Але час мені вже облишити свої міркування й перейти до фактів. Отже, я найперше – трохи завдяки своєму шпигуванню, а трохи з тітчиних зауважень – дізнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що він не має ніякої практичної, конкретної роботи, а весь свій час віддає роздумам і книжкам. Він щодня довго лежав у ліжку, часто вставав аж перед самим обідом і в халаті ходив зі спальні до кімнати й назад. Та кімната, велика, зручна мансарда з двома вікнами, вже через кілька днів після його вселення набула зовсім іншого вигляду, аніж мала за інших пожильців. У ній з’явилося багато речей, і з часом їх ставало дедалі більше. На стінах були порозвішувані картини, попришпилювані малюнки, деякі вирізані з журналів, і Галер їх часто міняв. Там були південні краєвиди, знімки якогось німецького провінційного містечка, мабуть, Галерової батьківщини, а поміж ними – барвисті, яскраві акварелі (згодом ми дізналися, що він сам їх і малював) і фотографія вродливої молодої жінки чи, може, дівчини. Якийсь час на стіні висіло зображення сіамського Будди, потім його змінила репродукція «Ночі» Мікеланджело, а ще пізніше – портрет Махатми Ганді. Книжки не тільки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди – на столі, на гарному старовинному секретері, на канапі, на стільцях, на підлозі. Вони були з закладками, що весь час міняли своє місце. Книжок чимдалі більшало, бо Галер не лише приносив їх цілими паками з бібліотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цій кімнаті живе вчений, тим паче що в ній вічно хмарою стояв цигарковий дим і всюди видніли недокурки й попіл. Проте книжки здебільшого були не наукові, а художні – твори письменників усіх часів і народів. Якийсь тиждень на канапі, де він, бувало, пролежував цілі дні, я бачив усі шість грубих томів одного твору кінця вісімнадцятого сторіччя під назвою «Софіїна подорож з Мемеля до Саксонії». Повні збірки творів Ґете й Жан-Поля були добре зачитані, так само як і Новаліс, Лессінґ, Якобі й Ліхтенберґ. Кілька томів Достоєвського були повні списаних карток. На великому столі між книжками й паперами часто красувався букет квіток, там же серед попільничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, і – це теж треба сказати – стояли пляшки з різними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна італійського червоного вина, купованого в сусідній крамничці, інколи я там бачив також пляшку бурґундського чи малаги. Бутель вишневої наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потім поставив його в куток кімнати, де він і припав порохом, більше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування і відверто признаюся, що ці ознаки хоч наче й сповненого духовних запитів, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя перші дні викликали в мене недовіру й відразу. Я не тільки людина з міщанськими звичками, не тільки люблю впорядковане життя, а й не п’ю та не курю, і ті пляшки не подобались мені ще дужче, ніж мальовничий нелад у Галеровій кімнаті.

Не лише сон і праця чужинця залежали від примхи й настрою – їв і пив він також без ладу. Не раз він узагалі не виходив з дому і, крім чашки кави на сніданок, цілий день нічого в рот не брав; інколи тітка знаходила в кімнаті лушпиння від банана – то була вся його їжа, але бували й такі дні, коли він харчувався в ресторанах: то в дорогих і вишуканих, то в звичайних пивничках на передмісті. Здоров’я в нього, видно, було погане. Крім того, що він мав хворі ноги й насилу підіймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й інші недуги. Якось він проговорився, що вже багато років хворіє на шлунок і на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що він пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свідком, як він швидко, ніби граючись, випивав вино, але ні я, ні хтось інший не бачив його справді п’яним.

Ніколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусіди, що винаймають поряд кімнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свій подив, побачив, що пан Галер сидить на помістку між другим і третім поверхом. Він сидів на верхній сходинці й відсунувся вбік, щоб пропустити мене.

– Вам недобре? – спитав я. – То я проведу вас нагору.

Галер підвів на мене очі, і я помітив, що ніби збудив його зі сну. Поволі на обличчі в нього проступила усмішка, та гарна, жаліслива усмішка, від якої в мене так часто ставало тяжко на серці, і він запросив мене сісти біля нього. Я подякував і сказав, що не звик сидіти на сходах перед чужими дверима.

– Ну так, ви маєте рацію, – мовив він, і усмішка осяяла все його обличчя. – Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого мені захотілось тут трохи посидіти.

І він показав помісток перед помешканням на другому поверсі, де жила якась удова. На невеличкій, викладеній паркетом латочці між сходами, вікном і заскленими дверима стояла під стіною висока шафа з червоного дерева зі старовинними олов’яними оздобами, а перед шафою на маленьких, низеньких підставках – два вазони у великих горщиках, азалія й араукарія. Вазони були гарні і завжди дуже чисті й доглянуті, на що я вже також з приємністю звертав увагу.

