Тоді, засунувши послання в кишеню, він зробив собі приємність похвалитися своїм володінням. Він показав гостеві все: стайню, хлів, кухню. Вітальня була праворуч; за вікнами, що виходили в бік Парижа, тягнувся трельяж, повитий ломиносом. Раптом у них над головою розляглися рулади: пані Арну, гадаючи, що вона одна вдома, розважалася співами. Вона брала гами, трелі, арпеджіо. Довгі ноти, здавалося, зависали в повітрі, інші стрімко падали, неначе бризки водоспаду, і голос її, проникаючи крізь жалюзі, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо.

Нараз вона замовкла: прийшли сусіди, подружжя Удрі.

Потім вона сама з'явилася на ґанку, а коли ступала по східцях, Фредерік побачив її ногу. Пані Арну була в одкритих черевичках бронзової шкіри з трьома перехресними ремінцями, що золотою решіткою окреслювались на тлі панчохи.

Над'їхали гості. Крім адвоката Лефошера, все це були завсідники четвергів. Кожен приніс якийсь подарунок: Дітмер – сирійський шарф, Розенвальд – альбом романсів, Бюр'є – акварель, Сомбаз – карикатуру на самого себе, а Пеллерен – рисунок вуглем, на якому зображено було щось ніби танець смерті, огидну фантазію, річ пересічну. Юссоне взагалі нічого не подарував.

Фредерік виждав і після всіх підніс їй свого подарунка.

Вона щиро подякувала. Тоді він мовив:

– Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе…

– За що? – спитала вона. – Не розумію!

– До столу! – втрутився Арну і вхопив його під руку; потім шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!»

Ніщо не виглядало приємніше за їдальню, пофарбовану під колір зеленавої води. На одному з її кінців кам'яна німфа занурювала кінчик ноги у басейн, що мав форму мушлі. Крізь одчинене вікно було видно весь сад із довгим моріжком, обіч якого височіла стара шотландська сосна, більше як наполовину всохла; клумби були насипані неоднакової висоти; за річкою широким півколом розлягалися Булонський ліс, Нейї, Севр, Медон. За решіткою, просто навпроти, мчав по воді вітрильний човен.

Спершу говорили про цей краєвид, потім про пейзаж взагалі, і суперечки ще тільки починалися, коли Арну звелів служникові запрягти о пів на десяту коней у кабріолет. Лист од касира кликав його до міста.

– Хочеш, я поїду з тобою? – сказала пані Арну.

– Авжеж! – І він віддав їй низький уклін. – Ви ж знаєте, добродійко, що без вас я жити не можу.

Всі почали її вітати, що вона має такого милого чоловіка.

– О! Та я ж не сама! – лагідно зауважила пані Арну, киваючи на дочку.

Тоді знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюїсдаля, на якій Арну сподівався заробити значну суму, і Пеллерен спитав його, чи правда, нібито горезвісний Саул Матіас минулого місяця приїжджав із Лондона і пропонував за неї двадцять три тисячі франків.

– Щонайчистісінька правда! – І Арну обернувся до Фредеріка: – Це саме той добродій, з яким я того вечора був в «Альгамбрі», не з власної волі, запевняю вас, – ті англійці нітрохи не цікаві!

Фредерік, підозрюючи в листі мадмуазель Ватназ якусь амурну історію, дивувався легкості, з якою статечний Арну знайшов пристойний привід, щоб утекти в місто, але ця нова брехня, зовсім непотрібна, змусила його вирячити очі.

Торговець спитав із невинним виглядом:

– А як звати отого високого юнака, вашого приятеля?

– Делор'є, – не задумуючись відповів Фредерік.

І, щоб загладити вину, яку він відчував перед клерком, почав вихваляти його неабиякий розум.

– Справді? А з вигляду він не такий молодець, як той, другий, прикажчик із транспортної контори.

Фредерік уже проклинав Дюссардьє: чого доброго, вона подумає, що він водиться з простолюдом.

Потім пішла мова про оздоблення столиці, про нові квартали, і стариган Удрі в числі великих ділків назвав пана Дамбреза.

