Та хлопець залишився на колінах, підняв голову і задивився в очі коханої.

– Та нехай хоч ціла хоругва тіток надійде, я від свого не відступлюся!

– Встаньте, пане.

– Вже встаю.

– Сідайте, пане.

– Вже сідаю.

– Ох і гульвіса, якийсь Юда з вас!

– Неправда, бо якщо я цілую, то щиро… Хочете дізнатися?

– Спробуйте тільки наважитись!

Проте панна Олександра сміялася, а від нього аж сліпило молодістю та веселощами. Його ніздрі роздувалися, як у молодого лошака благородної крові.

– Ой! Ой! – застогнав він. – Які ж у вас очі, а які щічки! Рятуйте мене всі святі, бо не стримаюсь!

– Не треба кликати всіх святих. Ви віялися десь чотири роки, навіть сюди не зазирали, то війтеся собі далі!

– Ба! Я знав лише підробку. Покараю цього художника смолою, а потім у пір’я викаляти і на ринку в Упіті батогом періщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо ні, то він голови позбудеться! Я так собі подумав, споглядаючи на цю підробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракує у світі, я маю час! Покійний батько наполягав, щоб їхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на війни не ходять і не гинуть. Я не противився волі батька, Бог свідок, але спочатку хотів пізнати війну, і на власній шкурі її відчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я міг і одруженим іти на війну, а тут на мене б ласощі чекали. Слава Богу, що мене не всього усікли. Дозвольте, панно, ручку поцілувати.

– Краще не треба.

– Тоді не проситиму. У нас в Орші кажуть: «Просіть, а якщо не дають, то самі беріть!»

Тут пан Анджей допався руки дівчини і почав її цілувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязні.

Потім зайшла панна Кульвецівна і, побачивши, що відбувається, звела очі догори. Таке ухиляння їй не вдалося, однак вона не сміла комусь докоряти, і запросила на вечерю.

Обоє подалися, взявшись за руки, як брат і сестра, в їдальню, де був накритий стіл, а на ньому все рясно їжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутині, що сил додає. Гарно велося молодятам, радісно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тільки пан Кміциц сидів і їв із такою самою жвавістю, з якою він промовляв раніше.

Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що він їсть і п’є, а пізніше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:

– То ви не з-під Орші їдете?

– Чи я знаю звідки?! Був сьогодні тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вівці, і що можна було урвати, те й уривав.

– А як вам вдалося такої сили набути, що навіть сам гетьман був змушений вам поступитися?

– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!

– Мені покійний дідусь розповідав… Добре, що вас не вбили.

– Гей! Мене закривали там шапкою і рукою, як птаха в гнізді, і те, що накрили, я врятував, а в інших місцях мене покусали. Так натерпівся, ніби виставили ціну на мою голову… Ще й поголос пустили!

– В ім’я Отця і Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повідомляв про ціну на свою голову і про поголос.

– А вам знадобилося багато захисників?

– У мене було двісті своїх драгунів, дуже гідних, але їх упродовж місяця порубали. Потім я ходив із добровольцями, котрих позбирав, де тільки міг, не перебираючи. Хороші хлопи до бою, але негідники з негідників! Ті, хто не загинув, рано чи пізно зійдуть на пси…

Пан Анджей знову засміявся, випив келих вина і додав:

– Таких відчайдухів, панно, ви щe ніколи не бачили. Хай їм грець! Офіцери – всі шляхта з наших сторін, родичі, гідні люди, але майже на кожному висить кондемнат⁷. Сидять тепер у Любичі, бо що я ще мав із ними робити?

– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

– Саме так. Ворог зачинився в містах, бо зима люта! Мої люди також позносилися, як мітли від постійного підмітання, тому мені князь воєвода зимові квартири в Паневежисі виділив. Бог свідок, що ми заслужили цей відпочинок!

– Тоді їдьте, прошу вас.

– Задля вас, панно, я б навіть отруту проковтнув… Я залишив частину своєї голоти в Паневежисі, частину в Упіті, а гідніших компанійців до Любича на гостину запросив… Вони приїдуть вклонитися панночці.

– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимові квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

– Може, вже не пийте…

– Задля вас, панно, я б навіть отруту випив…

– Але про смерть дідуся і про заповіт це вже ляуданці вам розповіли?