– Гляньте на цей помісток з араукарією, що так чудесно пахне, – сказав Галер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей дух натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, найвищий вияв міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов’язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов’язкам.

Оскільки я мовчав, він повів далі:

– Тільки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облізлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести у своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує.

Він спробував підвестися. Я побачив, як йому було важко, і трохи підтримав його; він прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як раніше моя тітка, піддався чарам, що їх часом наче випромінював цей дивний чоловік. Ми поволі рушили сходами вгору, а коли дійшли до його дверей, він, уже з ключем у руках, ще раз глянув мені у вічі і приязно сказав:

– Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь від людей, на узбіччі. Але думаю, що вас також цікавлять книжки й таке інше. Тітка якось казала мені, що ви скінчили гімназію і добре знали грецьку мову. Показати вам один вислів Новаліса, на який я натрапив сьогодні вранці? Я певен, що він і вам сподобається.

Він завів мене до своєї кімнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик і заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотів мені показати.

– А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте, – мовив він. – «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадує нам, що ми високорозвинені істоти». Гарно! І це за вісімдесят років до Ніцше! Але я мав на думці не цей вислів. Хвилиночку… Ось він. Слухайте: «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.

Тепер Степовий Вовк справді зацікавив мене, і я трохи посидів у нього. А після цього ми часто розмовляли, коли зустрічалися на сходах чи на вулиці. Спершу під час цих коротких розмов, так само як під час розмови про араукарію, мені здавалося, що він трохи глузує з мене. Але я помилявся: він відчував до мене справжню пошану, як і до араукарії. Він був твердо переконаний у тому, що попав із суходолу у воду, відірвався від свого коріння, і його справді часом могла захопити звичайна, найбуденніша річ, наприклад пунктуальність, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося мені кумедним перебільшенням, таким собі дивацтвом освіченого нероби, грайливою сентиментальністю. Але я дедалі більше впевнювався, що зі свого порожнього світу, позбавленого живого повітря, світу вовчої самоти й відчуженості, він справді дивився на наш тісний міщанський світ з любов’ю і захватом, як на щось міцне й надійне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашній затишок, куди йому нема дороги. Він кожного разу, коли зустрічався зі служницею, що приходила до нас прибирати, доброю порядною жінкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тітка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити білизну або що в нього на пальті відривається ґудзик, він слухав її на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крізь якусь щілину в цей маленький мирний світ.

Уже під час нашої першої розмови там, біля араукарії, він назвав себе Степовим Вовком, і це також трохи здивувало і спантеличило мене. Що за химерне прізвисько? Але скоро я не тільки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тільки Степовим Вовком, та й досі не міг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав і прибився до нас, до міста з його стадним життям, – годі знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несміливої відчуженості, його дикої натури, його тривоги, його туги за домашнім теплом і його безпритульності.

Якось мені випала нагода спостерігати за ним цілий вечір. Це було на симфонічному концерті; я, на свій подив, виявив, що його місце недалеко від мого й він мене не помічає. Спершу виконували якусь річ Генделя – гарну, шляхетну мелодію, проте Степовий Вовк сидів, глибоко поринувши у свої думки, і, видно, не сприймав ані мелодії, ані того, що його оточувало. Байдужий до всього, самітний, чужий, він сидів, опустивши очі, і обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке. Потім заграли інший твір, коротку симфонію Фридемана Баха, і я вражено побачив, що вже після перших звуків мій загадковий сусід почав усміхатися; він цілком підпав під чари музики і, мабуть, забув про все на світі, бо хвилин із десять здавався таким радісним, замріяним, що я більше дивився на нього, ніж слухав музику. Коли симфонію дограли до кінця, він прокинувся від своїх мрій, випростався і ніби хотів підвестися й вийти, але все-таки лишився й дослухав останній номер концерту – «Варіації» Реґера, твір, який багатьом видається трохи задовгим і втомливим. Степовий Вовк, що спершу слухав уважно й доброзичливо, також розчарувався; він засунув руки в кишені й знов заглибився у свої думки, але вже не радісні й солодкі, а сумні, може, навіть неприємні, обличчя його немовби погасло, знов стало безбарвне й сіре, весь він набув вигляду старої, хворої, невдоволеної людини.

