Минуло два дні, і на борту «Пекводу» зчинилася метушня. Тепер не тільки лагодили старі вітрила, але й привозили нові, разом зі згортками парусини і бухтами канатів, – загалом, усе свідчило про те, що роботи з оснащення судна добігають кінця. Капітан Пелег тепер зовсім не сходив на берег, а цілоденно сидів у своєму вігвамі і пильно стежив за роботою матросів; на березі всі справи залагоджував Білдад, а в трюмі і на щоглах робота йшла до пізньої ночі.
Наступного дня, після того як Квіквег підписав папери, скрізь, де тільки могли перебувати матроси з «Пекводу», дали оголошення, що до ночі всі сундуки мають бути доправлені на борт, бо корабель може відпливти кожної миті. Тому ми з Квіквегом завантажили свої речі на корабель, а самі вирішили ночувати на березі до самого відплиття. Але попередження, як то ведеться в таких випадках, виголосили заздалегідь і корабель ще кілька днів стояв біля причалу. Та й не дивно: адже треба було владнати безліч справ, перш ніж «Пеквод» буде готовий до плавання.
Кожен знає, яка сила-силенна речей – ліжка, сковорідки, ножі та виделки, лопати й обценьки, серветки, щипці для горіхів і таке інше – потрібна у такій справі, як домашнє господарство. Так само і в китобійному рейсі, коли довгі три роки доводиться вести велике господарство в океані, далеко від крамарів, вуличних торгівців, лікарів, булочників і банкірів. Звичайно, все це стосується і торгових кораблів, але зовсім не тією мірою, як китобійних. Адже, окрім тривалості рейсів, великої кількості предметів, конче необхідних для промислу, і неможливості поновлювати їхні запаси у тих далеких портах, куди зазвичай заходять ці кораблі, слід також зважати на те, що з усіх кораблів саме китобійні найчастіше наражаються на небезпеку, і особливо – на небезпеку втратити ті речі, від яких залежить успіх самого промислу. Тому на кораблі є запасні вельботи, запасний рангоут, запасні ліні і гарпуни – усе є в запасі, окрім капітана і корабля.
Коли ми прибули на острів, трюми «Пекводу» вже були завантажені яловичиною, хлібом, водою, пальним, залізними обручами і бондарними заклепками. І все ж таки, як я вже згадував, ще кілька днів по тому безупинно підвозили всілякі додатки та доважки – і малі, й великі.
Головною особою серед тих, хто керував підвезенням і вантажними роботами, була сестра капітана Білдада – сухорлява стара леді з надзвичайно рішучою і завзятою вдачею, але при цьому дуже доброзичлива; певно, вона твердо вирішила, що робить усе можливе, аби на «Пекводі» ні в чому не було нестачі. Вона то з’являлася на кораблі зі слоїком маринованих овочів для комори, то дріботіла зі жмутиком пір’їн, щоб поставити їх на стіл старшого помічника, де звичайно вносилися записи до бортового журналу; а часом приносила клаптик фланелі, щоб прогріти чийсь застуджений поперек. Жодна жінка не відповідала так своєму імені, бо цю турботливу леді звали Черіті[6], – тітонька Черіті, так її звали всі. Мов сестра милосердя, ця милосердна тітонька Черіті цілий день метушилася, докладаючи руки, а так само й серце, до всього, що обіцяло безпеку, зручність і втіху присутнім на борту корабля, з яким були пов’язані ділові інтереси її любого брата Білдада і в який вона сама вклала кількадесят збережених на старість доларів.
І дивний, просто-таки дивовижний вигляд мала ця славетна прихильниця квакерської віри, коли останнього дня зійшла на палубу, тримаючи в одній руці довгий черпак для китового жиру, а в другій – ще довшу китобійну острогу. Сам Білдад, та й капітан Пелег, теж не пасли задніх. Наприклад, Білдад носив при собі довгий список предметів, яких ще бракувало, і щоразу, коли прибувала нова партія вантажу, ставив на своєму папірці позначку. Час від часу з кістяного лігва, спотикаючись, вибігав Пелег, лаяв через люки тих, хто працював унизу, лаяв тих, хто лагодив снасті на щоглах угорі, і зрештою, накричавшись, залазив назад у вігвам.