– Про смерть – вони. Упокій душу мого благодійника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?

– Теж мені вигадали. Я про жалобу думала і про молитви, більше нічого…

– Вони те саме казали… Ех! Горді якісь ті сараки!.. Я хотів їх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися і давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта і бере хабарі, а ляуданська ні! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав і міркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогів.

На таке панна Олександра схопилася за голову.

– Ісусе, Маріє! І ви це зробили?

Пан Кміциц здивовано глянув на неї.

– Не бійтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж із душі верне, коли рівними нам хтось себе називає. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всій околиці, ґвалтівником і перед вами обмовлять.

– Яке щастя! – глибоко зітхнула Олюнька. – Інакше навіть дивитися на вас не змогла би.

– А це чому?

– Дрібна ця шляхта, але давня та славетна. Покійний дідусь завжди їх любив і на війну з ними ходив. Вікував із ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас є серце, тому не зіпсуєте цю святу угоду, з якою ми жили досі!

– Але я нічого про це не знав! Хай мені голову відрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось мені й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловік, той чоловік, а шляхта – всі родичі, котрі по двоє на одній кобилі не сидять… Дякувати Богу, що такі гультяї не мають нічого спільного ні з Кміцицами, ні з Білевичами, як пічкурі не мають нічого спільного зі щуками, хоча і те, і те – риба.

– Дідусь розповідав, що честь не що інше, як кров і пошана, а вони шановані люди, інакше дідусь їх моїми опікунами не зробив би.

Пан Анджей здивовано витріщив очі.

– Їх? Зробив дідусь вашими опікунами? Всю ляуданську шляхту?!

– Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покійного – свята. Дивуюся, що посланці про це вам не розповіли…

– Я б їх… Але це неможливо! Тут, мабуть, є кільканадцять закутків… І вони всі вами опікуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартів, панно, бо моя кров нуртує!

– Пане Анджею, я не жартую… Святу і щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як і дідусь, їм батьком станете, якщо не будете їх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тільки їхні, а й моє серце завоюєте. Буду разом із ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…

Її голос звучав скромно, благально, та гість навіть не повів бровою і далі супився. Гнівом проте не вибухнув, хоча емоції блискавично змінювалися на його обличчі, однак чоловік відповів пихато:

– Я такого не сподівався! Поважаю волю покійного і гадаю, що пан підкоморний міг цю шляхетну дрібноту до часу мого прибуття опікунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то ніхто інший, крім мене, опікуном більше не буде. Не тільки ті сараки, а й навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!

Панна Олександра спохмурніла і сказала після недовгої мовчанки:

– Погано ви чините, що з гонором своїм носитесь. Заповіт покійного дідуся треба або прийняти цілком, або повністю відхилити. Не бачу ніякої іншої на це ради. Ляуданці не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гідні люди та спокійні. Що б ви там собі не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якісь розбіжності, тоді б вони могли своє слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потім це буде така опіка, ніби її й не було…

Він помовчав трохи, потім махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весілля усьому покладе край. Тому немає необхідності пручатися, нехай собі сидять тихо і не заважають мені, бо Бог свідок, я не дам собі у вуса дмухати. Але годі про них! Дозвольте, панно, з весіллям не баритися, це буде найкраще!

– Не личить зараз говорити про таке під час жалоби…

– Ой! І довго мені доведеться чекати?

– Сам дідусь написав, що не більше ніж півроку.

– Та я висохну до того часу, як тріска. Але вже не сердіться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мій гнів на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли відпустить, то готовий зшити!

– Страшно з таким жити, – уже веселіше додала Олюнька.

– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино. А для мене шабля та вино – головні. І чому страшно зі мною жити? Та ви мене ув’язнили своїми очима і в невільника обернули, мене, хто нікого над собою не хотів терпіти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, ніж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у мені щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер біля гармат я не навчився, і не в дамських покоях, а в жовнірському наметі, а не при лютні. У нас там є неспокійно, шаблі з рук не випускаємо. Тому, хоча там і кондемнат на комусь висить, хоча і вироки переслідують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазію мав парубочу. До прикладу, мої компанійці, котрі деінде вже довгий час по вежах сиділи б… А вони – гідні кавалери! Навіть сивочолий у нас у чоботях і з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собі панну Кокосінську, стрийну мого поручника, попорав, відтак на смерть собі заслужив, то племінник під моєю командою за неї помстився, хоча її за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навіть родовитим? Але ми розуміємо: війна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще є шабля! Ось що це таке! Таким мене покійний підкоморний зустрів і такого для вас вибрав!

