© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019

© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Маленька скляна плящинка

– Лягти в дрейф, там щось є з підвітряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловік, якого звали Вільям Джонс.

Він був капітаном невеликого кетботу^[1], в якому він сам і купка людей пливли морем тієї миті, коли, власне, й починається наша історія.

– Таки є, сер, – підтвердив Джон Таверз, і корабель кинув якір.

Капітан Джонс простягнув руку до предмета, який, як він тут же з’ясував, був скляною пляшкою.

– Та це лише пляшка з-під рому, яку кинули за облавок із корабля, що плив кудись, – сказав він, але все ж із цікавості витягнув її.

Атож, це була пляшка з-під рому, і він уже намірявся кинути її назад, коли помітив клаптик паперу всередині. Відтак витягнув його і прочитав:

«1 січня 1864 року

Моє ім’я Джон Джонс, і зараз, коли пишу цього листа, мій корабель стрімко занурюється на дно разом із скарбом на облавку. Я перебуваю в місці, зазначеному на доданій мапі».

Капітан Джонс перевернув аркуш. На іншому боці була мапа, на краю якої були написані такі слова:

«Пунктирні лінії означають курс, яким ми йшли».

– Таверзе, – збуджено вигукнув капітан Джонс. – Прочитайте це.

Таверз зробив те, що йому звеліли.

– Гадаю, нам варто туди піти, – зауважив капітан Джонс. – Як гадаєш?

– Як скажете, – відповів Таверз.

– Ми зафрахтуємо шхуну сьогодні ж, – заявив капітан.

– Гаразд, – погодився Таверз.

Вони орендували корабель і вирушили, керовані пунктирною лінією мапи. За чотири тижні вони досягли вказаного місця. Водолази пірнули на дно та випірнули із залізною пляшкою. У ній вони знайшли шматок брунатного паперу з кількома рядками, які важко було розрізнити:

«3 грудня 1880 року

Любі шукачі скарбів, прошу мені дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив із вас, але вам піде на користь нічого не отримати за свій безглуздий вчинок».

– Дуже добре, – сказав капітан Джонс. – Читай далі.

«Однак я компенсую ваші витрати на дорогу до того місця, де ви знайшли вашу пляшку, і назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларів, і ви знайдете їх у залізній скриньці. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав її разом із залізною скринькою, а потім знайшов гарне місце, де сховав другу пляшку. Сподіваюся, що покладені гроші компенсують ваші витрати. На цьому закінчую.

Анонім».

– Я хотів би проломити йому макітру, – зронив капітан Джонс. – Нумо пірни й витягни ті 25 тисяч.

За хвилину пірнальник повернувся із залізною скринькою під пахвою. У ній знайшли ті 25 тисяч. Вони відшкодували їхні витрати, але не думаю, що вони іще колись вирушать у загадкове місце, вказане таємничою пляшкою.

Звір у печері

Крижане передчуття, що настирливо кружляє у моїй скутій, але ще здатній опиратися свідомості, перейшло у впевненість. Я був сам, остаточно і безнадійно сам-один у лабіринті широкої пащі Мамонтової печери. Тупцяючи на місці, я оглядав простір напруженим поглядом, але ніде мені не відкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити мені більше благословенного світла дня, не пестити поглядом милі пагорби та долини прекрасного світу, що залишився десь далеко, мою свідомість не могла більше плекати навіть тінь надії. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти філософів, і я відчув неабияке задоволення від безпристрасності своєї поведінки: хоча мені доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещасні, котрі опинилися в такій ситуації, я не відчував нічого навіть близького до такого стану і залишався тією ж мірою незворушним, якою усвідомлював повну втрату орієнтації.

Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межі, відведені для прогулянок, ні на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекає на мене, – міркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моїм гробівцем, прийме мене так само привітно, як і кладовище». І це міркування відгукнулося в мені хвилею спокою, а не розпачу.

Я був упевнений: попереду на мене чекає остання ознака приреченості – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я відчував, що мене чекав інший кінець. Мені не було кого звинувачувати у своєму лихові, адже без відома гіда я покинув слухняні шеренги шанувальників пам’яток і вже більше години блукав заповідними переходами. Але тепер чітко второпав, що мені не знайти у павутині лабіринту шлях, яким я відійшов від своїх супутників.