У ці дні ми з Квіквегом часто приходили на корабель, і часто я питав про капітана Ахаба, про його здоров’я і про те, коли він прибуде на свій корабель. У відповідь я чув, що капітан Ахаб почувається краще, що він видужує і що його чекають на кораблі щодня, а поки що капітани Білдад і Пелег подбають про все необхідне для оснащення корабля. Якби я був цілком відвертим із самим собою, я б зрозумів, що в глибині душі мене не дуже приваблювала перспектива вирушити в далеке плавання, так і не побачивши людину, яка стане абсолютним диктатором на кораблі, щойно ми вийдемо у відкрите море. Та коли ти підозрюєш якісь негаразди, але вже вліз у цю справу, ти мимохіть намагаєшся приховати всі підозри навіть від самого себе. Я нічого про це не говорив і намагався ні про що не думати.
Нарешті оголосили, що протягом завтрашнього дня ми неодмінно відпливемо. Тому наступного ранку ми з Квіквегом вирушили на пристань ще вдосвіта.
Було близько шостої, але сірий імлистий світанок ще тільки починав зоріти, коли ми увійшли на пристань.
– Там наче біжать якісь матроси, – сказав я Квіквегу. – Певно ж, це не примари. Отже, ми відпливаємо на світанні. Поквапмося!
– Зупиніться! – пролунав голос, що належав чоловікові, який тихцем підійшов до нас ззаду, поклав кожному руку на плече і, пролізши між нами, стояв так, трохи посунувшись уперед і блимаючи то на Квіквега, то на мене дивним тяжким поглядом. Це був Ілія.
– Йдете на корабель?
– Відчепіться! – сказав я.
– Ану, ти, – гримнув Квіквег, скинувши з плеча його руку. – Іди геть!
– То ви йдете не на корабель?
– На корабель, – відповів я. – А вам що з того? Знаєте, містер Ілія, мені здається, ви не надто чемні.
– Ні… цього я не знав, – мовив Ілія, у якомусь повільному здивуванні перевівши з мене на Квіквега свій чудний погляд.
– Іліє, – сказав я тоді, – ви зробите мені і моєму другу велику послугу, якщо негайно залишите нас. Ми вирушаємо до Індійського і Тихого океанів і не хотіли б, щоб нас затримували.
– Он воно що! А до сніданку ви повернетеся?
– Квіквегу, він несповна розуму, – сказав я. – Ходімо.
– Агов! – озвався до нас Ілія, коли ми відійшли від нього на кілька кроків.
– Не зважай на нього, Квіквегу, ходімо швидше.
Але він знову непомітно наздогнав нас і, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:
– А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якісь люди?
На це просте і зрозуміле запитання я відповів:
– Так, я начебто бачив чотирьох чи п’ятьох чоловік, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.
– Так, дуже неясно, – повторив Ілія. – Прощавайте.
Ми знову залишили його позаду, і він знову наздогнав нас і, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:
– А як ви гадаєте, чи знайдете ви їх тепер?
– Кого?
– Прощавайте. Прощавайте! – повторив він у відповідь і повернувся, щоб іти. – От що… Я просто хотів вас попередити… та це ні до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогодні, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хіба що перед Судом, – і, виголосивши цю недоладну промову, він нарешті пішов геть, неабияк спантеличивши мене своїм незрозумілим нахабством.
Коли ми піднялися на борт «Пекводу», нас зустріла мертва тиша – не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. Двері капітанської каюти були замкнені зсередини, усі люки задраєні і закладені зверху бухтами канатів. Ми пройшли на бак і побачили там один відкритий люк. Знизу пробивалося світло. Ми спустилися, але побачили там тільки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Він лежав долілиць, носом у стиснуті руки, розлігшись на двох зіставлених разом скринях, і спав мертвим сном.
