Даґон

Пишу в стані неймовірної душевної напруги, оскільки сьогодні вночі маю намір піти в небуття. Я незаможний, а зілля, лише завдяки якому моє життя залишається більш-менш стерпним, вже от-от скінчиться, й я більше не в змозі терпіти ці тортури. Тому мені нічого іншого не залишається, хіба що стрибнути вниз на брудну вулицю з вікна горища. Не думайте, що я безхарактерний або дегенерат, якщо перебуваю в рабській залежності від морфію. Коли ви прочитаєте ці написані тремтячою рукою сторінки, то зможете уявити собі, хоча вам і не збагнути цього до кінця, як я дійшов до стану, в якому смерть або забуття вважаю найкращим виходом для себе.

Сталося так, що на пакетбот, на якому я служив експедитором, напав німецький рейдер в одному із найбільш пустельних і найменш навідуваних кораблями куточків Тихого океану. Велика війна на той час лише починалася, й океанський флот германців ще не остаточно загруз у своїй ницості, як це сталося трохи згодом. Отже, наш корабель став законним військовим трофеєм, а з нами, членами екіпажу, поводилися ввічливо та люб’язно, як і личить ставитися до захоплених у полон моряків. Наші вороги охороняли нас не надто ретельно, завдяки чому вже на шостий із часу нашого полону день мені вдалося втекти на маленькому човні, маючи на борту запас води та їжі, достатній для того, щоб витримати доволі тривалу подорож.

Здобувши нарешті довгоочікувану свободу та необачно віддавшись на волю хвиль, я мав дуже приблизне уявлення про те, де опинився. Не будучи досвідченим навігатором, я зміг лише на око визначити з розташування сонця та зірок, що перебуваю десь на південь від екватора. Про довготу я навіть не здогадувався; марною виявилася і надія на те, що незабаром вдасться побачити смужку берега або якийсь острівець. Була гарна погода, й упродовж незліченної кількості днів я дрейфував під палючим сонцем, в очікуванні, що з’явиться якийсь корабель, або хвиля викине мене на берег. Однак ні корабель, ні земля так і не з’явилися, і поступово мене охопив відчай від розуміння своєї цілковитої самоти посеред синього нагромадження нескінченного океану.

Зміни відбулися під час сну. Не можу пригадати в деталях, як усе сталося, оскільки мій сон, неспокійний і насичений різними маревами, виявився, тим не менш, достатньо тривалим. Прокинувшись, я виявив, що мене наполовину засмоктало в слизову гладь огидної чорної багнюки, яка одноманітно хвилями простягалася навколо мене настільки далеко, наскільки сягав зір. Мій човен лежав на поверхні цього болота поруч мене.

Хоча дуже легко уявити, що першим моїм відчуттям було здивування від такої несподіваної та жахливої трансформації пейзажу, насправді ж я швидше злякався, ніж здивувався, бо повітря та прогнилий ґрунт справили на мене настільки моторошне враження, що я весь аж похолов усередині. Від ґрунту йшов мерзенний запах від скелетів гниючих риб та інших об’єктів, що ніяк не піддаються опису, й які, як я помітив, стирчали з огидного багна, що утворює цю нескінченну рівнину. Швидше за все мені не вдасться простими словами передати картину цього неймовірного за своєю огидністю пейзажу, який оточував мене з усіх боків. Я не чув ні звуку, не бачив нічого, крім неозорого простору чорного болота, а непорушність тиші й однорідність ландшафту тиснули мене, викликаючи жах, що підіймався аж до горлянки.

