Сонце заходило червоно, на вітер; на тлі вечірньої заграви чітко вимальовувався хутір Вишневий, кострище заходу поступово гасло, із степу вже підкочовувала густа і чорна, як вода у весняну ніч, темрява. Ось не стало видно ні хутора, ні полтавського стовпового шляху, тільки невиразно бовваніла табірна хата, в якій збиралися ночувати орачі. Метрів за сорок від неї хлопці розіклали багаття, варять вечерю в казанку. Чистим вогнем палахкотить сухе галуззя, і в його відсвітах рухаються важкі й незграбні людські тіні. Кашоварить Охрім, закотивши обтріпані рукава своєї куцини, крає на дощечці сало для засмажки. Марко чистить картоплю. Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнує, щоб не погасло вогнище. Денис, повернувши кучмату голову до тепла, спить на кожусі. Іноді він прокинеться, помружить очі на вогонь, спитає, чи не зварилося, і знову дрімає, як лінивий рябко на прив’язі. Закінчивши краяти сало, Охрім вимиває в мисці пшоно і висипає в казанок. «Шш-ш-ш», – вимовляє вода і випускає на поверхню білу піну. Охрім збирає її дерев’яною ложкою, у якої ручка зроблена в вигляді риб’ячого хвоста; Тимко присідає на купу сухого бур’яну, згорнувши на грудях руки, дивиться замріяно на вогонь. Зараз же за вогнем у степу зяє чорне провалля ночі, яке гасить літаючі іскри.

– Еге, – каже Охрім, дивлячись на ті іскри. – Ніч така, що тільки циганам коні водити.

– Вони тепер не показуються.

– Де там. Он у Дейкалівці самого найкращого жеребця в артілі вкрали.

– Брехня.

– Якби ж… А то зустрічав на базарі свояка, так розказував, що вночі вивели з конюшні – і ні слуху ні духу.

– Хіба вони відьмаки? У повітрі з кіньми літають?

– Слово у них таке на язиці. Закляне – і тоді хоч і сто років шукай, то не знайдеш.

– Бреши, – з хрускотом потягся Тимко, розлягаючись на бадилинні.

– А я тобі кажу – правда. Ману таку на чоловіка напустять, що сам не знає, що робить. Мій покійний дід розказував, що одного разу заїхали до нього цигани ночувати. Він їх пустив, коней вівсом нагодував, напоїв, а циганам того мало. Давай його чорною магією морочити. Як не даси, кажуть, на дорогу п’ять мішків вівса, то таке тобі зробимо, що все твоє господарство згорить, а ти в півня перевернешся і будеш кукурікати. І не встиг дід нічого сказати на ті слова, як один старий циган уже став чаклувати. Як дмухне люлькою, як сипоне іскрами, так уже й вікон не стало видно, і полум’я аж танцює в хаті. Злякався дід, повів у комірчину, до ніг їм падає. Беріть, каже, все, що є, тільки не перекидайте мене в півня, бо мені сусіди на другий же день голову одшабатують. Дід собі в комірчині овес видає, а баба в хатині ніяк від циганок не відчепиться: пристали з ножем до горла, де золоті дукачі заховані. Баба хреститься і молиться, що немає ніяких дукачів, а вони мантурять, і вже одна циганка вийняла з пазухи якийсь капшучок, розшморгнула його і каже: «В моїй руці засушена жаб’яча лапка. Вона чари знає, скарби шукає, великих грішниць на смерть убиває». І стала тією лапкою по хаті водити. Як тільки циганка сотворила теє ворожбитство, в баби лице почорніло, з рота виступила піна і стало її так трясти, що місця собі не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита і не тільки дукачі, а й керсетки, і вишиті сорочки, і полотно – все к лихій мамі позабирано. Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а він своє робить, співає та на волів гейкає так, наче на ярмарок їде. Догадалась тоді баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, і дід відійшов.

При цих словах Денис підвів голову і вже в який раз запитав, чи не зварилося.

– Бачиш, що ні! – сердито відповів Охрім, мішаючи ложкою в казані.