– Як ти гадаєш, Квіквегу, де поділися ті матроси, котрих ми бачили? – спитав я, розгублено втупившись у сплячого.
Але Квіквег не побачив на пристані нічого, і тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілія з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу і, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квіквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут і охороняти тіло, тож нехай він влаштовується якнайзручніше. Він поклав долоню сплячому на сідниці, ніби перевіряючи, чи м’яко буде сидіти, а потім мовчки всівся зверху.
– Боже правий! Квіквегу, не треба так сидіти, – сказав я.
– О! Дуже зручна місце, – відповів Квіквег. – Мій острів так сидіти. А з лицем нічого не бути.
– Лице! – здивувався я. – Ти називаєш це лицем? А втім, вираз у нього вельми дружній. Та поглянь, він ледве дихає, просто задихається. Злазь скоріше, Квіквегу, ти надто важкий, тобі не слід так поводитися з обличчям цього бідолахи. Злазь, Квіквегу! Дивися, він тебе зараз скине. Як це він досі не прокинувся?
Квіквег зліз, умостився на скрині біля самої голови сплячого і запалив свій томагавк. Я сів біля ніг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сиділи, Квіквег у відповідь на моє запитання розповів мені своєю покрученою мовою, що в нього на батьківщині, де не знають ні диванів, ні ослонів, правителі, вожді та інші великі люди зазвичай відгодовують представників простолюду, щоб ті правили їм за канапу; таким чином, бажаючи умеблювати свою оселю, ви можете купити вісім чи десять ледарів і розставити їх на свій смак в альковах та нішах; для прогулянок це також вельми зручно, набагато зручніше, ніж садовий стілець, який складається у дощечку, – в разі потреби вождь підкликає до себе слугу і наказує йому зобразити з себе диван десь під гіллястим деревом, яке росте, може статися, посеред багнюки.
Щоразу, коли я передавав Квіквегу томагавк, він, не уриваючи своєї оповіді, змахував гострим кінцем просто над головою сплячого.
– Нащо ти це робиш, Квіквегу?
– Дуже просто вбивав. О! Дуже просто!
І він поринув у бурхливі спогади, навіяні люлькою-томагавком, яка, наскільки я зрозумів, за своєю подвійною сутністю не лише приносила втіху його душі, але й розсікала голови його ворогів; але тут сплячий нарешті привернув нашу увагу. Густий тютюновий дим сповнив темне приміщення, і це на нього подіяло. Спершу він почав дихати ще важче, потім у нього, мабуть, закрутило в носі, він кілька разів перевернувся, а потім сів і протер очі.
– Ви, курці, – видихнув він. – Хто ви такі?
– Ми з команди, – відповів я. – Коли відпливаємо?
– Он як. То ви йдете на «Пекводі»? «Пеквод» відпливає сьогодні. Капітан приїхав уночі.
– Який капітан? Ахаб?
– А якого вам іще треба?
Я хотів був задати йому ще кілька запитань стосовно Ахаба, та цієї миті на палубі почувся шум.
– Еге, Старбак заворушився, – мовив старий. – Ваш старший помічник – молодець, їй-богу. Чоловік хороший, і Бога шанує. Та я бачу, уже всі попрокидалися. Піду і я. – З цими словами він піднявся на палубу, і ми пішли слідом за ним.
Сонце вже сходило, вже зовсім розвиднілося. Незабаром почав збиратися екіпаж; матроси приходили по двоє, по троє; у такелажників кипіла робота, помічники капітана теж взялися до справи; з берега весь час підвозили всілякі останні дрібниці. Тільки капітан Ахаб досі лишався невидимим у темному сховиську своєї каюти.
О проекте
О подписке