Сонце сяяло з неба, яке здалося мені майже чорним у своїй безхмарній наготі; здавалося, що воно віддзеркалювало це чорнильне болото під моїми ногами. Коли я заліз у човен, що лежав на поверхні багнюки, і трохи помізкував, то вирішив, що ситуацію, в якій опинився, можна пояснити лише одним. Унаслідок підводного виверження вулкану небаченої сили частину океанського дна викинуло на поверхню, причому нагору винесло шари, які впродовж багатьох мільйонів років лежали прихованими під неозорою товщею води. Протяжність нової смуги землі, що піднялася піді мною, була настільки великою, що, хоч як я напружував свій слух, не міг вловити ні найменшого шуму океанської хвилі. Не виднілося й жодних морських птахів, які зазвичай у таких випадках злітаються в пошуках здобичі, що складається з мертвих морських організмів.

Упродовж кількох годин я сидів у роздумах у човні, що лежав на боці і давав мені невеличку тінь, у той час як сонце прошкувало небом. На заході дня ґрунт став не таким в’язким, і мені здалося, що він достатньо підсох для того, щоб незабаром по ньому можна було пройтися пішки. Тієї ночі я спав, але не надто довго, а наступного дня пакував сакви з водою й їжею, готуючись до пошуків зниклого моря та можливого порятунку.

На третій ранок я виявив, що ґрунт став уже настільки сухий, що по ньому можна було ступати без жодних зусиль. Запах гниючої риби зводив із розуму, але я занадто переймався серйознішими речами, щоб звертати увагу на такі незначні дурниці, і без страху просувався до невідомої мети. Весь день я впевнено крокував на захід, звіряючи курс за віддаленим пагорбом, що здіймався посеред цієї чорної пустелі. Тієї ночі я вирішив перепочити просто неба, а на ранок продовжив своє просування до пагорба, хоча моя мета, як мені здавалося, майже не наблизилася до мене порівняно з днем, коли я вперше помітив її. До вечора четвертого дня я досяг підніжжя пагорба, який виявився набагато вищим, ніж здавалося на відстані; через прилеглу долину він різкіше виділявся на загальному фоні. Я дуже втомився, щоб одразу ж підійматися далі, і задрімав біля схилу пагорба, забарвленого променями сонця, що заходить.

Не знаю, чому мої сни тієї ночі були такими божевільними, але ще до того, як фантастично опуклий спадаючий місяць зійшов на сході та високо застиг над рівниною, я прокинувся весь спітнілий і вирішив більше не спати. Занадто жахливими були мої нічні бачення, щоб я міг і далі витримувати їх. І тут у холодному сяйві місяця я второпав, наскільки необачно вчинив, що мандрував удень. Перечікуючи денні години в якійсь криївці, куди не сягали сліпучі промені палючого сонця, я міг би зберегти чимало сил для нічних переходів; і справді, зараз я почувався цілком здатним дряпатися вгору, на що не зважився під час заходу сонця. Підхопивши свою ношу, я почав свій шлях до верхівки пагорба.

Я вже казав, що монотонна одноманітність горбистої рівнини наповнювала мене незбагненним страхом; але мені здається, що цей страх був нічим порівняно з тим жахом, який я відчув, коли досяг верхівки пагорба та поглянув униз на інший його бік. Там з’явився бездонний кар’єр або, якщо хочете, каньйон, чорні глибини якого не чіпало наразі світло місяця, що зійшов ще недостатньо високо для того, щоб пролити своє проміння за круту скелясту гряду. У мене виникло відчуття, що стою на краю світу та зазираю в бездонний хаос вічної ночі, що починається за цим краєм. Мене охопив жах, і перед моїми очима промайнули ремінісценції з «Утраченого раю» та страшне сходження Сатани з проклятого царства темряви.

Коли місяць піднявся вище, я став помічати, що схили долини були зовсім не такими вертикальними, як здавалося спочатку. Виступи й оголені шари породи утворювали хорошу опору для ніг, завдяки чому можна було легко спуститися донизу, а за кілька сотень футів круте урвище і зовсім переходило в пологий спуск. Під впливом імпульсу, який я і зараз не можу собі пояснити до кінця, я взявся спускатися майже прямовисною стіною, насилу чіпляючись за виступи скель, поки не зупинився внизу, на пологому схилі, не відриваючи погляду від Стигійської глибини⁵, якої ще ніколи не торкався жоден промінчик світла.

