Пунш

Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.

Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

– Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.

Йосуа Прокоп весело підморгнув.

– О, він хоче… – кивнув він. – Напевно, хоче…

– До Лойзичека на танці… – вставив і своє слово Фрізландер.

Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару розбиту ґітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.

– Як ловко він оволодів тюряжним жарґоном, – засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.

– Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішіґений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, – пояснив мені Цвак. – Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!

– Так, так, ходімо з нами, – підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. – Таке варто побачити!

Далі ми пили гарячий пунш, поринувши у власні роздуми.

Фрізландер вистругував дерев’яну ляльку-маріонетку.

– Ви нас цілком відрізали від зовнішнього світу, Йосуа, – урвав тишу Цвак. – Відколи ви зачинили вікно, ніхто й слова не вимовив…

– Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вітер ворушить неживі речі, – квапно відповів Прокоп, мовби вибачаючись за своє мовчання. – Який чудернацький вигляд мають мертві предмети, раптом урухомлені! Хіба ні? Якось бачив на безлюдній площі, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельній битві, клапті паперу, хоча я не відчував жодного подмуху вітру, бо сховався за стіною будинку. Потім клапті ніби заспокоювалися, та за мить, охоплені скаженим шалом, знову підхоплювалися і мчали в безсенсовній люті, збивалися купою у закутку між будинками, щоб наново розсіятися і врешті-решт зникнути за рогом…

Лише товста газета не встигала за ними, знавісніло билась на бруківці, ніби задихалася, хапаючи ротом повітря.

Невиразна підозра зродилася тоді в мені, що й ми, живі істоти, чимось схожі на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагненний «вітер», жене нас куди захоче, а ми, наївні, віримо, ніби самі керуємось власною свободою волі?

А що, як життя у нас не що інше, як таємничий вихор? Вітер, про який мовиться у Біблії: Чи знаєш ти, звідкіль він приходить і куди йде? Хіба не сниться нам іноді, ніби ми поринаємо у водну глибінь і ловимо там срібних рибок? Насправді ж, то лиш холодний повів вітру торкається наших рук…

– Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? – Цвак підозріливо глянув на музиканта.

– Це історія книги Іббур надихнула його на такі роздуми. Шкода, ви запізно прийшли й не чули розповіді про неї, – мовив Фрізландер.

– Історія книги?

– Власне, історія одного дивного чоловіка, який ту книжку приніс. Пернат не знає ні його імені, ні де він мешкає, ані чого хотів. І хоча зовнішність того чоловіка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…

Цвак стрепенувся.

– Дуже дивно, – озвався він по хвилі. – Незнайомець без бороди, косоокий?

– Можливо, – відповів я. – Тобто я… я… певний цього! Ви його знаєте?

Лялькар похитав головою.

– Ні, просто він нагадує мені Ґолема…

Художник Фрізландер опустив руку з різцем.

– Ґолема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаєте про Ґолема, Цваку?

– Хто може сказати, ніби щось знає про Ґолема? – стенув плечима Цвак. – Він належить до царини леґенди, доки одного чудового дня на вулиці не вихлюпнуться події, які раптом знову покличуть його до життя. Тоді якийсь час тільки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмірів, стають настільки перебільшеними й роздутими, що, зрештою, самі розсипаються на порох від власної неправдоподібності. Кажуть, ця історія походить десь із сімнадцятого сторіччя. За приписами тепер уже втраченої кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Ґолема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозі й виконувати всіляку чорну роботу.

Однак справжньою людиною він не став, лише тупе, напівсвідоме існування жевріло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магічній цидулці, вкладеній за зуби, він притягував до себе вільні космічні сили всесвіту.

І коли якось перед вечірньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папірця, Ґолем упав у шаленство, метався темними вулицями міста, руйнуючи все на своєму шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

Тоді істота впала долі мертвою. Від неї нічогісінько не зосталося, хіба маленький глиняний чурбак, який ще й досі показують у Старій синагозі.

– Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душі мертвих, – устряв Прокоп. – Сучасні вчені стверджують, він користувався при тому Laterna magica, чарівною ліхтарнею…

– Та звісно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужів! – незворушно вів далі Цвак. – Laterna magica! Ніби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магічними витребеньками, не помітив би відразу такого грубого шахрайства…

Я, щоправда, достеменно не знаю суті леґенди про Ґолема, однак щось, що не може померти, таки живе в цій частині міста й тісно з нею пов’язане – цього я певен. З роду в рід тут мешкали мої пращури, тож навряд чи хтось пережив і успадкував у споминах більше за мене воскресінь Ґолема.

Цвак раптом замовк, відчувалося, як думками він помандрував у минуле.

Дивлячись на нього, як він сидить за столом, підперши голову, на його рожеві, ще зовсім молоді щоки, які так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволі порівнював лялькаря із застиглими масками облич його маріонеток – він часто мені їх показував.

На диво схожими вони були.

Той самий вираз, ті самі риси обличчя.

Є на світі речі, невід’ємні одні від одних, подумав я. Ось, скажімо, проста доля Цвака. Мені видається нереальним, ба навіть жахливим, що така людина, як він, яка мала краще за предків виховання, на яку чекала кар’єра артиста, раптом повернулася до ветхої скрині з маріонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, які ще його пращурам забезпечували злиденне животіння, виробляти незґрабні вихиляси й демонструвати мляві емоції.

