За бар’єром сну

А мені приснився такий чудовий сон!^[2]

Вільям Шекспір

Цікаво, чи замислюється більшість людей над могутньою силою снів і над природою темного світу, що породжує їх? Хоча переважна кількість нічних видінь є, можливо, всього лише блідим і химерним дзеркалом нашого денного життя, проти чого заперечував Фройд із його наївним символізмом, проте інколи зустрічаються випадки не від світу цього, які не можна пояснити звичними засобами. Їхній вплив, що хвилює і не залишає у спокої, дозволяє припустити, що ми ніби зазираємо у світ духів – світ, що не менш важливий, ніж наше фізичне буття, але відділений від нього нездоланним бар’єром. Зі свого досвіду знаю, що людина втрачає усвідомлення своєї земної суті й тимчасово переходить в інші, нематеріальні сфери, які різко відрізняються від усього відомого нам, але після пробудження зберігає про них лише розмиті спогади. За цими туманними й уривчастими свідченнями ми можемо багато про що здогадуватися, але нічого не вдасться довести. Можна припустити, що буття, матерія й енергія не є у снах постійними величинами, якими ми звикли їх вважати, так само простір і час значно відрізняються там від наших земних уявлень про них. Іноді мені здається, що саме життя там є справжнім, а наше суєтне існування на землі – явище вторинне або й навіть уявне.

Саме від таких роздумів мене, ще молодого тоді юнака, відволікли в один із зимових днів 1900–1901 років, коли до психіатричної клініки, в якій я працював, привезли чоловіка, чий випадок незабаром надзвичайно мене зацікавив. Із документів випливало, що його звали чи то Джо Слейтер, чи то Слаадер, на вигляд він був типовим жителем Катскілльських гір, тобто однією з тих дивних, відразливих на вигляд істот – нащадків старого землеробського клану, чия вимушена, майже трьохсотлітня ізоляція серед скель у безлюдній місцевості сприяла поступовому виродженню, на відміну від щасливіших одноплемінників, котрі обрали для поселення обжиті ділянки. Це своєрідне плем’я нагадує тих мешканців півдня, котрих презирливо називають «білим дрантям»: їм однаково незнайомі як закони, так і мораль, а їхній інтелектуальний рівень – найнижчий у країні.

Джо Слейтера доправили до лікарні четверо поліціянтів, котрі застерегли мене, що їхній підопічний дуже небезпечний, проте при першому огляді я не помітив у його поведінці нічого страшного. Хоча він був значно вищого зросту, ніж середній, і, здавалося, складався із самих м’язів, але сонна, вицвіла блакить його маленьких сльозавих очиць, рідка й неохайна світла борідка, що звисала клаптями, а також млява нижня губа справляли враження якоїсь особливої беззахисності недалекої людини. Скільки йому було років, не знав ніхто: там, де він жив, свідоцтв про народження не існувало, так само як і міцних родинних зв’язків, але, з огляду на лисину на голові та безнадійний стан зубів, головний лікар припустив, що йому років сорок.

Прочитавши медичні та судові звіти, ми дійшли певних висновків про недуги цього чоловіка: волоцюга та мисливець, він завжди здавався дещо дивакуватим навіть своїм темним родичам. Подовгу спав, а прокидаючись, часто розповідав про незрозумілі речі у такій дивній манері, що викликала страх навіть у серцях позбавлених фантазії одноплемінників. Незвичайною була не мова – свої марення він описував на примітивному місцевому діалекті, – а інтонації та відтінки мовлення, які виявляли таку таємничу міць, що байдужим не залишався ніхто. Сам він бував вражений і здивований не менше за слухачів, але вже за годину після пробудження все забував і знову впадав у тупу байдужість, властиву жителям цього гірського району.

Згодом напади ранкового шаленства у Слейтера почастішали, стаючи дедалі несамовитішими, поки нарешті не трапилася – приблизно за місяць до його появи в лікарні – та моторошна трагедія, яка й спричинила його арешт. Якось близько полудня, прокинувшись із глибокого сну, в який він пірнув після добрячої пиятики, що почалася годині о п’ятій попереднього дня, Слейтер видав такий несамовитий зойк, що сусіди прибігли до його хижі, а насправді брудного хліва, в якому він жив зі своїми рідними, такими ж жалюгідними людцями, як і він сам. Чолов’яга вибіг із хатини просто на сніг, підняв руки і намагався підстрибнути якнайвище, при цьому волаючи, що йому треба «в більшу, іще більшу хату, в якій виблискують стіни, підлога, стеля і звідкілясь гримить музика». Двоє міцних чоловіків намагалися втримати його, але той люто видирався з незрозумілою силою маніяка і продовжував лементувати, що йому будь-що-будь треба знайти й убити «цю штуковину, яка виблискує, трясеться і регоче». Зваливши незабаром одного з чоловіків несподіваним ударом, він накинувся на другого в якомусь кровожерливому, демонічному екстазі, нестямно волаючи, що «дострибне до неба, спаливши на своєму шляху все, що стане на заваді».

Рідні й сусіди у паніці розбіглися, а коли найвідважніші повернулися, Слейтера вже не було й на снігу темніло щось аморфне, що іще годину тому було живою людиною.

Ніхто з горян не наважився переслідувати вбивцю, можливо сподіваючись, що той замерзне в горах. Але кілька днів по тому, також уранці, вони почули зойки, що долинали з віддаленої розщелини, і второпали, що втікачеві таки вдалося вижити. Отже, треба було самим розправитися з лиходієм. Тут же спорядили озброєний загін, який передав незабаром свої повноваження (важко сказати, як вони собі їх уявляли) правоохоронцям, котрих випадково зустріли у цих місцях, а ті, натрапивши на загін і дізнавшись, у чому річ, приєдналися до пошуків.

