V

Другого дня вранці він купив етюдник із фарбами, пензлі й мольберт. Пеллерен погодився давати йому уроки, і Фредерік привів його до свого помешкання, щоб той подивився, чи не бракує чогось із малярського приладдя.

Делор'є вже вернувся. А в кріслі навпроти сидів якийсь молодик. Клерк сказав, показуючи на нього:

– Оце він самий! Сенекаль!

Фредерікові хлопець не сподобався. Його чоло здавалося вищим, бо волосся було підстрижене йоржиком. Щось жорстоке й холодне проглядало в його сірих очах, а від довгого чорного сюртука, від усієї одежі тхнуло педагогікою та чимось церковним.

Спершу розмова точилася про новини, між іншим, і про «Stabat Mater» Россіні; коли запитали Сенекаля, він заявив, що ніколи не ходить до театру. Пеллерен одкрив етюдника.

– Це все для тебе? – спитав клерк.

– Звичайно!

– Та ну? Ото вигадки!

І він нахилився до стола, де репетитор з математики гортав томик Луї Блана^[17]. Він приніс його з собою і тепер півголосом читав окремі місця, тим часом як Пеллерен і Фредерік роздивлялися палітру, шпатель, тюбики; потім вони заговорили про обід в Арну.

– У торговця картинами? – запитав Сенекаль. – Теж мені штучка, ну-ну!

– А в чім річ? – озвався Пеллерен.

– Тип, – відповів Сенекаль, – який кує грошики політичними мерзотами!

І він завів мову про знамениту літографію, на якій зображено всю королівську сім'ю, зайняту речами повчальними; Луї-Філіпп тримає звід законів, королева – молитовник, принцеси вишивають, герцог Немурський прищібає шаблю; пан де Жуанвіль^[18] показує молодшим братам географічну карту; в глибині видніє двоспальне ліжко. Ця картина, що її названо «Добра родина», радувала буржуа, але прикро вражала патріотів. Пеллерен гнівним тоном, так ніби він був автором картини, відповів, що обом думкам – одна ціна. Сенекаль заперечив. Мистецтво мусить мати єдину мету – моральне вдосконалення мас! Потрібно брати лише такі сюжети, які спонукають до вчинків добродійних, всі інші – шкідливі.

– А все залежить од виконання! – вигукнув Пеллерен. – Я можу створити шедевр!

– Тим гірше для вас! Нема такого права…

– Що?

– Ні, добродію! Ви не маєте права збуджувати в мене цікавість до того, що я засуджую! Навіщо нам ретельно виписані витребеньки, з яких ніякісінького пожитку, як оті, наприклад, Венери зі всіма вашими краєвидами? Я не бачу в них нічого повчального для народу! Ви покажіть нам його злигодні! Викличте в нас священну шану перед його жертовністю! О Господи, сюжетів не бракує: ферма, майстерня…

Пеллерен аж затинався з обурення; йому здалося, що він знайшов довід:

– Мольєра ви визнаєте?

– Звичайно! – відповів Сенекаль. – Я захоплююсь ним як провісником французької революції.

– Ох! Революція! Та яке там мистецтво? Не було жалюгіднішої доби!

– Величнішої, добродію!

Пеллерен схрестив руки і глянув йому в лице.

– З вас вийшов би прекрасний солдат національної гвардії!

Супротивник, звиклий до суперечок, сказав:

– Я до неї не належу, і вона мені осоружна, як і вам. Але подібними принципами лише розбещують юрбу! Зрештою, це входить у розрахунки уряду; він не був би такий сильний без підтримки цілої зграї таких самих блазнів, як Арну.

Художник став на оборону торговця, бо думки Сенекаля його дратували. Він навіть насмілився запевнювати, що в Жака Арну справді золоте серце, що він відданий своїм друзям, щиро любить дружину.

– О! О! Якби йому запропонували добрячу суму, він би не відмовився зробити з неї натурницю.

Фредерік пополотнів.

– Певно, він вас, пане, дуже скривдив?

– Мене? Ні! Я бачив його лише раз, у кафе, з приятелем. Та й тільки.

Сенекаль казав правду. Але йому день у день дозоляли реклами «Художнього промислу». Арну був у його очах представником того світу, що він вважав його згубним для демократії. Суворий республіканець, він у всякій вишуканості підозрівав розбещеність, притому сам не мав ніяких потреб і визначався непохитною чесністю.