Він не зміг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, і коли він був далеко, вони впліталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки він знову не повернувся домів. Тому старий такий тепер ніжний з ляльками, пишається ними, одягає у блискучі шати.

– Може, далі розповідатимете, Цваку? – попросив Прокоп старого, глянувши на Фрізландера й на мене, ніби питаючи нашої згоди.

– Не знаю, з чого й почати, – замислено мовив старий. – Історія про Ґолема важко піддається розумінню… Як перше казав Пернат: він достеменно знає, яким на вигляд був незнайомець, та попри це не може його описати. Приблизно кожні тридцять три роки на наших вулицях відбувається одна подія, ніби й не примітна, та все ж наганяє жаху, і нема їй ні пояснення, ні виправдання.

Щоразу нікому невідомий чоловік монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдуті, надходить зі Старошкільного провулку, ступає розміреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здається, ось-ось зашпортається і впаде. Він простує єврейським містом і раптом… стає невидимим.

Зазвичай звертає у якийсь завулок і зникає.

Одні кажуть, що він робить коло й повертається туди, звідки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Інші, спраглі сенсацій, стверджують, ніби бачили його, коли він, вигулькнувши з-за рогу, йшов їм назустріч. Вони начеб виразно зріли його постать, та поступово вона маліла, як постать людини, що прямує удалечінь, доки й зовсім зникала.

Шістдесят шість років тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую – тоді я ще був зовсім малим хлопчаком – будівлю у Старошкільному провулку обшукали згори донизу.

Було встановлено, що в тому домі справді існувала кімната з ґратами на вікнах, яка не мала ні входу, ні виходу. В усіх вікнах вивісили білизну – так і виявили ту замуровану кімнатку. А що проникнути до неї не було способу, один чоловік спустився з даху на мотузці, аби зазирнути досередини. Ледве він дістався до вікна, мотузка обірвалася, і нещасний впав на бруківку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до нової спроби, ніхто до пуття не міг згадати, де те вікно є. Не дійшовши згоди, ту затію облишили.

Я сам зустрівся з Ґолемом уперше у своєму житті десь тридцять три роки тому. Він простував мені назустріч прохідним двором, ми ледь не зіштовхнулися.

Ще й нині не тямлю, що сталося тоді зі мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постійно сподіватися зустрічі з Ґолемом!

Ще до того як уздріти його, щось у мені – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Ґолем! Тієї ж миті хтось вигулькнув з темряви підворітні й промайнув повз мене. А вже за секунду звідки й взялася навала юрби з блідими збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.

Відповідаючи, я відчував, як мій язик ледве повертається, насилу виборсується із заціпеніння, хоча ще мить тому нічого подібного не було.

Я був вражений, що можу рухатися, я усвідомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралічем.

Про це я часто й подовгу розмірковував і гадаю, найближче підійду до істини, якщо скажу: раз за життя кожного покоління єврейським кварталом зі швидкістю блискавки прокочується психічна епідемія, уражає душі живих з якоюсь прихованою від нас метою, створюючи міраж, примару дивної істоти, яка жила тут сотні років тому і тепер спрагло прагне нового фізичного втілення.

Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нікуди й не зникала, просто ми не помічаємо її. Бо ж не чуємо ми, як бринить камертон, доки він не торкнеться дерева й не змусить його бриніти теж.

Можливо, це щось таке, як мистецький витвір душі, без участі свідомості, витвір, схожий на кристал, який, за одвічними законами, формується з аморфної маси.

Хтозна…

Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжує нарешті блискавку. То, може, й постійне нагромадження одних і тих самих думок, які отруюють повітря ґетто, теж призводить до несподіваного викиду енергії – душевного вибуху, який вириває нашу сонну свідомість з дрімоти й виносить на білий світ, щоб – як природа створює блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведінкою, в усьому і в кожному уособлюватиме символ масової душі – якщо тільки вміти правильно витлумачити таємну мову форм?

Як у природі деякі явища попереджують про удар блискавки, так і тут певні моторошні знамення провіщають грізне вторгнення фантома в реальний світ. Відлущений тиньк старої стіни набуває подоби людини; у морозяних квітах на шибці вікна промальовуються риси застиглого обличчя. Пісок з даху сиплеться якось не так і пробуджує у недовірливого спостерігача підозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидає пісок униз і потай бавиться, намагаючись відтворити в ньому якісь дивовижні образи. Спочиваєш, скажімо, оком на візерунку однотонного мережива чи розглядаєш брижі шкіри, а сам не годен опиратися невеселій людській здатності вбачати в усьому знаменні, сповнені прихованого сенсу форми, які розростаються у наших снах до неймовірних розмірів. І всі марні спроби зібрати думки докупи, прогризти мури буденності червоною ниттю пронизує болісне усвідомлення, що наше єство зумисне й супроти нашої волі висмоктується, лише задля того, щоб оживити фантома.

Почувши оце розповідь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловіка, мені одразу уявився Ґолем, такий, яким я його тоді бачив.

Він стояв переді мною, немов з-під землі виріс.