Йозеф, звичайно, перший звернув увагу на свого майбутнього партнера в цій грі, Десиньйорі, й зацікавився ним. І не тільки тому, що Плініо був старшим за нього, вродливим, запальним юнаком, та ще й обдарованим оратором, а насамперед тому, що він був «звідти», з зовнішнього світу, некасталійцем, людиною, яка мала батька, матір, дядьків, тіток, братів та сестер і для якої Касталія з усіма її законами, традиціями та ідеалами була тільки етапом, відтинком шляху, тимчасовим пристановищем. Для цієї білої ворони Касталія не стала цілим світом, Вальдцель був для Плініо такою самою школою, як і всі інші, а повернення в «світ» не загрожувало йому ганьбою і карою, на нього чекав не вступ до Ордену, а кар’єра, шлюб, політична боротьба, одне слово, те «реальне життя», про яке кожному касталійцеві в душі хотілося б дізнатися якнайбільше, бо «світ» був для касталійця тим самим, що колись для схимника й ченця: чимось неповноцінним і забороненим, але й таємничим, цікавим, спокусливим. І Плініо справді не приховував своєї приналежності до того світу, нітрохи не соромився її, а навпаки, пишався нею. З великим запалом – наполовину це була ще хлоп’яча гра, але наполовину вже свідома програма дій – він наголошував на своїй окремішності й користався кожною нагодою, щоб протиставити свої світські погляди касталійським як кращі, правильніші, природніші, людяніші. При цьому він часто посилався на «природу» і «здоровий глузд», протиставляючи їх спотвореному, далекому від життя духові школи, не скупився на гучні слова, а проте в нього вистачало розуму й смаку не вдаватися до грубих провокацій і в загальному дотримуватись узвичаєних у Вальдцелі форм проведення диспутів. Боронячи «світ» і просте життя від «бундючної схоластичної духовності» Касталії, він намагався довести, що здатен зробити це зброєю самого супротивника; йому зовсім не хотілось опинитися в ролі дикуна, який витоптує квітники інтелектуальної освіти.

Не раз уже бувало, що Йозеф Кнехт приєднувався до гурту учнів, які обступали Десиньйорі, і, стоячи ззаду, мовчки, уважно слухав його палку мову. Він відчував цікавість, подив і страх, коли чув, як Плініо нещадно критикував усе те, що в Касталії свято шанували, брав під сумнів і висміював те, в що сам Кнехт вірив. Щоправда, він помічав, що далеко не всі слухачі надавали значення його словам, деякі явно слухали його тільки задля розваги, як слухають ярмаркового блазня, а деякі часто й заперечували Плініо, то глузуючи з його нападів, то відкидаючи їх. Але завжди біля того Плініо хтось та збирався, завжди він був у центрі уваги, і чи знаходився тієї хвилини опонент, чи ні, завжди до нього щось вабило товаришів, він був для них ніби якоюсь спокусою. З Йозефом було те саме, що й з рештою учнів, які збиралися гуртом навколо жвавого промовця і з подивом чи сміхом вислухували його тиради; і хоч він відчував збентеження, навіть страх, коли чув таку мову, все ж таки щось у ній зловісно вабило його, і не тільки тому, що вона була цікава, ні – вона зачіпала його куди глибше. Звичайно, в душі він не погоджувався зі сміливим промовцем, проте існували сумніви, про які досить було знати, що вони існують чи бодай можуть існувати, як уже ставало прикро. Спершу та прикрість була невелика: щось муляло його, тривожило, породжувало якесь дивне почуття – щось середнє між палким потягом до чогось несвідомого й муками нечистого сумління.

Певна річ, повинна була настати година, і вона справді настала, коли Десиньйорі помітив, що серед його слухачів є один такий, для якого його слова означають щось більше, ніж цікаву чи навіть негожу розвагу, заспокоєння потягу до суперечок, – мовчазний білявий хлопець, з гарними, тонкими рисами обличчя, але трохи несміливий: він червонів, бентежився й скупо відповідав на його, Плініо, привітні звертання. «Мабуть, цей хлопець давно вже приглядається до мене», – подумав Плініо й вирішив винагородити його якимось зичливим жестом, а потім і цілком завоювати. Він запросив його після обіду в гості до своєї кімнати. Та виявилося, що до цього несміливого, скромного хлопця не так легко було підступитися. На свій подив, Плініо побачив, що хлопець уникає його й не хоче заходити в розмову; запрошення він також не прийняв. Це в свою чергу зачепило за живе старшого, і він зразу ж почав домагатися прихильності мовчазного Йозефа, спершу тільки з самолюбства, а потім уже цілком щиро, бо відчув у ньому гідного супротивника, може, майбутнього приятеля або, навпаки, ворога. Він раз у раз помічав Йозефа неподалік від себе, бачив, що той напружено слухав його, проте завжди відступав, тільки-но Плініо хотів підійти до нього.