Світло від ліхтарика бліднуло; наближалася мить, коли непроглядна пітьма земної пащеки мала охопити мене. Усередині непевного кола світла, що тануло, я заціпеніло малював собі точну картину наближення своєї смерті. Мені спало на думку почуте повідомлення про колонії хворих на туберкульоз, які оселилися у цьому велетенському гроті, сподіваючись повернути собі здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його постійною температурою, чистим повітрям, вічним спокоєм, але знайшли лише смерть, і їх виявили закляклими у дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи і тепер мізкував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такому здоровому та дужому чоловікові, як я. «Що ж, – зловісно сказав я собі, – якщо голод не обірве моє життя занадто квапливо, мені випаде рідкісна нагода кардинально вплинути на загадку».

Промінчики світла звело останньою судомою, і їх поглинула темрява. Я вирішив випробувати всі можливості для порятунку, не нехтуючи навіть найхимернішими; тому зібрав усю міць своїх легенів у марній надії привернути увагу провідника серією глухих волань. Та, лементуючи, у глибині душі я ще сподівався, що вони не досягнуть мети, і мій голос, гучний, відбитий нескінченними зламами чорного лабіринту, що поглинув мене, увіллється лише в мої вушні раковини.

Проте я нашорошив вуха, коли раптом мені здалося, що я вловлюю кроки, які наближаються і м’яко втискаються у кам’яну підлогу печери. Невже звільнення прийшло так хутко? Невже всупереч моєму жаскому передчуттю провідник помітив мою злочинну відсутність і рушив моїми слідами, щоб знайти мене у заплутаному королівстві вапняку? Ці запитання осяяли мене наростаючими радощами, і я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом моє захоплення змінилося жахом. Мій слух, завжди чуйний, а тепер іще більше загострений цілковитою тишею печери, доніс до заціпенілої свідомості впевненість, що ці кроки не схожі на кроки людини. У похмурій нерухомості підземелля хода провідника відгукнулася б виразним гострим дріботінням. А звук цих кроків був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрізнив у ході чотири такти замість двох.

Я більше не сумнівався, що своїми зойками розбудив якогось дикого звіра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печері. «Імовірно, – міркував я, – Всевишній погрожує мені не голодом, а іншою, швидкою та милосерднішою смертю?»

Інстинкт самозбереження, який ще теплів у мені, ворухнувся в моїх грудях, і хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення від повільного жорстокого кінця, я вирішив розлучатися з життям лише найвищою ціною. Як не дивно, але щодо прибульця я не відчував нічого, окрім ворожості. Оцінивши ситуацію, я зачаївся, сподіваючись, що загадковий звір, не чуючи ні звуку, втратить орієнтацію, як це сталося зі мною, й омине мене. Однак моїм надіям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звір відчув мій запах, що заполонив неторканий простір печери.

Я озирнувся вусібіч у пошуках зброї, яка захистила б мене від нападу невидимого у страшній пітьмі печери ворога. Мені вдалося намацати найбільший камінь із тих, що валялися всюди, і я вчепився в нього обома руками, готуючись до відсічі та змирившись із неминучістю. Тим часом шурхотіння, від якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсім близько. Втім, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається тварина, яка переміщається з характерним перебором між задніми та передніми лапами. Однак упродовж кількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногої істоти. Я ламав собі мізки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна істота заплатила за свою цікавість, яка штовхнула її досліджувати вхід до похмурого гроту, довічним ув’язненням в нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами і пацюками і, либонь, рибкою, що трапляється в розливах Зеленої річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери».

Я заповнював своє похмуре вчування роздумами про те, як викручує перебування в печері фізичну конституцію живих створінь, викликаючи в пам’яті огидний зовнішній вигляд померлих тут сухотних: адже місцева традиція пов’язувала каліцтва саме з тривалим підземним життям. Раптом мене осінило: навіть якщо мені вдасться зіткнутися із супротивником, я ніколи так і не побачу, який він має вигляд, оскільки мій ліхтарик уже давно згас, а сірників я з собою не прихопив. Мій мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене і дедалі з більшою силою тиснула на мене, жаскі та лячні силуети. Ближче, іще ближче – жахливі кроки лунали зовсім поруч. Здавалося, що мій пронизливий зойк рвався назовні, але, навіть якби я і наважився верескнути, навряд чи мій голос послухався б мене. Я скам’янів від жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впорається з каменюкою, коли настане мить жбурнути її в чудовисько, що насувалося. Рівномірний відголос кроків чувся поруч, тепер уже справді поруч. Я розрізняв важке сапання звіра і, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку і втомилася. Несподівано відьмацькі чари розвіялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бік темного простору, звідки линули дихання та шелест, і дивним чином каменюка відразу ж досягла мети: я почув, як хтось відскочив і завмер.