– Я завжди охоче виконувала волю дідуся, – підтвердила дівчина, опустивши очі.

– Дайте вас ще раз поцілувати, моя солодка дівчино! Бог свідок, міцно в моє серце ви запали. Так мене сентименти розібрали, що навіть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його ніколи не бачив.

– Я вам дам провідника.

– Та ні, обійдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий має знати шлях. А там вже мене Кокосінський із товаришами чекають… Велика родина Кокосінських, котрі Пипкою⁸ запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що панові Орпішевському будинок спалили, дівчину викрали, а людей вирізали… Гідний товариш!.. Ще до чогось надається. Але вже бачу, що час іти!

Утім повільно почало бити північ на великому ґданському годиннику, що стояв у їдальні.

– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кміциц. – Нічого вже тут не вдієш! Приголубте мене, хоча б на мізинчик?

– Іншого разу. Адже ви мене ще навідаєте, пане?

– Та хоч щодня! Хіба би земля піді мною завалилася. Щоб я здох!..

Сказавши це, пан Кміциц устав і обоє вийшли в сіни. Санчата вже чекали біля ґанку, тому гість одягнувся в людській і став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покої, бо з ґанку холодом тягнуло.

– На добраніч, моя королево, – сказав він, – солодких снів, бо я, мабуть, навіть повіки не склеплю, згадуючи вашу вроду!

– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловіка з каганцем, бо у нас і вовків під Волмонтовичами не бракує.

– А я що коза, щоб вовків боятися? Вовк жовнірові приятель, бо часто з його рук їв. Та й бандолетик⁹ є в санчатах. На добраніч, люба моя, на добраніч!

– З Богом!

Сказавши це, Олюнька відступила назад, а пан Кміциц рушив до ґанку. Але дорогою, в шпарину відчинених дверей у челядну, він уздрів кілька пар дівочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицією поцілунок рукою від вуст і вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвіночок, спочатку голосно, а потім усе тихіше і тихіше і, нарешті, зник.

Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В її вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий і веселий сміх, в очах стояла кремезна постать, а відтак після цієї бурі слів, сміху та веселощів запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почує ще той дзвіночок від санчат. Але ж ні! Вже дзеленькоче десь там у лісах, під Волмонтовичами. І сильна туга охопила дівчину, ніколи вона ще не почувалася такою самотньою у світі.

Повільно взяла свічку, увійшла в спальню і стала на коліна для молитви. Вона починала її п’ять разів, аж поки все належно не відмовила. Але тоді її думки, немов на крилах, помчали до тих санчат і людей, котрі в них сиділи… Бір з одного боку, бір з іншого, посередині широка дорога, а він собі іде… Пане Анджею! Тут Олюньці здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сірі очі та повний сміху рот, в якому біліли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що їй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував її трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав її фантазію, своєю веселою розкутістю та щирістю. Аж соромно стало, що він їй сподобався, навіть із його пихою, коли про її опікунів відгукувався, ніби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжній чоловік! – сказала собі дівчина. – Воїн, котрих дідусь любив найбільше… Бо вони того варті!»

Так собі міркувала панночка, відчуваючи блаженство, з нічим не зрівнянне, і водночас неспокій, але тривога була приємною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули двері й увійшла тітка Кульвецівна зі свічкою у руці.

– Дуже довго сиділи! – сказала вона. – Не хотіла молодим заважати, щоб ви самі першого разу набалакалися. Пристойний із нього кавалер, здається. А як він тобі?

Панна Олександра спочатку нічого не відказала, лише, вже боса, підбігла до тітки, обняла її за шию і, поклавши свою світлу голову на груди жінки, ніжно вимовила:

– Тітонько, ох, тітонько!

– Ого! – буркнула стара панна, здійнявши догори очі та свічку.