Денис хвилю сидів, задумавшись, потім почепив рушницю на плече і, не сказавши нікому й слова, кудись пішов; у відсвітах вогнища деякий час видно було його постать, що віддалялася, а згодом і зовсім зникла в темряві. Після його відходу деякий час панувала мовчанка. Марко підсунувся до вогню, який уже горів не так буйно, як раніше, вигріб паличкою кілька картоплин, обчистив їх ножем від попелу і став їсти, смачно похрумкуючи підпеченою шкіркою. Всі сиділи задумавшись. Ні Тимко, ні Марко, ні, мабуть, сам Охрім не вірили в нечисту силу, але в цю весняну теплу ніч, огорнені темрявою широкого степу, вони раді були послухати страшні бувальщини, що чудово вимальовувалися в уяві людей біля загасаючого вогнища, під тихе полускування сухого бур’яну і рівномірне шульпотіння кулешу в казанку.

– Так що зарікатися нічого, – порушив мовчанку Охрім і помішав ложкою куліш. – Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було…

Він облизав ложку, поклав її на рушник, на якому лежав порізаний хліб, витер жирні від сала пальці об полу свитки і, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима, повідав далі:

– Як жили ми індивідуально, то був у нас вітряк. Стояв він на Беєвій горі, отам, де тепер наш артільний млин стоїть. Млин вутлий, старий, подме вітер – скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався і для хазяйства хоч і невеликий, а все ж таки давав дохід. Мірошникував покійний батько, земля йому хай буде пухом. Як піде, бувало, з дому на світанку, так і просидить аж до пізньої ночі, а як дуже завізно, то й ночувати там зостанеться. От раз мені мати й каже: «Збирайся, Охрімчику, дорога моя дитино, та понесеш батькові вечеряти до млина». Я швиденько зібрався, кошик у руки – і гайда. Вийшов за село, глянув – у млині світиться. Я на те світло й прямую. Ішов собі так, ішов, тільки став на гору бейкатися, глядь: а світло кудись униз сунеться, сунеться і зовсім щезло, наче його хто собі в кишеню заховав. Темно зробилося, як під кобеняком, за два кроки поперед себе нічого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з місця не зрушу. Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мітлою, уже я не вийду з цього місця. Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна. Дряпаюся на неї, дряпаюся – не бере. Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник – блись. Я до нього. А він від мене. І давай мене водити, і давай водити. Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звідси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається. То заллється солов’єм, то совою завиє, то півнем закукурікає або підкрадеться потихеньку та й смикає за свитку. Або оце зіб’є з мене шапку, а тоді ходить і ходить побіля мене, як кіт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранці прокинувся – і що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, від млина палицею кинути. Мені уліво трішки взять – і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка. Напущено, то вже й дурному зрозуміло.

– Ніякого напуску. Ти з дороги збився, – заперечив Тимко.

– Збився? А розтолкуй мені, як ти такий розумака, чого ходив по цій дорозі тисячу раз і ніколи не збивався, а в цю ніч збився?

– А ще буває, що людина по церквах лазить, – із страхом сказав Марко.

– Хвора, то й лазить.

– Бабські брехні…

– Я не знаю, чи брехні, чи ні, а зі мною раз було таке, що не міг із печі злізти.

– То моча тобі в голову вдарила, – засміявся Тимко. – Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі – й квит. Спереду мацну – стіна, ззаду – стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: «Мамо!» – і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: «То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти…» То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? – звернувся Марко до Охріма.

Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.

– Де ти взяв? – відсахнувся від них Охрім. – А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.

– А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуби, Марку, і в окріп, – порадив Тимко.

Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко підкинув бур’яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню.

Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. «Принесло його на мою голову, Орися тепер побоїться вийти до озера», – роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся, що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що то вона «курячу кров почула», схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли ґвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.

– От ми йдемо, дивимося – щось біліє, – чувся його притишений голос.

«І вродиться ж така шарманка», – злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.

– …Ми до нього – воно від нас. Ми від нього – воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу…

– Тебе заціпить сьогодні чи ні? – озвірів Тимко.

Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку». Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли.

– Так отож я й кажу, – знову подав свій голос Охрім. – Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке…

Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.

– Поглянь там на биків! – крикнув йому вслід Охрім. Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:

– Орисю… Орисю…

В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала:

– Чого тобі?

– Вийди на хвилю…

Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.

– Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, – каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши із ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розуміє, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой» біжить назад.

– Я тобі позаглядаю, – свариться кулаком їй услід Прокіп. – А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаєш?

– Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, – глухо відповідає Тимко.

– Норовиш украсти.

– Це діло моє.

– А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

– А може, й для мене?

– Зроду цього не буде! Чуєш?

– Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею і зроблю.