Така поведінка Йозефа мала свої причини. Він давно вже відчув, що в особі цього вільного слухача на нього чекає щось важливе, може, щось дуже гарне, якесь розширення його обрію, відкриття чогось нового, пізнання, а може, й небезпечна спокуса, в кожному разі, якесь незвичайне переживання. Першими ж своїми сумнівами й критичними думками, які в нього з’явилися після зустрічей з Плініо, Йозеф поділився зі своїм приятелем Ферромонте, але той не звернув на них уваги, вважаючи Плініо самовпевненим, марнославним хлопцем, якого не варто слухати, і зразу ж знов заглибився в свої музичні вправи. Щось підказувало Йозефові, що йому треба було б піти до директора й розповісти йому про свої сумніви і свою тривогу, але після тієї дрібної суперечки він уже не міг щиро, відверто поговорити з ним, боявся, що той його не зрозуміє або й ще гірше: сприйме його слова про бунтівника Плініо як своєрідний донос. І ось у цій скруті, яка ставала все тяжчою від спроб Плініо зав’язати з ним дружні стосунки, Йозеф звернувся з дуже довгим листом, що зберігся до наших днів, до свого покровителя й доброго генія, Магістра музики. В тому листі він між іншим писав: «Мені ще не ясно, чи Плініо сподівається знайти в мені однодумця, чи йому тільки потрібен співрозмовник. Сподіваюся, що слушне це друге припущення, бо навертати мене в свою віру означало б штовхати мене на зраду й руйнувати моє життя, тепер назавжди пов’язане з Касталією; за її межами я не маю ні братів, ні друзів, до яких міг би повернутися, коли б у мене часом виникло таке бажання. Але якщо навіть Плініо не наміряється накинути мені свої думки чи якось вплинути на мене, все ж таки його зухвала мова бентежить мене. Буду з Вами, шановний Магістре, цілком щирий: у думках Плініо є щось таке, на що я не можу відповісти простим «ні»; він промовляє до якогось голосу в мені, що часом дуже схильний з ним погодитись. Мабуть, це голос природи, і він гостро суперечить моєму вихованню й нашим тутешнім поглядам. Коли Плініо називає наших учителів і Магістрів кастою жерців, а нас, учнів, слухняною, кастрованою чередою, то це, звичайно, перебільшення, брутальні слова, але якась правда, певне, все-таки в них є, а то б вони так не тривожили мене. Він може казати дивовижні, страхітливі речі. Наприклад: Гра в бісер – це рецидив фейлетонної доби, порожня, безвідповідальна гра літерами, в якій ми розчинили мову різних мистецтв і наук; вона складається з самих асоціацій і грає самими аналогіями. Або: доказом хибності всієї нашої духовної освіти й нашого ставлення до життя може бути наша свідома неплідність. Наприклад, ми аналізуємо, каже він, закони й техніку всіх музичних стилів і епох, а самі не створили ніякої нової музики. Ми читаємо й тлумачимо, каже він, Піндара чи Гете, а самі соромимось писати вірші. Це докори, з яких я не можу просто посміятись. І вони ще не найгірші, не ті, що найдужче мене вражають. Гірше, коли він, наприклад, каже, що ми, касталійці, живемо, як штучно виведені співочі пташки, не заробляючи собі на хліб, не знаючи горя і боротьби за існування, не знаючи й не бажаючи знати про ту частину людства, на праці й на злиднях якої тримається наше розкішне життя». Лист кінчається словами: «Може, я зловживаю Вашою добротою і ласкою, шановний Магістре, і заслужив на Вашу догану. Полайте мене, накладіть на мене покуту, я буду тільки вдячний Вам за це. Але мені вкрай потрібна Ваша порада. Я ще зможу якийсь час витримати цей стан, але знайти з нього правильний вихід, скерувати події в належному напрямку не зумію, для цього в мене замало сили й досвіду, і, мабуть, найгірше те, що я не можу довіритися нашому директорові, хіба що Ви мені суворо накажете зробити це. Тому я й турбую Вас справою, що стає для мене дедалі більшим тягарем».