Фредерік, користуючись нагодою показати себе з вигідного боку, сказав, що він знайомий із Дамбрезом. Але Пеллерен вдався тут до філіппік проти крамарів: гендлюють вони свічками чи грішми, різниці між ними він не бачить. Далі Розенвальд і Бюр'є почали міркувати про порцеляну; Арну розмовляв із пані Удрі про садівництво; Сомбаз, веселун старого гарту, втішався тим, що кепкував із її чоловіка, називаючи його Одрі, йменням актора, потім заявив, що він, певно, нащадок Удрі, рисувальника собак, бо на лобі в нього помітна ґуля цих тварин. Він навіть захотів помацати його череп, але той не давався, бо носив перуку; і десерт завершився вибухами реготу.

Коли в саду під липами випили кави, покурили і кілька разів пройшлися по доріжках, усе товариство рушило погуляти вздовж річки.

Зупинилися біля рибалки, який чистив у своїм наметі вугрів. Мадмуазель Марта захотіла на них подивитися. Рибалка висипав їх на траву; дівчинка, впавши на коліна, почала їх ловити; вона і сміялася з утіхи, й покрикувала з ляку. Всі вугри порозповзалися. Арну заплатив за них.

Потім спало йому на думку покататися на човні.

З одного боку обрій почав бліднути, тоді як з другого затягувала небо широка оранжева заслона, все більше червоніючи над вершинами горбів, що вже стали зовсім чорні. Пані Арну сиділа на великому камені, спиною до заграви цієї пожежі. Інші тинялися тут і там; Юссоне, що стояв унизу на самому березі, пускав по воді камінці.

Повернувся Арну, він роздобув старого човна і, незважаючи на застереження наймудріших, посадив у нього гостей. Човен почав тонути, довелося висадитись.

У вітальні, обтягнутій ситцем, уже горіли в кришталевих жирандолях свічки. Старенька Удрі любісінько задрімала в кріслі, інші слухали пана Лефошера, що розводився про знаменитості адвокатури. Пані Арну стояла самітно біля вікна; Фредерік підійшов до неї.

Вони говорили про те саме, що й решта. Вона захоплювалась ораторами, а він віддавав перевагу славі письменника. Але ж, мабуть, вела вона далі, відчуваєш більшу насолоду, коли впливаєш на юрбу безпосередньо, коли бачиш, як передаються їй усі почуття твоєї душі. Така втіха не вабить Фредеріка – у нього нема честолюбства.

– Хіба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати.

Вони стояли при вікні одне біля одного. Перед ними простиралася ніч, як безмежне темне покривало в срібних цятах. Вперше вони говорили не про абиякі речі. Він навіть узнав, що їй не подобається, а що захоплює; є деякі запахи, для неї болісні, її цікавили історичні книжки, вона вірила в сни.

Він порушив тему кохання. У ній будили співчуття ті страждання, що їх завдає пристрасть, а нице лукавство обурювало її; ця душевна відвертість так пасувала правильним рисам її прекрасного обличчя, що здавалося, ніби між ними є певна взаємозалежність.

Іноді вона всміхалася, на мить зупиняючи на ньому свій погляд. Тоді він відчував, як цей погляд проникає йому в душу, неначе яскраве сонячне проміння, що до самого дна пронизує воду. Він кохав її без якоїсь потаємної думки, не сподіваючись на взаємність, кохав до нестями; і в цьому німому захопленні, схожому на порив удячності, йому хотілось би вкрити її чоло зливою поцілунків. Тим часом якась внутрішня сила ніби підіймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою відданість, прагнення тим сильніше, що він не міг його вгамувати.

Він не поїхав разом з іншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екіпажі; кабріолет уже стояв біля ґанку, коли Арну пішов до саду нарвати троянд. Він зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднакові, він подлубався в кишені, повній всіляких папірців, витяг одного навмання, загорнув квіти, скріпив їх грубою шпилькою і розчулено підніс дружині.

– На, моя дорога, і вибач, що я забув про тебе!

Вона скрикнула: шпилька, недбало ввіткнута, уколола її, і вона пішла до себе в спальню. На неї очікували з чверть години. Нарешті вона вийшла, підхопила Марту і швидко сіла в екіпаж.

– А букет? – спитав Арну.

– Ні, ні! Не варто про нього турбуватися.

Фредерік кинувся за квітами; вона гукнула навздогін:

– Він мені не потрібний!

Але він хутенько приніс букет і сказав, що знову загорнув його в папір, бо квіти валялися долі. Вона засунула їх за шкіряний фартух навпроти сидіння, й екіпаж рушив.

Фредерік, сидячи поруч неї, помітив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переїхали міст, Арну повернув ліворуч.

– Та ні! Ти помилився! – гукнула вона. – Треба праворуч!

Видно, вона була роздратована; все її хвилювало. Нарешті, коли Марта заплющила очі, вона витягла букет і кинула його за дверці, тоді, схопивши Фредеріка за рукав, другою рукою подала йому знак більше не говорити про це. По тому приклала до уст носову хусточку і вже не рухалась.

Два їхні супутники, які сиділи на передку, розмовляли про друкарню, про передплатників. Арну, неуважно правлячи, серед Булонського лісу збився з дороги. Далі їхали якимись вузькими алеями. Кінь ішов ступою; гілля дерев черкало відкидний верх екіпажа. В темряві Фредерік нічого не бачив, крім очей пані Арну; Марта лежала в неї на колінах, і він підтримував їй голову.

– Ви вже втомилися тримати її! – сказала мати.

– Ні! О, ні!

Повільно підіймалися хмари куряви; проїжджали Отейль; всі будинки були вже позачинювані; то тут, то там ліхтар освітлював ріг муру, а далі знову поринали в темряву; раптом Фредерік помітив, що вона плаче.

Що це – докори сумління? Якесь бажання? Ця печаль, причини якої він не знав, непокоїла його, як щось таке, що торкалося його самого; тепер між ними виник новий зв'язок, певна спілка; він спитав її якомога ласкавіше:

– Ви недобре почуваєтесь?

– Так, трошки, – відповіла вона.

Екіпаж котився, і жимолость та бузок, простягти віття за садові паркани, сповнювали ніч млосними пахощами. Рясні оборки її сукні закривали йому ноги. Фредерікові здавалося, що дівчинка, яка лежала між ними, зв'язує його зі всім її єством. Він нахилився до малої й, відгорнувши її гарне темне волосся, легенько поцілував чоло.

– Ви добрий! – сказала пані Арну.

– Чому ви так думаєте?

– Бо ви любите дітей.

– Не всіх!

Він більше нічого не сказав, лише простягнув до неї ліву руку й широко відкрив долоню, гадаючи, що й вона зробить те саме і їхні руки зустрінуться; потім йому стало ніяково, і він прийняв руку.

Незабаром вибралися на бруківку. Екіпаж поїхав швидше; газових ріжків ставало густіше – це був Париж. Перед будинком морського міністерства Юссоне зіскочив із передка. Фредерік вийшов із екіпажа тільки тоді, коли заїхали в двір; він притаївся за рогом вулиці Шуазель і незабаром помітив Арну, що повільно йшов у напрямі бульварів.

З наступного дня Фредерік на повну силу взявся до роботи.

Він бачив себе в залі суду зимового вечора, коли промова оборонця наближається до кінця, коли обличчя присяжних бліді, і під натиском збуреного натовпу тріщать перегородки; він промовляє вже чотири години, підсумовує всі свої доводи, висуває нові і з кожною фразою, з кожним словом, з кожним жестом чує, як ніж гільйотини, вже завислий над обвинуваченим, підіймається дедалі вище; потім бачив себе на трибуні палати депутатів, він – оратор, на чиїх устах порятунок усього народу; він топить супротивників своїми риторичними фігурами, розчавлює однією відповіддю; в голосі його чуються і громи, і музичні інтонації, іронія, пафос, гнів, велич. Вона також там, десь у натовпі, вона ховає під вуаллю сльози захоплення; потім вони зустрічаються; і вже ні розчарування, ні наклепи, ні образи не обходитимуть його, якщо вона скаже: «Ох, як чудово!» – і проведе по його чолу своїми ніжними пальчиками.

Ці образи, як маяки, сяяли на його життєвому обрії. Його збуджений розум став гнучкіший і міцніший. До серпня він замкнувся в себе вдома і склав останній іспит.

Делор'є, що на превелику силу підтягував його знову до другого іспиту в кінці грудня і до третього – в лютому, дивувався з його запалу. Ожили колишні надії. Через десять років Фредерік повинен стати депутатом, через п'ятнадцять – міністром. А чому ж ні? З його спадщиною, яка йому швидко дістанеться, він зможе спершу заснувати газету; це буде початком; а далі час покаже. Що стосується його, Делор'є, то він, як і раніше, мріяв про кафедру на юридичному факультеті і свою докторську дисертацію захистив так успішно, що заслужив похвали професорів.