– Відступись! – похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. – А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.

– Торкніть хоч пальцем!

– Тебе не спитаю! – І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз’їзну коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.

III

Родина Гамаліїв з діда-прадіда перебойці. Образи не пробачать, з двох слів у бійку лізуть, є щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав, як просяний віник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, – безпремінно й Інокентій там треться, уже водить за собою ватагу шибайголів у сивих шапках, виграє очима, як вовк біля кошари. Чи молоді, чи старі чоловіки затівають бійку, йому байдуже: вривається з гиркою-фунтовичком у кулаці – і пішов скородити направо й наліво.

Недарма кажуть: яка хата – такий тин, який батько – такий син. Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався. Тільки й різниці, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв і Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, міллю побиту, чоботи юхтові – пришви, незавидна одежа, бідна, а йде він у ній, бісів парубок, як намальований, м’язи так і грають, як на молодому барсові, очі так і киплять парубочою відчайдушністю. Ото як побачать його односельчани, то вже так і знають, що потяг або на хутори на вечорниці, або десь «на чужу», на грища. І вже так і знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвітки розполохає, або голову комусь провалить. Так і товчеться всю піч, як молоденький чорт, із пекла випущений. Де не повернеться, – всюди за ним золоте гілля росте. Уже на нього хутірські парубки і засідки робили по ярах та дорогах, щоб спіймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на їхню вулицю, і жонаті чоловіки не раз заставали його на досвітках із залізними шворнями в руках, та нічого з того не виходило, – виприсав від них Оксен. Доки дядьки помнуться біля дверей та доки один із них скаже: «А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? Хто тебе сюди просив?», та потім другий із них запитає в похмурої громади: «А що, чи не слід, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як…», та доки громада скаже, що таки його слід одрепати, – Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і – кричи, свисти! Втік, як сімох побив. Макітриться в головах у дядьків, чухають вони потилиці та один одному виказують, що «було б тобі, куме, на дверях стати, а мені його зараз шворнем», так пізно вже, спіймай вітра в полі.

Але як швидко побіля вогню не бігай – все рівно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов із далеких хуторів парубок, по імені Устим; цей не розпитував Оксена, хто він та звідки, а цюкнув по голові шворіньком, і перевернувся Оксенові світ землею вгору, а небом униз; червона кров на білій сорочці калину розвішала. Стогне від болю козак, пальцями землю риє, встати хоче, та не може. А тут прибігли дядьки з кілками, змолотили б, як вальок глини, та вибігла з хати хутірська дівчина Олена, білими руками від смерті заслонила. Потім затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала її чистим полотном і на м’яку постіль положила. Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці, зализав свою рану і повернувся назад у село. Але вже не світилися його очі зухвалістю, присмирніла в них парубоцька відчайдушність.

Кілька тижнів Оксен нікуди не виходив, навіть на троянівську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволі відживала, робила своє діло: скоро зібрав він паруботу, здебільшого таких же братчиків, як і сам, готових заради нього у огонь і в воду, повів на хутори. На превеликий подив, зустріли його там добре, без ворожнечі, так, ніби й не було тії страшної бійки. Устим приніс четверть самогону, запив мирову і наказав усім парубкам Оксена не зобижати, бо тепер він його побратим і старший над парубками.

В той вечір Оксен зустрів і свою рятівницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервоніла і, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен підійшов до неї, зупинив рукою колесо і щось хотів сказати, але потім обняв і поцілував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усіх парубків і дівчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя і вискочила в сіни. Але він знайшов її й там і під дружний регіт хлопців і дівчат привів її назад у хату, посадив коло себе і вивернув перед нею з кишені цілу купу волоських горіхів та цукерок. З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. Приходив – покірно горнулася до нього, мовчала і любила.

Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівного непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила її до своїх батьків, а залишила жити в себе. Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь, і коли наставав вечір, то залишалася вдома прясти. Іноді, коли їй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев’яного колеса, знімала із стіни Оксенову фотокарточку і, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на коні як вилитий, шаблюка наголо, будьонівка набакир, а з-під довгої шинелі чобітки із шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмішки, видно, нелегко дається йому військова служба. В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: «Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:

– Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Килинишептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею тільки дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплеться. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, – теревенила баба, пригадуючи бознаколишнє.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.

Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:

– Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.

Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена, – змертвіла на місці. Як отямилася трохи, – кинулася бігти додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.