Після концерту я знов побачив його на вулиці й пішов слідом за ним. Загорнений у пальто, невеселий, стомлений, він подався в напрямку нашого кварталу, але перед одним старомодним ресторанчиком спинився, нерішуче глянув на годинник і зайшов усередину. Піддавшись миттєвому імпульсові, я також звернув у ресторанчик. Степовий Вовк примостився біля звичайного столика в маленькій кімнатці за баром, і господар з кельнеркою зустріли його як доброго знайомого. Я підійшов до нього, привітався й сів до його столика. Ми посиділи там з годину, і, поки я випив дві склянки мінеральної води, він замовив собі півлітра червоного вина, а тоді й ще чверть літра. Я сказав, що був на концерті, але він не підтримав цієї теми. Прочитавши етикетку на моїй пляшці, він спитав, чи я не вип’ю вина, яким він мене пригостить. Почувши, що я взагалі не п’ю вина, він з якимось безпорадним виразом на обличчі сказав:

– Що ж, дуже добре робите. Я також довгі роки утримувався від вина й постив, але тепер знов опинився під знаком Водолія, похмурого, мокрого сузір’я.

І коли я на ці слова жартома зауважив, що мене його віра саме в астрологію не вельми переконує, він знову відповів підкреслено ввічливим тоном, який мене часто ображав:

– Ваша правда, на жаль, я не здатен вірити і в цю науку.

Я попрощався й пішов, а Степовий Вовк повернувся додому аж пізно вночі. Проте хода його була тверда, і, як завжди, він не ліг відразу спати (я чув через стіну), а ще з годину сидів у своїй кімнаті.

Запам’ятався мені ще один вечір. Тітка пішла кудись, і я був удома сам. У вхідні двері подзвонили. Я відчинив їх і побачив молоду, дуже гарну жінку, а коли вона спитала про пана Галера, відразу ж упізнав її: це її знімок висів у його кімнаті. Я показав їй, у котрі двері стукати, й вернувся до себе. Але вона довго не затрималася в Степового Вовка: скоро я почув, що вони спустилися сходами й вийшли, жваво, радісно розмовляючи і сміючись. Мене дуже здивувало, що цей схимник має коханку, та ще й таку молоду, вродливу й елегантну. Всі мої уявлення про нього та про його життя знов похитнулися. Та не минуло й години, як він повернувся додому сам, важкою сумною ходою піднявся сходами нагору, а потім ще довго стиха ходив по кімнаті туди й назад, справді, наче вовк у клітці, і цілу ніч, майже до самого ранку, в нього світилося.

Я нічогісінько більше не знаю про їхні стосунки й хочу додати, що ще раз бачив його разом із тією жінкою, вже на вулиці в місті. Вони йшли під руку, і в нього був щасливий вигляд; мене знову вразило, скільки чару, навіть дитячої принади могло часом випромінювати його змучене лице самітника, і я зрозумів ту жінку, зрозумів також, чому моя тітка була до нього така прихильна. Але й того вечора він прийшов додому сумний і нещасний. Я зустрів його біля вхідних дверей; він, як уже не раз бувало, приніс під пальтом пляшку італійського вина і просидів із нею у своєму лігві до півночі. Мені його було шкода. Яке безрадісне, безнадійне, беззахисне було в нього життя!

Ну, я вже, мабуть, занадто розбалакався. Не треба більше ніяких розповідей і описів, щоб показати, що Степовий Вовк провадив життя самовбивці. Та все-таки я не вірю, що він наклав на себе руки, коли одного дня, заплативши те, що був винен, без попередження, не попрощавшись, зник із нашого міста. Відтоді ми нічого про нього не чули і досі зберігаємо кілька листів, що надійшли ще на його ім’я. Після себе Степовий Вовк не залишив нічого, крім цього твору, який він написав, перебуваючи в нашому місті. В невеличкій примітці він додав, що дарує його мені й я можу зробити з ним, що хочу.

Я не мав змоги перевірити, чи події, про які Галер розповідає в рукописі, мають якусь реальну основу, і не сумніваюся в тому, що вони в переважній більшості вигадані, але це не якісь пустопорожні вигадки, а швидше спроба висловити глибокі душевні переживання, надавши їм форми життєвих колізій. Напівфантастичні події, описані в Галеровому творі, мабуть, належать до останніх тижнів перебування його в нашому місті, і я певен, що в них також є частка реальних, об’єктивних переживань. На той час у нашого пожильця справді змінились і поведінка, і зовнішній вигляд, він став рідше бувати вдома, часом навіть не приходив на ніч і не торкався книжок. Я тоді рідко зустрічав його, але щоразу мене вражало, як він пожвавішав і помолодшав, а інколи здавався просто веселим. Щоправда, після того піднесення зразу настала нова тяжка депресія: він цілими днями лежав у ліжку, не хотів нічого їсти. Саме в той час знову з’явилася його коханка, і між ними відбулася незвичайно бурхлива, навіть брутальна сварка, яка сколихнула весь будинок і за яку потім Галер вибачався перед моєю тіткою.