Через три дні після нього Фредерік захистив свою. Перед від'їздом на канікули він вирішив улаштувати пікнік і тим самим завершити суботні збіговиська.

На тій гулянці в нього піднявся настрій. Пані Арну тепер була у своєї матері в Шартрі. Але незабаром він із нею зустрінеться знову і кінець кінцем стане її полюбовником.

Делор'є, саме цього дня допущений до ораторських вправ на набережній Орсе, виголосив промову, що була зустрінута гучними оплесками. Хоча звичайно стриманий, цього разу він підпив і за десертом сказав Дюссардьє:

– Ти – людина чесна! Коли я розбагатію, зроблю тебе своїм управителем.

Всі були щасливі. Сізі не думав закінчувати курсу; Мартінон для дальшого придбання досвіду збирався в провінцію, де його буде призначено помічником прокурора; у Пеллерена були наміри взятися до великої картини на тему «Геній революції»; Юссоне на тім тижні мав читати директорові театру Відпочинок сюжет п'єси і в успіхові не сумнівався.

– Побудову драми буде схвалено! Пристрасті – досить я вже тертий, щоб на них розумітися; а що стосується дотепності – то це мій фах!

Він підстрибнув, став на руки й кілька разів пройшов навколо стола.

Ця хлоп'яча витівка не розвеселила Сенекаля. З пансіону, де він служив, його витурили за те, що він одлупцював якогось дворянського синка. Терплячи все більші злидні, він винуватив у тім суспільний лад, проклинав багачів; свої почуття він виливав перед Режембаром, дедалі більше розчарованим, засмученим, вередливим. Громадянин удався тепер до бюджетних справ і звинувачував камарилью в тому, що вона втрачає в Алжирі мільйони.

Він не міг заснути, не зазирнувши в шиночок «Александр», тому й зник іще об одинадцятій. Решта розійшлися пізніше; прощаючись із Юссоне, Фредерік дізнався від нього, що пані Арну мала вернутися напередодні.

Він подався в контору диліжансів замінити квитка, щоб виїхати на день пізніше, і годині о шостій вечора прийшов до неї. Повернення її, сказав воротар, відкладено на тиждень. Фредерік пообідав на самоті, а потім тинявся по бульварах.

Над дахами простиралися довгі, мов шарфи, рожеві хмари; починали піднімати навіси над вітринами крамниць; із поливних бочок бризнула на пилюку вода, несподівана свіжість мішалася з пахощами кав'ярень, крізь одчинені двері яких було видно серед срібла й позолоти цілі снопи квітів, що відбивалися в високих дзеркалах. Повільно рухалась юрба. Стоячи групами, розмовляли на тротуарах чоловіки; проходили жінки, і в очах їхніх була млість, а на обличчях та блідість камелій, якої надає знемога від великої спеки. Щось неосяжне було розлите в повітрі, оповивало будинки. Ніколи Париж не видавався Фредерікові таким чудовим. Він бачив у майбутньому лише нескінченну низку років, повних кохання.

Він зупинився перед театром Порт Сен-Мартен глянути на афішу, а що робити йому було нічого, то взяв квитка.

Грали якусь стару феєрію. Глядачів було не густо; крізь слухові віконця над гальоркою виднілося небо – маленькі сині квадратики, а кенкети рампи утворювали суцільну смугу жовтих вогнів. Сцена зображувала невільничий ринок у Пекіні – з дзвониками, гонгами, султаншами, гостроверхими шапками, а репліки рясніли каламбурами. В антракті Фредерік вийшов походити в безлюдному фойє і крізь вікно помітив на бульварі, перед під'їздом, зелене ландо, запряжене парою білих коней, та кучера в куцих штанях.

Він уже вертався на своє місце, коли до першої ложі бельетажа зайшла якась дама в супроводі пана. У чоловіка було бліде обличчя, облямоване ріденькою сивою борідкою, орден у петлиці й той холодний вигляд, який нібито завжди притаманний дипломатам.

Дружина, принаймні років на двадцять молодша, ні висока, ні низька, ні поганенька, ні красуня, блондинка з локонами під англійську моду, в сукні з плоским корсажем, тримала в руці широке чорне мереживне віяло. Щоб зрозуміти, чому люди подібного кола приїхали до театру в таку пору року, потрібно було припустити або якусь випадковість, або нудьгу, що їм обіцяв вечір, проведений удвох. Дама покусувала віяло, чоловік позіхав. Фредерік не міг пригадати, де він його бачив.