Розмова не клеїлась. Художник незабаром нагадав про домовлену зустріч, репетитор – про своїх учнів; коли вони пішли, Делор'є по тривалій мовчанці почав розпитувати про Арну.

– Згодом відрекомендуєш мене, правда ж, старий?

– Звичайно, – відповів Фредерік.

Потім вони міркували над тим, як їм улаштуватися. Делор'є без труднощів посів місце другого клерка в адвоката, записався на юридичний факультет, купив необхідні книжки; і життя, про яке вони так мріяли, почалося.

Воно було прекрасне завдяки чару молодості. Делор'є й не згадував про грошові справи, не говорив про них і Фредерік. Він покривав усі витрати, прибирав у шафі, вів хатнє господарство; та коли потрібно було посварити воротаря, за те брався клерк, і тепер, як у колежі, граючи роль заступника й старшого.

Розлучені протягом цілого дня, вони зустрічалися лише ввечері. Кожен, сівши на своє місце біля каміна, брався до роботи. Незабаром вони припиняли її. Починалися нескінченні сердечні розмови, безпричинні напади веселощів, а то, бувало, й сварки через надто чадну лампу чи запроторену кудись книжку, і хвилинний гнів кінчався сміхом.

Двері в дров'яну комірчину залишалися відчинені, тож і лежачи в постелі, вони гомоніли й далі.

Вранці обидва без сюртуків походжали по балконі; вставало сонце, над річкою стелився легкий туман, із квіткового базару, розташованого по сусідству, долинав пронизливий гамір, а дим од їхніх люльок здіймався в чистому повітрі, що освіжувало їхні сонні лиця; дихаючи ним, вони відчували розлиті довкола безмежні надії.

В недільні дні, коли не було дощу, вони виходили разом і, взявшись під руку, вешталися вулицями. Часто в них виникала одна й та сама думка, а то, бувало, розмовляючи, вони нічого й не помічали довкола себе. Делор'є прагнув багатства як засобу панування над людьми. Йому хотілося б розбурхати якомога більше народу, зчинити якнайбільше галасу, мати трьох секретарів і щотижня давати великий політичний обід. Фредерік умебльовував собі палац на мавританський смак, щоб жити, вилежуючись на диванах, обтягнених кашеміром, під дзюркіт водограїв, і щоб йому слугували негри-пажі; всі ці плоди марень набували зрештою такої видимості, що він потім упадав у розпуку, ніби втрачав їх.

– Навіщо про все те говорити, – зауважував він, – коли ми ніколи його не матимемо?

– А хто зна, – відповідав Делор'є.

Хоч він і дотримувався демократичних поглядів, проте радив Фредерікові завести знайомство з Дамбрезами. Той заперечував, нагадуючи про свої невдалі спроби.

– Та годі тобі! Зайди ще! Тебе запросять!

В середині вересня вони, разом з іншими величенькими рахунками, отримали рахунок із кухмістерської, що давала їм обіди. Фредерік, не маючи достатньої суми, позичив у Делор'є тридцять екю; з таким самим проханням звернувся він до нього й по двох тижнях, і клерк одчитав його за те, що він так багато витрачає в Арну.

Тут він і справді не знав міри. Краєвид Венеції, краєвид Неаполя, краєвид Константинополя займали три стіни, тут і там висіли етюди коней Альфреда де Дре, на каміні стояла скульптурна група Прадьє, на роялі валялися примірники «Художнього промислу», на підлозі по кутках – папки; кімната була така захаращена, що не було де поставити книжку чи ворухнути ліктем. Фредерік запевняв, що все це потрібне йому для заняття малярством.

Працював він у Пеллерена. Але художник часто відлучався з дому, бо звик бувати на всіх похоронах та при всіх подіях, про які газети мали подавати звіт, і Фредерік цілі години проводив у майстерні сам. Тиша великої кімнати, де тільки й чулося, що шарудіння мишей, світло, яке падало зі стелі, навіть гудіння в грубі – все сповнювало його блаженним почуттям духовного затишку. Очі, відірвавшись од роботи, блукали по облупленій стіні, по всіляких дрібничках на етажерці, по торсах, укритих грубим шаром пилюки, наче клаптями оксамиту, і, ніби, мандрівець, який заблукав у лісі і якого усі стежки ведуть до одного й того самого місця, Фредерік у глибині кожної своєї думки раз у раз приходив до споминів про пані Арну.

Він визначав собі день, коли піде до неї; піднявшись на третій поверх, уже стоячи коло її дверей, він якусь мить не наважувався подзвонити. Аж ось наближалися кроки; двері відчинялися, і тільки слова: «Пані нема вдома» ніби повертали йому волю, полегшували тягар на душі.

Проте він, бувало, й заставав її. Першого разу в неї було три дами; другого – в пообідню пору – зайшов учитель краснопису панни Марти. Чоловіки, яких приймала в себе пані Арну, з візитами не з'являлися. Фредерік, зі скромності, більше не приходив.

Однак, щоб дістати запрошення на обід у четвер, він щосереди, неухильно з'являючись у «Художній промисел», залишався там довше за всіх, навіть довше, ніж Режембар, аж до останньої хвилини, вдаючи, що роздивляється якусь там гравюру чи проглядає газету. Нарешті Арну запитував: «Ви завтра ввечері вільні?» Запрошення він приймав раніше, ніж було закінчено фразу. Арну ніби відчував до нього прихильність. Він навчав його розумітися на винах, варити пунш, готувати рагу з бекасів; Фредерік покірно йшов за його порадами: він любив усе, що було пов'язано з пані Арну – її меблі, її слуг, її дім, її вулицю.

На цих обідах він майже нічого не говорив; він споглядав її. На правій скроні в неї була маленька родимка; гладенько начесані на вуха пасма волосся були темніші за решту зачіски і завжди здавалися трохи вогкими по краях; час од часу вона пригладжувала їх двома пальцями. Він уже знав форму кожного її нігтя, насолоджувався шелестом її шовкової сукні, коли вона проходила до дверей, крадькома вдихав пахощі її носової хусточки; її гребінь, її рукавички, її персні здавалися йому речами особливими, визначними, як твори мистецтва, майже живими, як людські істоти; все це бентежило його серце і збільшувало жагу.

В нього не вистачало сили таїти її перед Делор'є. Повертаючись од пані Арну, він ніби ненароком будив його, аби поговорити про неї.

Делор'є, що спав у комірчині для дров, біля вмивальника, довго позіхав. Фредерік сідав на ліжко в нього в ногах. Спочатку він говорив про обід, потім розповідав тисячу незначних дрібниць, у яких бачив ознаки зневаги або прихильності до себе. Одного разу, наприклад, вона не пішла під руку з ним, волівши піти з Дітмером, і Фредерік був у розпачі.

– Яка дурниця!

А то якось вона назвала його своїм другом.

– Тоді – більше відваги!

– Я не насмілююсь, – сказав Фредерік.

– Ну, то й не думай про неї! Добраніч!

Делор'є обертався до стіни і засинав. Він не розумів цієї любові, в якій вбачав останню юнацьку слабкість Фредеріка; а що їхня близькість уже, мабуть, не вдовольняла його, то він надумав збирати раз на тиждень спільних друзів.

Вони приходили по суботах близько дев'ятої вечора. Всі три тикові фіранки були ретельно запнуті; лампа й чотири свічки запалені; посеред столу покладено капшук з тютюном, люльки лежали між пляшками пива, чайником, карафкою рому й печивом. Сперечалися про безсмертя душі, порівнювали переваги своїх професорів.

Якось Юссоне привів одягненого в сюртук з надто короткими рукавами високого молодика, що почувався тут дуже ніяково. Це був той самий хлопець, якого вони торік намагалися визволити з поліції.

Оскільки він не міг повернути пакунка з мереживом, утраченого в сутичці, господар звинуватив його в крадіжці і погрожував судом; тепер він служив прикажчиком у транспортній конторі. Юссоне зустрівся з ним уранці на вулиці і привів його, бо Дюссардьє з удячності захотів побачити й «другого».

Він протягнув Фредерікові портсигар, і досі повний, тому що беріг його із святобливістю, сподіваючись повернути. Приятелі просили його заходити. Він почав до них учащати.

Всі відчували взаємну симпатію. Їхня ненависть до уряду була піднесена до рівня беззастережного догмата. Лише один Мартінон пробував захищати Луї-Філіппа. Проти нього висовували всі втерті доводи, що стали звичні в газетах: спорудження укріплень довкола Парижа, вересневі закони^[19], Прітчарда, лорда Гізо, – тож Мартінон замовкав, побоюючись когось образити. За сім років навчання в колежі він ні разу не зазнав покарання, а на юридичному факультеті зумів подобатися професорам. Звичайно він ходив у широкому брунатному сюртуці, в гумових калошах; але одного вечора з'явився вичепурений, як на весілля: на ньому була оксамитова жилетка, біла краватка, золотий ланцюжок.

Товариство здивувалося ще більше, коли стало відомо, що він прийшов од пана Дамбреза. Банкір справді купив у батька Мартінона чималу партію лісу; старий відрекомендував йому сина, і Дамбрез запросив обох на обід.

– Багато було трюфелів? – спитав Делор'є. – Чи пригорнув ти його дружину десь у дверях sicut decet?^[20]

Далі розмова торкнулася жінок. Пеллерен не припускав, що можуть бути гарні жінки (він оддавав перевагу тигрицям); взагалі людська самиця – створіння нижче в естетичній ієрархії.

– Саме те, що нас приваблює, і принижує її як ідею; я маю на увазі волосся, груди…

– Проте, – заперечив Фредерік, – довге чорне волосся, великі карі очі…

– О! Звісно! – вигукнув Юссоне. – Досить андалусок серед зелених лугів! Щось античне? Слуга покірний! Зрештою – будьмо щирі – така собі лоретка куди втішніша за Венеру Мілоську! Будьмо ж галлами, сто чортів! Живім, коли зможемо, як за Регентства.

 
Струмуй, вино, всміхайтесь, діви!
 

Від брюнетки мчімо до блондинки! Яка ваша думка, дядечку Дюссардьє?

Дюссардьє не відповів. Усі напосідали на нього, щоб узнати його смаки.

– Так от, – сказав він, червоніючи, – я хотів би завжди любити одну й ту саму!

Це було сказано так, що на мить запала мовчанка; одних здивувала ця душевна чистота, інші в його словах відкрили те, про що вони, можливо, потай мріяли й самі.

Сенекаль поставив свого кухля з пивом на підвіконня і напутливо заявив, що проституція – тиранія, а шлюб – аморальність, і тому найліпше – здержливість. Делор'є дивився на жінок як на забавку – та й тільки. Панові де Сізі вони навівали всілякі небезпеки.

Вихований під оком побожної бабусі, він вважав товариство цих молодих людей принадним, немов якесь кишло, і повчальним, як Сорбонна. Вони не скупилися на уроки, і він був такий запопадливий, що навіть брався курити, хоч після того його щоразу нудило. Фредерік панькався з ним. Він захоплювався відтінком його краваток, хутром його пальта, особливо черевиками, тонкими, як рукавички, і зухвало зграбними та блискучими; внизу на вулиці на нього завжди чекав екіпаж.

Якось по його від'їзді, – того вечора йшов сніг, – Сенекаль став уболівати за його кучера. Тоді скерував своє красномовство проти жовтих рукавичок, проти Жокей-клубу. Будь-якого робітника він шанує більше, ніж таке панство!

– Я принаймні працюю, я бідняк!

– Та воно й видно, – сказав нарешті Фредерік, втративши терпіння.

За ці слова репетитор затаїв на нього злість.

Але, почувши якось від Режембара, що він трохи знає Сенекаля, Фредерік, бажаючи зробити люб'язність приятелеві Арну, запросив його бувати по суботах, і зустріч була приємна обом патріотам.

Проте вони й різнилися один від одного.

Сенекаль – голова в нього була клинцювата – визнавав лише системи. Режембар, навпаки, бачив у фактах самі лише факти. Його непокоїло понад усе питання рейнського кордону^[21]. Він запевнював, що розуміється на артилерії, й одягався у кравця Політехнічної школи.

В перший прихід, коли йому запропонували солодкого пирога, він, зневажливо знизавши плечима, сказав, що такі делікатеси годяться тільки для жінок; нітрохи не чемніший він був і за дальших відвідин. Тільки-но розмови торкалися якихось високих речей, він бурмотів: «О! Та геть ваші утопії, геть фантазії!» В царині мистецтва (хоч він і відвідував художні ательє, де інколи, з люб'язності, давав уроки фехтування) погляди його не відзначалися глибиною. Він порівнював стиль пана Мараста зі стилем Вольтера, пані де Сталь із мадмуазель Ватназ – і то лише тому, що остання написала «сміливу» оду на честь Польщі. Режембар дратував усіх, а надто Делор'є, бо сам Громадянин був своєю людиною в Арну. А клерк прагнув і собі попасти в той дім, сподіваючись там завести корисні знайомства. «Коли ж ти поведеш мене туди?» – питав він Фредеріка. Та Арну був заклопотаний справами або лаштувався кудись їхати; а там виявлялося, що то марні заходи, бо звані обіди скоро скінчаться.

Якби потрібно було задля друга ризикнути життям, Фредерік не вагався б. Але, бажаючи показати себе в найвигіднішому світлі, він стежив за своєю мовою, за своїми манерами, костюмом і навіть до «Художнього промислу» з'являвся в бездоганних рукавичках; він боявся, щоб Делор'є у старому чорному фракові своїм судейським норовом і самовпевненим тоном у розмовах не справив на пані Арну поганого враження, що могло скомпрометувати і його самого, принизивши в її очах. Когось іншого він би узяв з собою, але саме ця людина завдавала б йому в тисячу разів більше клопоту за всіх. Клерк помітив, що він не хоче дотримати обіцянки; Фредерікова мовчанка видавалася йому ще образливішою.

Делор'є хотів би керувати ним у всьому, бачити, як він розвивається в дусі ідеалів їхньої юності, а Фредерікове неробство обурювало його як непослух і зрада. До того ж Фредерік, сповнений думок про пані Арну, часто говорив про її чоловіка, і Делор'є взявся допікати йому, сто разів на день, як маніяк-ідіот, повторюючи наприкінці кожної фрази ім'я Арну. На стук у двері він одказував: «Будь ласка, Арну!» У ресторані він замовляв сир брі «а ля Арну»; а вночі, вдаючи, ніби в нього кошмар, будив друга, волаючи: «Арну! Арну!» Нарешті одного дня доведений до краю Фредерік сказав йому благально:

– Дай мені спокій із тим Арну!

– Ніколи! – відповів клерк.

 
Він тут, він там! Мов лід, мов жар,
Арну, Арну, Арну!
 

– Та замовчи! – вигукнув Фредерік, здіймаючи кулаки. І сумирно додав: – Ти ж добре знаєш, що мені тяжко говорити на цю тему.

– О! Прости мене, старий, – мовив Делор'є, низько вклонившись. – Ми будемо зважати на нерви тендітної панночки! Ще раз прости! Тисячу вибачень!

На тім і скінчилися кпини.

Але тижнів через три, якось увечері, він сказав Фредерікові:

– А знаєш, я сьогодні бачив пані Арну!

– Де б то?

– В суді, з адвокатом Баландаром; брюнетка, середнього зросту, правда ж?

Фредерік ствердно кивнув головою. Він чекав, що Делор'є говоритиме про неї. Мовив би той єдине слівце захоплення, він вилив би всю душу, ладен був закохатися в нього; Делор'є мовчав; нарешті Фредерік не витримав і байдуже спитав, що він думає про неї.

Делор'є вважав, що вона «непогана, проте – нічого особливого».

– О! Ти вважаєш? – сказав Фредерік.

Настав серпень, пора складати другий іспит. На загальну думку, двох тижнів було досить, щоб підготуватися. Фредерік не сумнівався в своїх силах, він за одним заходом проковтнув перші чотири книжки Процесуального кодексу, перші три – Уложення про кару, кілька уривків із Кримінального судочинства та частину Цивільного судочинства з примітками пана Понселе. Напередодні іспиту Делор'є засадив його за повторення, що тривало до самого ранку, а щоб використати й останні хвилини, він і далі питав його, вже йдучи вулицею.

Оскільки іспити з різних предметів провадились одночасно, у дворі збилося багато народу, серед інших – Юссоне та Сізі; коли справа торкалася котрогось із товаришів, на екзамен обов'язково приходили усі. Фредерік надягнув традиційну чорну мантію; тоді разом з іншими трьома студентами, в супроводі цілої юрми, ввійшов він до великої зали, де на вікнах не було фіранок, а попід стінами тяглися лави. Посередині, навколо стола, покритого зеленим сукном, стояли шкіряні стільці. Стіл розмежовував кандидатів та панів екзаменаторів у червоних мантіях, з горностаями через плече, у шапочках, оздоблених золотим галуном.