На третій день Слейтера виявили непритомного в дуплі дерева і відвезли до найближчої в’язниці, де, щойно він прийшов до тями, чоловіка обстежили психіатри з Олбані. Їм арештант усе пояснив надзвичайно просто. Одного разу, добряче хильнувши, він заснув іще до сутінків. Прокинувшись, побачив, що стоїть із закривавленими руками в снігу перед своїм будинком, а біля його ніг – понівечений труп Пітера Слейтера, його сусіда. Охоплений жахом, чоловік кинувся до лісу, не в змозі споглядати те, що могло бути справою його рук. Нічого іншого він, вочевидь, не пам’ятав, і навіть майстерно поставлені запитання фахівців не прояснили суті справи.

Ту ніч Слейтер провів спокійно і, прокинувшись, також нічим особливим себе не проявив, хоча вираз його обличчя дещо змінився. Доктору Бернарду, чиїм пацієнтом він став, здалося, що у світло-блакитних очах з’явився дивний блиск, а обвислі губи легко стиснулися, буцімто від якогось прийнятого рішення. Однак на запитання Слейтер відповідав із колишньою байдужістю жителя гір, повторюючи те саме, що й учора.

Перший напад хвороби стався в лікарні третього ранку. Спершу Слейтер кидався уві сні, а потім, прокинувшись, упав у такий сказ, що лише зусиллями чотирьох санітарів удалося вдягти на нього гамівну сорочку. Психіатри, чию цікавість посилили захопливі при всій своїй суперечливості та непослідовності розповіді рідних і сусідів хворого, дружно взялися слухати. Упродовж чверті години Слейтер робив відчайдушні спроби звільнитися і бурмотів на своєму примітивному діалекті щось про зелені, повні світла будівлі, про величезні простори, дивну музику, примарні гори та долини. Але найбільше його займало щось таємниче і блискуче, що гойдалося і реготало, зловтішаючись над ним. Ця величезна й незрозуміла істота, здавалося, змушувала Слейтера болісно страждати, і його потаємним бажанням було здійснити кривавий акт відплати. За словами нещасного, він був готовий убити цю істоту, летіти крізь безодні простору, спалюючи все на своєму шляху. Слейтер повторив це багато разів, а потім раптом замовк. Вогонь божевілля згас у його очах, і ось він уже в тупому здивуванні лупає на лікарів, не тямлячи, чому зв’язаний. Доктор Бернард звільнив хворого від пут, і той провів на волі весь день, проте перед сном його все ж переконали вдягти гамівну сорочку. Слейтер визнав, що іноді трохи бешкетує, але ось чому саме, пояснити не міг.

Упродовж тижня у Слейтера було іще два напади, але вони підказали лікарям мало нового. Медики ламали голови над підґрунтям таких видінь: читати і писати їхній підопічний не вмів, казок і леґенд також, либонь, не знав. Звідки ж бралися ці фантастичні образи? Їхнє позалітературне походження видавала мова нещасного причинного, що залишалася в усіх випадках украй примітивною. У маренні він торочив про речі, яких не розумів і про які не міг до ладу розповісти; він переживав щось таке, про що ніколи раніше чути просто не міг. Лікарі незабаром зійшлися на тому, що причиною хвороби стали патологічні сни пацієнта, надзвичайно яскраві образи яких і після пробудження володіли розумом цієї жалюгідної істоти. Щоб дотриматись усіх необхідних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивстві, його визнали неосудним, виправдали і відправили до лікарні, в якій я тоді займав скромну посаду інтерна.

Як я вже казав, мене завжди цікавило життя людини уві сні, звідси зрозуміле нетерпіння, з яким я приступив до огляду пацієнта, попередньо ознайомившись із усіма документами. Чоловік, здавалося, відчув мою симпатію і неприхований інтерес до нього, оцінив і ту м’якість, з якою я його розпитував. Надалі пацієнт не впізнавав мене під час нападів, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичні розповіді про космічні бачення, зате завжди впізнавав у спокійні періоди, сидячи біля заґратованого вікна за плетінням кошиків і, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рідні його не навідували, вони, мабуть, знайшли іншого главу сім’ї, як це заведено у відсталих гірських племен.

Поступово я дедалі захоплювався божевільним і фантастичним світом мрій Джо Слейтера. Сам він був вражаюче убогий в інтелектуальному й мовному розвитку, проте його сліпучі, грандіозні бачення, нехай навіть переказані незв’язною варварською говіркою, могли зародитися лише в особливій, вищій свідомості. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскілльських гір могла викликати до життя картини, позначені іскрою генія? Як міг неотесаний бовдур відтворити ці блискучі світи, сповнені божественного сяйва і неосяжних просторів, про які Слейтер патякав у шаленому маренні? Я все більше схилявся до думки, що в цьому жалюгідному чоловічку, котрий улесливо витріщається на мене, таїться щось, що виходить за межі розуміння – як мого, так і моїх досвідчених, але наділених невибагливою уявою колег.

Від самого ж хворого я не міг дізнатися нічого певного. Мені вдалося лише з’ясувати, що у своєму напівсні Слейтер прошкує, а іноді й плаває у невідомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугів, садів, міст і сяючих палаців. Там він уже не був напівдиким виродком, а яскравою та визначною особистістю, чиї дії сповнені гідності й величі. Його існування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину і мав хоча й видиму, але нематеріальну структуру. Саме тому Слейтер і називав його «штукенцією». Ця «штукенція» завдавала Слейтеру жахливих, сумнівної природи страждань, за які наш маніяк (якщо він таким був насправді) прагнув помститися.