В наступному антракті, проходячи коридором, він зустрів їх і невпевнено вклонився; пан Дамбрез упізнав його, підійшов і тут же вибачився за неприпустиму неуважність.

Це був натяк на численні візитні картки, які Фредерік посилав за порадою клерка. Однак він утратив лік рокам і гадав, ніби Фредерік на другім курсі. Потім він сказав Фредерікові, що заздрить його поїздці на село. Йому й самому треба було б відпочити, та справи затримують його в Парижі.

Пані Дамбрез, зіпершись на чоловікову руку, злегка нахилила голову; жвава люб'язність, що з'явилась у неї на обличчі, нітрохи не в'язалася із виразом печалі, яка щойно була на ньому.

– Однак і тут трапляються чудові розваги! – сказала вона, тільки-но чоловік її змовк. – Яка безглузда п'єса! Чи правда, добродію?

Так вони втрьох іще постояли якийсь час, розмовляючи про театр та нові п'єси.

Фредерік, звиклий до манірності провінційних міщанок, не бачив досі ні в однієї жінки такої невимушеності в поводженні, тієї простоти, яка насправді і є вишуканістю і в якій простаки вбачають вияв раптової приязні.

Вони чекають на нього, як тільки він повернеться; пан Дамбрез доручав передати вітання дядечкові Року.

Фредерік, вернувшись додому, не забув розповісти Делор'є про цю зустріч.

– Чудово! – озвався клерк. – Тільки ж не давай матусі крутити тобою! Вертайся негайно!

На другий день по його приїзді пані Моро після сніданку повела сина в сад.

Вона висловила радість з приводу того, що він дістав звання: адже вони не такі багаті, як про них гадають; од землі прибуток невеликий; орендарі платять погано; вона навіть мусила продати свій екіпаж. Нарешті вона з'ясувала йому їхнє становище.

Коли, овдовівши, вона вперше опинилась у тяжкій скруті, один підступний чоловік, пан Рок, позичив їй трохи грошей, а потім поновлював і відтягував терміни векселя, не погоджуючи того з нею. Несподівано він запрагнув повного розрахунку, і вона, погодившись на його умови, за сміховинну ціну віддала йому Прельську ферму. Через десять років, коли зазнав краху Меленський банк, вона втратила й свій капітал. Боячись, як би не довелося заставляти нерухоме майно, і щоб зберегти видимість колишнього життя, що може в майбутньому піти на користь синові, вона, коли знову з'явився дядечко Рок, ще раз пристала на його доводи. Але тепер вона з ним розрахувалася. Коротко кажучи: у них залишається близько десяти тисяч франків щорічного прибутку, з яких Фредерікова пайка – дві тисячі триста, все, що зосталося з родового маєтку!

– Не може бути! – вигукнув Фредерік.

Вона лише кивнула головою на знак того, що так воно і є.

Але ж дядько відпише йому щось?

В тому нема найменшої певності!

І вони мовчки пройшлися по саду. Нарешті вона пригорнула його до грудей і голосом, здушеним од сліз, мовила:

– Ох, бідолашний мій хлопчику! Мені довелося відмовитись од багатьох надій!

Він сів на лаву в затінку крислатої акації.

Її порада – влаштуватися клерком до адвоката Пруарама, який згодом передасть йому свою контору; якщо він добре поведе справи, то зможе її перепродати і знайти багату наречену.

Фредерік уже не слухав. Він несвідомо дивився просто себе поверх загорожі в сусідній сад.

Там була сама-одна рудоволоса дівчинка років дванадцяти. З ягід горобини вона зробила собі сережки; її сірий полотняний нагрудничок залишав непокритими плечі, злегка позолочені сонцем; на білій спідничині були плями від варення; у всій її істоті, напруженій і тендітній, відчувалася певна зграбність хижої звірючки. Поява незнайомця, видно, здивувала її, бо вона, тримаючи поливалку в руках, раптом стала, як укопана, і втупилась у нього ясними зеленаво-синіми очима.

– Це донька пана Рока, – сказала пані Моро. – Він недавно одружився зі своєю служницею і узаконив дитину.