Пристосувавшись, я жбурнув іще один камінь, і цього разу удар перевершив усі мої сподівання; радість заполонила мене, бо я почув, як істота звалилася всією своєю вагою і залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стіни. До мене долинало дихання – важкі вдихи і видихи, і я раптом усвідомив, що у мене під рукою більше немає нічого, що могло б поранити звіра. Я більше не відчував колишнього бажання з’ясувати, ким є цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався підібратися до тіла, водночас я більше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити іще жевріюче життя. Замість цього я чкурнув із усією швидкістю, на яку тільки був іще здатен, у тому напрямку, звідки прийшов. Раптом я вловив звук, скоріше навіть регулярну послідовність звуків. За мить вона розпалася на гострі металеві дробинки. Геть сумніви. Це був провідник. І тоді я заволав, я заверещав, залементував, навіть завив від захвату, позаяк зауважив у склепінчастому прольоті примарний мерехтливий відблиск, який, наскільки я зрозумів, не міг бути нічим іншим, як відбитою світлом ліхтарика тінню. Я мчав назустріч відблиску і раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся біля ніг провідника. Пригорнувшись до його черевиків, я відкинув свою хвалену стриманість і, плутаючись у словах, белькотів приголомшеному слухачеві свою страшну оповідку, перемішану з потоком пишномовних виявів вдячності. Поступово я відчув, що розум повертається до мене. Провідник зауважив мою відсутність, аж коли група опинилася біля виходу з печери, й, інтуїтивно обравши слушний напрямок, пірнув у лабіринт проходів, що починалися у тому місці, де він востаннє балакав зі мною; йому вдалося знайти мене після чотирьох годин пошуків.

Слухаючи розповідь провідника, я, підбадьорений світлом і тим, що більше вже не сам, став мізкувати про дивну істоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки від нас. Мною опанувала спокуса розірвати промінчиком світла завісу таємниці, що приховувала вигляд моєї жертви. Почуття ліктя підігріло мою мужність, і я зробив кілька кроків у бік арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, біле, біліше навіть за вапняк, що випромінює білизну. Просуваючись із усією обережністю, ми, немов у єдиному пориві, зойкнули від подиву: знахідка ніяк не відповідала жодному мислимому уявленню про монстрів. Перед нами лежала велетенська людиноподібна мавпа, що відбилася, мабуть, від мандрівного звіринцю. Її вовна була білосніжною, вибіленою, певна річ, чорнильною чорнотою підземних палаців і на диво тонкою. Рідка на тілі, вона розкішною копицею вкривала голову та спадала на плечі. Риси обличчя цієї зваленої істоти були приховані від нас. Її кінцівки були дивно розкинуті, втім, у них чаїлася розгадка зміни ходи, на яку я звернув увагу раніше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всі чотири, то лише дві опори. Довгі, по-щурячому гострі кігті нависали над подушечками пальців. Кінцівки не виглядали чіпкими, анатомічний факт, який пояснює проживання в печері, як і бездоганна, майже містична білизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.

Дихання слабшало, і провідник узявся за пістолет, аби вколошкати звіра, але той несподівано видав звук, який змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Він не був схожий на лемент мавп, його неприродність могла пояснюватися лише впливом безмежної та могильної тиші, потривоженої тепер відблисками світла, втраченого дивною істотою відтоді, як вона заглибилася в печеру. Звук, що завмирав, глибокий і тремтячий, не укладався в жодну з відомих мені класифікацій. Несподівано ледь вловний спазм пробіг її тілом. Передні кінцівки сіпнулися, задні зсудомило. Конвульсія підкинула білосніжне тіло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене і на якусь мить паралізував мою увагу. Чорні, пекучо-вугільні очі жахливо контрастували з білизною тіла. Як у будь-яких бранців печери, його очі, позбавлені райдужної оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважніше, я звернув увагу на не дуже розвинені щелепи та незвичну для приматів гладкість обличчя без слідів щетини. Лінії носа були швидше правильними. Немов заворожені, ми не могли відвести погляду від моторошного видовища. Тонкі губи розтулилися, випустивши вже тінь звуку, після чого істота упокоїлася назавжди.

Провідник учепився в лацкани мого плаща, і його затрясло так сильно, що ліхтарик шалено затремтів і на стінах затанцювали химерні тіні. Випроставшись, я стояв нерухомо, не відводячи очей від істоти. Страх минув, поступившись місцем подиву, співчуттю та побожному трепету; бо звуки, які видала жертва, поцілена мною і простягнута перед нами на камінні, відкрили істину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного підземелля, був, принаймні колись давно, людиною.