Нарешті ми всілися на березі. Франц спльовував у воду, зовсім як дорослий, крізь щілину між зубами, і влучав точно, куди хотів. Зав’язалася розмова, і хлопчаки стали вихвалятися своїми зухвалими витівками у школі. Я мовчав, боячись, однак, саме цим викликати зневагу Кромера. Обидва мої приятелі відвернулися від мене і відвели його убік – я був чужаком серед них, вирізняючись і одежею, і поведінкою, що могло бути для них певним викликом. Як до гімназиста і панича Франц, напевно, не міг відчувати до мене приязнь, а ті обидва – я це чудово розумів – як тільки що, здадуть мене тут же, відступляться і залишать напризволяще.
Зрештою, від страху я теж розбалакався. Я вигадав цілу розбійницьку історію, де, звісно, був героєм. В одному саду біля Кутового млина ми буцімто удвох із приятелем поцупили вночі цілий мішок яблук, причому не простих, а всуціль ранетів і золотого пармена – найкращих сортів. Остерігаючись, щоб безпорадно не замовкнути (хоч вигадувати і розповідати я вмів легко) і, можливо, вплутатися у щось гірше, я прикрашав цю історію, пустивши в хід усю свою майстерність. Отже, один із нас мав стояти на чатах, а інший – вилізти на дерево і рвати яблука. Мішок вийшов такий важезний, що врешті нам довелося відсипати половину того, що ми назбирали. Але за півгодини ми повернулися й забрали решту.
Закінчивши розповідь, я сподівався хоч на якесь схвалення, адже під кінець я таки добре розійшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом і запитав уїдливо:
– Ти не брешеш?
– Ні, – відповів я.
– Себто це суща правда?
– Авжеж, – запевнив я, хоча сам аж затремтів від страху.
– Можеш поклястися?
Я страшенно перелякався, але одразу відповів «так».
– Ну, тоді скажи: «Клянуся Богом і душею».
Я слухняно проказав:
– Клянуся Богом і душею…
– Ну, що ж, – він сплюнув, а потім відвернувся.
Я гадав, що справа на цьому й скінчилася, і зрадів, бо він підвівся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несміливо промимрив, що мені уже час додому.
– Не поспішай, – вишкірився Франц, – нам же по дорозі…
Він перевальцем плентався далі, а я не наважувався відірватися, адже він і справді прямував у мій бік. Ми вже наблизилися до мого будинку, і я побачив вхідні двері з товстою латунною ручкою, сонце у шибках і фіранки в кімнаті матері. Я глибоко зітхнув: слава Богу, домівка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де ясність і спокій!
Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам’яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:
– Не треба так квапитись, малий.
Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу – чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.
– У чому річ? – запитав я. – Чого ти хочеш?
– Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе – без сторонніх.
– Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!
– Тсс… – тихо промовив Франц. – Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?
– Не знаю, мабуть, мірошникові.
Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе – я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:
– Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду – дві марки тому, хто викаже злодія.
– Господи! – вигукнув я. – Але ж ти… ти не скажеш?
Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.
– Не скажу? – реготнув Кромер. – Ти, шмаркачу, мабуть, гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки – я повинен їх заробити! А може, він дасть ще й більше…
За мить він відпустив мене. Святий Боже… Наш передпокій уже не пахнув спокоєм і безпекою – світ навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я – злочинець, про це скажуть батькові, можливо, поліція прийде до нас… Мені ввижалися всілякі жахіття хаосу, проти мене повстало все потворне і небезпечне у світі… Те, що я не крадій, – не мало жодного значення. Окрім того, я ж поклявся! О Боже…
Сльози ринули з моїх очей. Я відчував, що повинен якось відкупитися, і в розпачі став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене є годинник! То був старовинний срібний годинник, який не працював, – я носив його тільки для прикраси. Він дістався мені від моєї бабусі. Я хутко вийняв його з кишені.
– Кромере… – промимрив я. – Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, візьми мій годинник. Більше у мене, на жаль, нічого немає. Він срібний, і механізм тут гарний, у ньому є тільки маленький ґандж, але ж його можна полагодити!
Він зневажливо взяв годинник своєю брудною рукою. Я дивився на неї, відчуваючи, яка вона брутальна і глибоко ворожа мені, бо зазіхає на моє життя і спокій…
– Він срібний, – повторив я боязко.
– Плювати мені на твій срібний непотріб! – заявив він з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!
– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. – Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…
Він подивився на мене холодно і зневажливо.
– Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію – я добре знаю їхнього вахмістра.
Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.
– Франце, – благав я, захрипнувши від хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт!
– Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.
– Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!
Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.
– Чого ти клеїш дурня? – промовив він удавано добродушно. – Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки – і справу залагоджено.
Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п’ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.
– У мене нічого немає, – промовив я сумно. – Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще – компас. Я принесу тобі все!
Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.
– Не патякай! – наказав він владно. – Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!
– Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…
– Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.
– Але ж де мені їх узяти? Господи!..
– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…
Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.
Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.
Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком і ніжністю, моє серце зустріло їх із благанням і вдячністю, як вітає блудний син вигляд і запахи рідної домівки. Але все це тепер уже не належало мені – воно було світлим батьківським світом, а я злочинно занурився в чужу стихію, заплутався у гріхах, опинився під ворожою загрозою, в очікуванні небезпеки, страху і ганьби. Капелюх і парасолька, стара добра кам’яна підлога, велика картина над шафою у передпокої, а зсередини, з вітальні, голос моєї старшої сестри – все це в ту мить було милішим, ніжнішим і дорожчим, ніж будь-коли, але вже не було розрадою, надійним прихистком, а лише суцільним докором. Усе це вже не було моїм, не могло впустити мене у свою безхмарність і тишу. На моїх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я приніс із собою зловісні тіні, про які цей рідний світ нічого не знав. Скільки досі не було у мене таємниць чи страхів – усе те видавалось забавкою і жартом порівняно з тим, що я сьогодні приніс із собою до цих покоїв. Доля гналася за мною, її хижі руки тяглися до мене, від них навіть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навіть і знати. В чому полягав мій злочин – у крадіжці чи у брехні (хіба я не заприсягнувся, не поклявся Богом і душею?), мені все одно. Мій гріх полягав у тому, що я простягнув руку дияволові. Навіщо я пішов з ними? Навіщо послухався цього Кромера – покірніше, ніж будь-коли свого рідного батька? Навіщо я наплів історію про крадіжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не відпустить мою руку, і ворог не відстане від мене.
На якусь мить я відчув уже не страх перед завтрашнім днем. Я відчув жахливу впевненість, що відтепер мій шлях неухильно поведе мене донизу, в пітьму. Я чітко відчував, що за цією провиною неодмінно потягнуться інші, і моя поява перед сестрами, моє вітання і поцілунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну гріховну таємницю…
Коли я подивився на батьківський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надія. Я все розповім батькові. Прийму його вирок і покарання, він буде моїм повіреним і рятівником. Адже це буде всього лише покаяння
О проекте
О подписке