Нам було б надзвичайно важливо мати так само написану чорним по білому відповідь Магістра. Але Кнехт отримав її усно. Невдовзі після того як він послав листа, Магістр сам завітав до Вальдцеля, щоб прийняти іспит з музики, і першого ж таки дня мудро подбав про свого молодого друга. Ми знаємо про це з пізніших розповідей самого Кнехта. Магістр йому не полегшив завдання. Він почав з того, що ретельно перевірив оцінки Кнехта, а особливо його знання з тих предметів, які хлопець вивчав самостійно, і дійшов до висновку, що вони надто односторонні, – тут він погодився з директором і наполіг, щоб Кнехт сам сказав про це Цбінденові. Потім він дав докладні вказівки, як Кнехтові треба поводитися з Десиньйорі, й поїхав аж тоді, як обміркував усе це з директором. Наслідком Магістрових відвідин був не тільки знаменний, незабутній для всіх, хто його чув, поєдинок між Десиньйорі й Кнехтом, але й зовсім нові стосунки між Кнехтом і директором. Щоправда, вони й тепер не були такі щирі й таємничі, як між Кнехтом і Магістром музики, але напруження зникло, і їх ніщо вже не скаламучувало.

Нова роль, яка тепер випала на долю Кнехта, надовго стала визначальною в його житті. Йому дозволено прийняти дружбу Плініо й дати відсіч його нападам і його впливові, причому вчителі не повинні були втручатися чи контролювати Кнехта. Проте Магістр дав йому завдання боронити Касталію від її критиків і провадити диспути на найвищому рівні, а це, між іншим, означало, що Йозеф мусив активно засвоїти всі закони, які панували в Касталії та в Ордені, й завжди мати про них чітке уявлення. Скоро словесні поєдинки між двома друзями-супротивниками стали широко відомі, учні боялися пропустити їх. Агресивний, глузливий тон Десиньйорі став не таким зухвалим, його формулювання – обережнішими й відповідальнішими, а критика – об’єктивнішою. Досі Плініо мав переваги в цій боротьбі: він прибув зі «світу», володів його методами і його наступальними засобами, мав його досвід і щось від його певності, знав із розмов, які в нього вдома провадили дорослі, все, що той світ закидав Касталії. Але тепер, завдяки Кнехтовим реплікам, він збагнув, що хоч і добре знав світ, краще ніж будь-який касталієць, зате Касталію, її дух знав куди гірше, ніж ті, для кого вона була домівкою, батьківщиною, долею. Він навчився розуміти й поволі навіть визнавати, що він тут гість, чужинець, і що не тільки там, у його світі, а й тут, у Педагогічній Провінції, є віковічний досвід і усталені уявлення, і тут є традиція, навіть своя природа, яку він знав лише частково і яка тепер, через свого провісника Йозефа Кнехта, вимагала пошани до себе. А Кнехт, щоб упоратися з своєю роллю апологета, мусив за допомогою пильної праці, медитації і самодисципліни все глибше й чіткіше пізнавати й засвоювати те, що він мав боронити. В риториці Десиньйорі й далі переважав його, тут, крім запалу й шанолюбства, якими він був наділений від природи, йому допомагали ще й певні світські навички та досвід некасталійського життя; навіть зазнаючи поразки, він не забував про слухачів і забезпечував собі гідний чи принаймні дотепний відступ, тим часом як Кнехт, коли супротивник заганяв його на слизьке, міг, наприклад, сказати:

– Над цим мені ще треба поміркувати, Плініо. Почекай кілька днів, я тобі потім нагадаю про це.

Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір’ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався зі своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з’явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера^[34] або читав Гегеля.

Кнехт твердо знав, що сам він належить до Касталії і повинен жити касталійським життям, життям без родини, без різних легендарних розваг, без газет, але й без злиднів та голоду, – до речі, Плініо, що так завзято закидав учням еліти дармоїдство, сам ще ніколи не голодував і не заробляв собі на хліб. Ні, світ Плініо не був кращим і справедливішим світом. Але він існував, був поряд і, як Йозефові було відомо з історії, існував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народів і не знали іншого світу, навіть гадки не мали про елітарні школи й Педагогічну Провінцію, про Орден, Магістрів і Гру в бісер. Більшість людей на землі жило інакше, ніж у Касталії, простіше, примітивніше, небезпечніше, не так затишно і впорядковано. І той примітивний світ був їм рідний, Кнехт і сам відчував його слід у своєму власному серці, ніби якусь тугу за ним, цікавість і навіть жаль до нього. Завданням Кнехта було віддати тому світові належне, зберегти для нього якесь місце в своїй душі, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним і над ним існував інший світ, касталійський, штучно створений світ інтелекту, впорядкований і свято бережений світ ієрархії, який треба було завжди охороняти й відтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, ніякої несправедливості й до того іншого світу, а тим більше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, – ось що він мав робити. Адже маленька Касталія служила тому великому світові, вона постачала йому вчителів, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцій та моралі й завжди була відкрита як школа і як пристановище для тієї невеликої кількості людей, яким судилося присвятити своє життя духові й істині. Тільки чому ці два світи не живуть у гармонії і братстві, в доброму сусідстві, проникаючи один в одного, чому не можна об’єднати їх у своєму серці й плекати обидва?

Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде зі своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класу, почав розповідати: