвічного стану нашого буття, аніж читати безліч книг або слухати лекції. Всі знають, що восени падає листя. Воно падало минулої осені і буде падати наступної. Але кожен лист, що зривається вітром із гілля і падає на вулицю міста, – неповторне, унікальне явище. Це явище красиве і незбагненне, і той, хто стане його свідком, зможе лише єдиний раз в житті сприйняти це диво в усіх його відтінках.

Нам слід навчитися розрізняти важливе, значуще, і те, що може на перший погляд здатися незначним, але в той же час чомусь зворушує нас. Зараз, у цю хвилину, ми разом розмірковуємо про ідеали душі та ідеали тіла. Можливо, ви раніше вже слухали інші мої лекції або читали мої статті і, можливо, потім будете слухати мої виступи на інші теми. Але сьогоднішній день – єдиний і неповторний, ця мить унікальна.

І навіть якщо ми не надаємо значення цій події, вона певною мірою дуже важлива: тільки сьогодні ми можемо отримати саме такий і ніякий інший досвід. Хочемо ми того чи ні, але коли сьогоднішній вечір закінчиться і ми розійдемося, то ми будемо вже не такими, як зараз, – станемо ми краще або гірше, я не знаю, але ми змінимося, адже в будь-якому випадку ми заберемо з собою щось, чого досі не мали: ви – мої слова, а я – ваші обличчя.

А зараз повернімося до нашої основної теми, але поговоримо про неї набагато простіше і щиріше. Адже справжнього філософа – і я наполягаю на цьому – відрізняє аж ніяк не добре підвішений язик, а вміння відкрито і щиро спілкуватися, саме воно дозволяє кожному з нас розкрити в собі філософа, бо всі ми в тій чи іншій мірі ним є.

Матеріалізм, і, насамперед, матеріалізм посткартезіанської епохи, розділив науку, релігію, політику і мистецтво. Людство створило справжні «племена» зі своїми «тотема ми» і «табу»: письменники об’єднуються тільки з письменниками, військові – з військовими, а музиканти – з музикантами. І сьогодні дуже мало чоловіків і жінок живе гуманістичними ідеями, намагаючись охопити різні області знання.

Тому в сучасному світі стався справжній вибух роз’єднаності між людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогодні люди далекі один від одного. В наші дні звучить музика, яка не несе абсолютно нічого. Чому вона присвячена? Що означає? Це знає лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточує. Письменник вживає складні слова, створюючи абсолютно неприродні літературні феномени, – ймовірно, він пояснить їх зміст своїм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаємо голову, намагаючись зрозуміти, що ж усе це означає. І те саме відбувається в політиці: політичні діячі говорять про те, чого ми не розуміємо, і дають обіцянки, яких не виконують. Внаслідок усього цього в наші серця поступово закрадається холод і ми відчуваємо себе все більш самотніми.

Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумію їхнього змісту; якщо політик говорить мені про адміністративні питання, а не про політику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а він розповідає мені не про безсмертя душі, а про економічні проблеми, – звичайно, я починаю відчувати себе самотнім, ізольованим, відокремленим від інших людей. І в підсумку ми вважаємо за краще на самоті дивитися телевізор, читати газети або журнали, занурившись у свої думки і проблеми. І навіть якщо спілкуємося один з одним, наша розмова, скоріше, нагадує монолог, ніж діалог.

Саме тому особисто я вже майже зневірився в можливості діалогу сьогодні – діалогу навіть у найпростіших ситуаціях. Коли зустрічаються двоє друзів, один говорить: «Привіт! Як живеш? Знаєш, мені тільки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший відповідає: «Так, пам’ятаю, рік тому мені також вирвали зуб…» – і далі про свої труднощі. Або така розмова: «Знаєш, я так добре провів відпустку! Я був в Греції на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексиці, відвідав Теотіуакан…».

Кожен звик говорити тільки про свій досвід, тільки про самого себе, не проявляючи людського співчуття до інших. У цьому нескінченному монолозі немає діалогу, нам нецікаві люди, з якими нас зіштовхує життя, а ми, у свою чергу, нецікаві їм. Навіть коли ми збираємося разом, справжньої зустрічі не відбувається. Наші предки не поспішали так, вони не знали всіх наших умовностей, і у них було більше спільного зі своїми сусідами, вони вміли піклуватися про тих, з ким їх щось пов’язувало; їм вистачало часу, щоб збиратися у світських салонах або біля сімейного вогнища. І хоча у нас стільки засобів комунікації, ми використовуємо їх лише для того, щоб поцікавитися, що ж відбувається у світі, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаємо або читаємо новини: «Під час події невідомий чоловік героїчно врятував дитину» або «На такий-то війні загинула тисяча осіб». Але слухаємо ми все це з цікавості, як ніби у нас імунітет проти переживань інших людей і страждань природи. Ми підходимо до всього виключно практично, утилітарно.