Майже миттю мою увагу привернув дивний предмет величезних розмірів, розміщений на протилежному схилі, що круто підіймався приблизно на сто ярдів наді мною; обласканий променями висхідного місяця, яких він не знав, мабуть, уже мільйони років, цей предмет мерехтливо сяяв. Незабаром я переконався, що це була всього лише гігантська кам’яна брила, проте все ж не міг позбутися враження, що її контури та розташування не були результатом діяльності лише однієї природи. Коли мені вдалося розгледіти предмет детальніше, мене охопили відчуття, які я неспроможний висловити, бо, незважаючи на жахливу величину брили й її присутність у безодні, що відкрилася на морському дні ще за часів, коли світ був занадто молодий, щоб його могли заселяти люди, незважаючи на все це, я раптом цілком чітко втямив, що цей дивний предмет був ретельно оконтурений монолітом, масивне тіло якого мало на собі сліди майстерної обробки і, можливо, слугувало колись об’єктом поклоніння живих і мислячих істот.

Приголомшений, переляканий, і тим не менш відчуваючи щось на кшталт мимовільного трепету захоплення, властивого вченому або археологу, я уважно оглянув усе навколо. Місяць, що перебував майже в зеніті, яскраво та таємниче освічував стрімкі кручі, що облямовують розщелину, і в цьому майже денному сяйві мені вдалося розрізнити, що на дно каньйону стікає велика річка, яка звивається та зникає в протилежних його кінцях, майже зачіпаючи мої ноги своїми водами. Дрібні хвилі по інший бік розщелини танцювали біля основи величезного моноліту, на поверхні якого я міг зараз чітко бачити як написи, так і грубо висічені постаті. Написи були виконані ієрогліфічним письмом, абсолютно мені незнайомим, і складалися здебільшого з умовних символів, пов’язаних із водним середовищем. Серед знаків були риби, вугрі, восьминоги, ракоподібні, молюски, кити й їм подібні істоти. Все це було якесь неприродне порівняно з тим, що я будь-коли бачив у літературі. Деякі символи зображували якихось морських істот, вочевидь, невідомих сучасній науці, але їхні розкладені форми мені довелося раніше спостерігати на рівнині, що піднялася з океану.

Але більше за все я був зачарований мальовничою різьбою. По той бік потужного потоку води між мною та кам’яною брилою розмістилися кілька барельєфів, які, завдяки їхнім величезним розмірам, можна було розгледіти, не напружуючи зір. Присягаюся, що їхні сюжети могли б викликати заздрість у самого Доре⁶. Гадаю, що ці об’єкти за задумом мали зображати людей або принаймні певний рід людей, хоча ці істоти були зображені, як риби, що або метушилися в водах якогось підводного грота, або вшановували монолітну святиню, яка також перебувала під хвилями. Не наважуюся зупинятися докладно на їхніх обличчях і формах, бо один лише спогад про це може довести мене до нестями. Гротескні такою мірою, що недоступні, мабуть, навіть уяві По або Булвера⁷, вони були по-бісівському людиноподібними в своїх загальних рисах, незважаючи на перетинчасті руки та ноги, неприродно широкі й обвислі губи, скляні вирячені очі й інші особливості, згадувати про які мені надто неприємно. Вельми дивно, але вони, схоже, були висічені майже без урахування пропорцій їхнього тла. Наприклад, одну з істот було зображено, коли вона вбиває кита, який за величиною ледь перевищував китобоя. Як я вже казав, я відзначив про себе гротескність постатей та їхні дивні розміри; проте за мить вирішив, що це просто боги, вигадані якимось первісним племенем рибалок або мореплавців, чиї останні нащадки вимерли за багато тисячоліть до появи першого родича пілтдаунської людини⁸ або неандертальця. Охоплений побожним страхом, який викликала в мені ця картина минулого, що несподівано постала перед моїми очима і за зухвалістю перевершує концепції навіть найсміливіщих із антропологів, я стояв у глибокій задумі, а місяць відкидав химерні відблиски на поверхню безмовного каналу, що лежав переді мною.

Потім раптом я побачив його. Піднявшись над темними водами та викликавши цим лише легке, майже безгучне спі-нення, якийсь незвичайний предмет плавно увійшов у поле мого зору. Величезний, що нагадує Падифема, й усім своїм виглядом викликає почуття відрази, він кинувся, наче чудовисько із жаских снів, до моноліту, обхопив його гігантськими лускатими руками та схилив до постаменту свою огидну голову, вичавлюючи із себе при цьому якісь ритмічні звуки, що не піддаються опису. Мабуть, у ту мить я й з’їхав із глузду.

Майже не пам’ятаю свого божевільного підіймання на шпиль скелі та повернення до покинутого човна – ці дії я вчинив в якомусь несамовитому маренні. Мені здається, що всю дорогу я не переставав співати, а коли у мене не залишалося сил для співу, брався бездумно реготати. У мене залишилися неясні спогади про сильну бурю, яка трапилася за якийсь час після того, як я дістався до човна; у будь-якому разі, можу сказати, що я чув гуркіт грому й інші звуки, які природа приносить лише в стані найбільшого шаленства.

Коли я повернувся з небуття, то виявив, що перебуваю в шпиталі міста Сан-Франциско, куди мене доправив капітан американського корабля, який підібрав мій човен у відкритому океані. Марячи, я дуже багато патякав, однак, наскільки збагнув, моїм словам не надали якоїсь ваги. Мої рятівники нічого не знали про жодне зміщення пластів суходолу в акваторії Тихого океану; тому я вирішив, що не варто переконувати їх у тому, у що вони все одно не змогли б повірити. Якось я знайшов одного знаменитого етнолога та здивував його несподіваною кількістю своїх запитань щодо стародавньої палестинської легенди про Даґона, Бога риб, але дуже скоро второпав, що мій співрозмовник безнадійно обмежений, тому облишив свої спроби щось у нього випитати.

Це трапляється вночі, особливо коли на небі стоїть опуклий спадистий місяць. Тоді я знову бачу цей предмет. Я пробував приймати морфій, проте наркотик дав лише тимчасовий перепочинок, а потім захопив мене в полон, зробивши рабом без будь-якого сподівання на звільнення. І зараз, після того, як я подав повний звіт, який стане джерелом інформації або, ймовірно, предметом презирливого зацікавлення міщан, мені залишається лише покласти цьому край. Я часто питаю себе: чи не було все, що сталося зі мною, справжнісіньким фантомом, всього лише химерним результатом діяльності хворого мозку в той час, як після втечі з німецького військового корабля я лежав у гарячці у відкритому човні під променями палючого сонця. Задаю собі це запитання, але відповіддю мені слугує реальне огидне бачення. Не можу думати про морські глибини без сіпання, яке викликають у мене безіменні істоти, які саме в цю мить, можливо, повзуть і важко ступають по слизькому морському дну, поклоняються своїм стародавнім кам’яним ідолам і вирізують власні огидні постаті на підводних гранітних обелісках. Мрію про той час, коли вони підіймуться над морськими хвилями, щоб схопити своїми смердючими кігтями та всуціль захопити залишки кволого, виснаженого війною людства, про час, коли суходіл сховається під водою, і темні океанські простори підіймуться серед вселенського непроглядного пекла.

Кінець близько. Я чую гамір біля дверей, ніби зовні об них б’ється якесь важке слизьке тіло. Воно не повинно застати мене тут. Боже, ця рука! Вікно! Мерщій до вікна!